Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Поза сумнівом.
Кетлін дивилася, як вершники потроху виростають вдалині. Так, то мав бути Станіс, але ж корогва над ним була не баратеонівська. Яскраво-жовтий колір її відрізнявся від насиченого золота прапорів Ренлі, а знак на жовтому тлі був якийсь червоний, хоча достеменно вона не розбирала.
Ренлі, вочевидь, збирався прибути до місця останнім. Він їй так і сказав, коли проводжав у дорогу: що не має наміру сідати у сідло, поки не побачить брата вже на півдорозі. Перший, хто з’явиться, муситиме чекати на іншого, а Ренлі чекати не любив. «Королі полюбляють гратися в такі ігри», казала Кетлін собі. Та вона ж не король, якось обійдеться. І чекати вона давно звикла.
Коли Станіс наблизився, вона побачила на ньому корону з червоного золота у подобі язиків полум’я. Пас був прикрашений набитими на шкіру гранатами та жовтими топазами, на руків’ї меча блищав обрізаний квадратом рубін. Окрім цього, решта його одягу була дуже проста: шкіряний кубрак на підбитому каптані, поношені чоботи, бурі штани з грубої дерги. Знак на жовтому, наче сонце, прапорі зображував червоне серце у оточенні жовтогарячого полум’я. Там був і олень… щоправда, маленький, схований всередині серця. Ще цікавішим був його хорунжий: жінка в червоних шатах, що ховала лице у глибокому каптурі криваво-червоного кобеняка. «Червона жриця», зачудувалася Кетлін. Братство червоних жерців було численне та могутнє у Вільних Містах і на далекому сході, але у Семицарстві їх майже не траплялося.
— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.
— Князю Станісе, — відповіла вона.
Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про титулювання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.
— Не гадав побачити вас під Штормоламом.
— Я й сама не гадала тут опинитися.
Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.
— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.
— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.
— Але ж не з великої любові, а за наказом мого брата, — відповів Станіс. — Князь Едард виконав свій обов’язок, я цього не заперечуватиму. А я — хіба ні? Саме я мав стати Робертовим Правицею.
— Така була воля вашого брата. Нед цього уряду не хотів.
— Не хотів, але прийняв. Прийняв те, що мало бути моїм. І все ж даю вам слово вчинити правий суд над винними у його смерті.
«Які ж ви, бунтівні корольки, швидкі на обіцянки рубати голови.»
— Ваш брат дав мені таке саме слово. Та по правді, я б краще отримала назад моїх доньок, а правий суд лишила богам. Серсея досі утримує мою Сансу, а про Ар’ю не чутно ані слова, відколи помер Роберт.
— Якщо ваших дітей знайдуть у місті, коли я його візьму, їх негайно відішлють до вас.
За цими словами чулося: живими або мертвими.
— І коли ж це станеться, вельможний пане Станісе? Король-Берег ближче до вашого Дракон-Каменя, ніж Штормолам, але ви раптом знайшлися тут, а не там.
— Ви кажете відверто, пані Старк. Гаразд, я теж відповім відверто. Щоб захопити столицю, я потребую сил того самого південного панства, яке бачу онде там через поле. Воно зараз належить моєму братові. А мусить належати мені.
— Воїни віддають свою службу тому, кому забажають, пане мій. Ці князі присягнулися вірністю Робертові та дому Баратеон. Якби ви з вашим братом відклали свою чвару…
— Якби Ренлі дбав про свій обов’язок, між нами не виникло б ніякої чвари. Я його старший брат, його король. Я хочу тільки те, що моє за правом. Ренлі має скоритися мені й присягнути на вірність. Я змушу його так вчинити. А заразом і всіх інших князів.
Станіс пильно вдивився їй у обличчя.
— Але навіщо ви тут, на цьому полі, ясна пані? Невже дім Старк став за мого брата? Чи мушу я в таке повірити?
«Цей ніколи не зігнеться, не скориться», подумала вона, «але ж спробувати варто. Надто високі зроблені ставки.»
