Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
До цього найвідповідальнішого моменту – першої зустрічі з противником – Длугач ретельно підготувався і був зібраний і спокійним.
Таким він й увійшов до затишного кабінету. І побачив перед собою невисокого кремезного полковника з доброзичливим обличчям, світлими очима.
Йому запропонували місце за круглим столиком у кутку кабінету, полковник сів поруч. Конвоїр пішов.
Полковник уважно подивився на Длугача.
Почався допит.
Як і передбачав Длугач, про нього тут нічого не знали, крім лінії Сєверцев – Сірий. За характером запитань було ясно, що єдине джерело інформації – Міщенко. Длугач «щиросердо» признався у своїх зв'язках з обома. Сам відчув – вироблена ним версія була цілком правдоподібною.
Він усміхнувся про себе, коли почув від полковника про цілковиту обізнаність органів безпеки про його, Длугача, зрадницьку діяльність. Дешевий прийом!
– Я розповів вам все, – пригнічено сказав Ян Казимирович, продовжуючи грати роль чесної людини, яка заплуталася у тенетах іноземної розвідки, – мені нема чого більше додати до своїх слів.
Полковника, напевно, задовольняли результати допиту. Він усміхався, робив помітки у блокноті, що лежав перед ним, розмовляв з Длугачем люб'язно.
Ще б пак! Заарештований одразу дав показання, що він є агентом розвідки однієї великої держави. Більше того, сам розповів про свій зв'язок з бандитом Сірим. І ось Длугач ще раз повторює свої показання, стенографістка фіксує їх, а через деякий час протокол допиту лягає перед Яном Казимировичем.
Він уважно читає його. Все записано правильно. В кінці кожної своєї відповіді Длугач акуратно ставить свій підпис – щоб не можна було чогось додати до того, що він читав і підписав.
Полегшено зітхнувши, – чесна людина зняла, нарешті, з себе величезний тягар – Ян Казимирович ставить останній підпис у кінці протоколу і передає його полковнику.
Полковник ледь стримує задоволену усмішку. Він для годиться ще пропонує заарештованому подумати у камері і розповісти все до кінця, після чого викликає конвоїра.
«Я був правий, – теж задоволено думав Ян Казимирович, повертаючись до своєї камери, – вони знають про мене тільки через Міщенка. Перший раунд, отже, за мною».
Щойно Длугача вивели з кабінету Василенка, як з'явився інший арештований, вже знайомий нам Отто Діль.
– Давненько ми з вами не бачились, – процідив Диявол, розвалюючись на стільці.
– Сядьте як слід, – різко сказав Василенко. – Поводьтесь за встановленим тут порядком!
Хвильку Діль сидів непорушно, а потім, мабуть, вирішив, що немає потреби без підстав іти на конфлікт, повільно сів, як належить заарештованому, склав руки на колінах.
– Ось що, Діль, – вже спокійно почав полковник. – Мене цікавлять ваші стосунки з колишнім хазяїном ресторану «Бристоль» в Л. Яном Казимировичем Длугачем.
– Мої стосунки з цією людиною цілком вичерпуються саме вказаними вами обставинами.
– Тобто?
– Я знав його тільки як хазяїна ресторану, до речі, кращого у місті. Гер Длугач був незамінним у влаштуванні холостяцьких вечер.
– І тільки?
– На що може бути ще здатний хазяїн шинку, навіть найрозкішнішого?
– Ви повинні це знати краще, ніж будь-хто інший.
Діль задумливо потер потилицю.
– Дійсно, я забув. Він добре розумівся в картах. Думаю, що в Л. ніхто краще за Длугача не грав у покер. Якщо ще додати, що він діставав мені відмінний коньяк «Наполеон», – то звіт про здібності Яна Казимировича, на мій погляд, буде повним.
Діль з найсерйознішим виглядом говорив про ці дрібниці, а очі його при цьому глузливо мружились.
Однак Василенко, здавалось, не помічав цього протиріччя.
– Які ж все-таки якості примусили вас вписати Длугач а до своєї записної книжки?
– Тільки ті, про які я вже говорив.
– А може, спогади про вдалу операцію у ресторані «Бристоль», у результаті. якої загинули підпільники?