— Мій син править як Король-на-Півночі волею нашого панства та усього люду. Він не схиляється ні перед ким, але усім простягає руку дружби.
— Королі не мають друзів, — мовив Станіс руба. — Тільки підданих та ворогів.
— А ще братів! — вигукнув веселий голос позаду неї. Кетлін зиркнула через плече. Там поміж пеньків пробиралася кобила, на якій сидів князь Ренлі. Менший Баратеон був сліпучо гарний у зеленому оксамитовому жупані та єдвабовому кунтуші, облямованому горностаєм. На скронях сяяв вінець з золотих троянд, нефритова голова оленя здіймалася над чолом, довге чорне волосся віяло ззаду за вітром. На пасі з мечем були набиті зубчасті шматки чорного діаманту, а на шиї висів золотий ланцюг зі смарагдами.
За хорунжого в Ренлі також правила жінка, хоча за панцирною бронею Брієнни годі було побачити її обличчя або якісь ознаки статі. На верхівці її п’ятиаршинного списа під вітром з моря, що ворушив полотно прапора, танцював на золоті чорний олень.
Брат привітав його коротко й різко.
— Князю Ренлі.
— Король Ренлі. Невже це справді ти, Станісе?
Станіс насупився.
— Хто ж, як не я?
Ренлі легко стенув плечима.
— Коли я побачив твою корогву, то не був певний. Чий це ти везеш прапор?
— Мій власний.
Заговорила червона жриця.
— Король обрав собі за знак полум’яне серце Господа Світла.
Ренлі, здавалося, це розважило.
— То й добре! Якби ми обоє виступали під одним прапором, то у битві геть заплуталися б.
На це Кетлін мовила:
— В такому разі краще сподіваймося, що битви не буде. Ми троє маємо спільного ворога, який прагне знищити нас усіх.
Станіс деякий час розглядав її без натяку на усмішку.
— Залізний Трон належить мені за правом. Кожен, хто це заперечує, є моїм ворогом.
— Це заперечує уся держава, брате, — відповів Ренлі. — Старці заперечують на смертному одрі, а ненароджені діти — у черевах матерів. Заперечують у Дорні, заперечують на Стіні. Тебе у королі не хоче ніхто. Ти вже вибач.
Станіс стиснув щелепи. Обличчя його напружилося.
— Я обітував не мати з тобою жодних справ, поки ти носиш отого зрадницького вінця. І вже шкодую, що порушив власну обітницю.
— Це легковажна дурість, — гостро зауважила Кетлін. — Князь Тайвин сидить у Гаренголі з двадцятьма тисячами мечів. Рештки Крулерізового війська знову стали обозом під Золотим Зубом, а у тіні Кастерлі-на-Скелі зібралося ще одне ланістерівське рушення. Тим часом Серсея з сином утримують за собою Король-Берег та ваш омріяний Залізний Трон. Кожен з вас величає себе королем, але королівство спливає кров’ю, а на його захист ніхто не здіймає меча, крім мого сина.
Ренлі здвигнув плечима.
— Ваш син виграв кілька битв. А я виграю війну. Хай Ланістери почекають моєї ласки.
— Якщо маєш що сказати, то кажи, — різко мовив Станіс, — бо інакше я поїду.
— Гаразд, — погодився Ренлі. — Пропоную тобі спішитися, стати на коліно і присягнути мені на вірність.
Станіс трохи не захлинувся від люті.
— Цьому не бути ніколи!
— Але ж ти служив Робертові, чому б не послужити мені?
— Роберт був мій старший брат. А ти — молодший.
— Молодший, зухваліший, ще й на лице гарніший.
— А окрім того, тать і узурпатор!
Ренлі знизав плечима.
— Таргарієни теж кликали Роберта узурпатором. Але йому те прізвисько не боліло й не свербіло. Не свербітиме й мені.
«Ні, так не годиться.»
— Послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б гепнула вас головами один об одного і зачинила у опочивальні, доки б ви не згадали, що є рідними братами!
Станіс грізно насупив брови.
— Пані Старк, ви забагато собі дозволяєте. Я — законний король, а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.