Хоча це запитання було сказано тим же рівним тоном, Діль якось одразу відчув, що полковник підходить до головного і що сьогоднішній допит – незвичайний, не схожий на попередні. Він весь підібрався, готовий зустріти будь-яке запитання у всеозброєнні, і помітив посмішку полковника, який здогадався про стан свого противника.
– Чому ви так насторожились, Діль? – з іронією запитав Василенко.
– Облягли спогади про «Бристоль», – відбився Диявол. – Але, на жаль, допомогти розкрити таємницю операції в ресторані безсилий. Я вже говорив раніше – цю комбінацію задумала і провела наша військова розвідка. Я вважав би за честь бути автором такої блискучої операції, але це надбання моїх колег з абверу.
– Скромність прикрашає людину, – сказав Василенко. – У 1943 році ви не відхрещувалися так від бристольської операції. Нам відомо навіть, що ви одержали за неї винагороду від Кальтенбруннера. Думаю, що і Длугачу дещо перепало від вас.
Діль здвигнув плечима.
– Це нескінченна розмова, громадянине полковник, – позіхнув він, – я до своїх слів більше нічого додати не можу, за виключенням однієї поради.
– Поради?
– Так. Розшукайте Длугача, якщо він не втік на захід, і запитайте в нього.
– Спасибі! Дуже добра порада, але вона дана вами запізно. Справа в тому, що Длугач на захід не втік і тепер перебуває під слідством. До речі, він поводиться розумніше за вас і дає показання.
Діль недовірливо всміхнувся:
– Хотів би я побачити його на власні очі.
– Я вам обіцяю. Між іншим, Длугач був розумніший за вас і раніше. Інакше він не зміг би так довго водити вас за носа.
Діль мимоволі закліпав очима, намагаючися здогадатися, що має на увазі полковник. Він нервував усе більше і більше. Невже справді Длугача заарештовано? І він дає показання? Якщо так – то за його допомогою чекісти зможуть розшифрувати записи у книжці. І ще – отой натяк, що Длугач розумніший…
Василенко з інтересом дивився на Диявола. Хоча обличчя колишнього оберштурмбанфюрера зовні було спокійним, полковник відчував – у душі його здійнявся вир…
Ну, що ж, настав час рішучих дій.
І Василенко заговорив стрімко й чітко:
– Може, вам показати ще кого-небудь з давніх знайомих?
– Не треба, покажіть Длугача.
– А може, Сірого? Адже ж ви самі зробили його своїм агентом після краху комедії з «Самостійною Україною» та її опереточним урядом в Л.
Другий удар… Сірий… Якщо і його взяли, значить, вони розплутають всю мережу націоналістичного підпілля…
– Не вірю вам, – вперто сказав Діль, – покажіть мені Длугача.
– А може, Сірого раніше?
Як і думав Василенко, Диявол вирішив, що коли йому так наполегливо говорять про Сірого, то його дійсно заарештовано, а Длугачем тільки лякають.
– Ну, що ж, хай Сірий, – мляво сказав Діль.
– Ходімо, – мовив Василенко.
Діль вийшов з кімнати, ступив кілька кроків по коридору, і полковник прочинив трошки двері до сусідньої кімнати.
– Дивіться!
У вузеньку щілинку Діль побачив за столом слідчого, що схилився над протоколом, і заарештованого… Так, це був Сірий.
– Впізнали? – запитав Василенко, зачинивши двері.
Діль. мовчав. Заперечувати безглуздо, але що робити?
– Я не знаю цієї людини, – сказав він.
– Нерозумно! Адже ж його прізвисько знаходиться у вашій записній книжці і навіть ім'я його коханки – Любки, дочки лісника.
– Це не Сірий, – торочив Діль.
Василенко знову відчинив двері і разом з Ділем зайшов до кабінету.
Слідчий підвівся, вітаючи начальство. Сірий теж встав із стільця.
– Назвіть ваше прізвисько у банді, – наказав йому Василенко.
– Ви ж знаєте, – похмуро відповів бандит, скоса дивлячись на незнайомого, що стояв поруч з полковником.
– Назвіть!
– Сірий, – процідив бандерівець…
– Осел, який осел! – незнайомий стиснув кулаки і, мабуть, кинувся б на бандита, якби Василенко не став між ними…
Коли вони повернулися до кабінету полковника, Олексій Петрович запитав:
– Ну, тепер впізнали?
– Так, це він.
– Ось бачите, а ви відмагались.
