Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
– Але Длугача я там не бачив!
Полковник подзвонив.
– Приведіть Длугача, – сказав він конвоїру.
Ян Казимирович зайшов до кабінету. Він зацікавлено подивився на незнайомого. Очна ставка? Ні, цієї. людини він справді не знає!
Не дивно, що Длугач байдуже відвів очі від людини, перед якою тремтів раніше і з якою була пов'язана значна частина його шпигунської біографії. Пластична операція обличчя, зроблена Ділем після втечі з СД, зовсім змінила його.
Зате Діль уп'явся очима в свого колишнього співробітника. Полковник розрахував вірно: після того, як Діль засумнівався у арешті Длугача, поява Длугача у кабінеті посилить стан психологічного шоку, в якому перебуває Діль. І Василенко одразу ж використав слабість противника.
– Послухайте, Длугач, – сказав він, – мені передали, що ви буцімто хотіли ще щось додати до своїх показань. Слухаю вас.
– Я? – здивувався Ян Казимирович. – Це якесь непорозуміння. Я все розповів про свою діяльність на хибній дорозі…
– Невже все? – насмішкувато перепитав Василенко.
– Все! Це не так вже і мало, коли дійде до суду, – сумно підтвердив Длугач.
– Добре. Будемо вважати, що трапилось непорозуміння. Ідіть.
Ян Казимирович з порога занепокоєно обернувся. Інтуїтивно відчув, що недарма його знову викликали і запитували в присутності цієї людини з напрочуд свіжою шкірою обличчя, що так різко контрастувала з сивиною на скронях. В очах незнайомого він прочитав ненависть і презирство…
Двері зачинилися.
– Так що ж, Діль? Може, продовжимо демонстрацію вашої агентури? Хочете, я покажу вам годинникаря Яницького з вулиці Листопада. А може, ще кого-небудь?
– Досить, – пробурмотів Діль.
Йому потрібен був час, щоб отямитись, але полковник не давав ні хвилини перепочинку.
– Ви чули, Длугач про свої злочини розповів сам. І правильно вчинив. Раджу вам наслідувати його приклад. Отже, коли і за яких обставин ви завербували Длугача?
– Навіщо ж мені повторювати те, про що він сам вам розповів? – уїдливо запитав Діль.
– Я хотів, щоб ви мені сказали про час вербування, аби ще раз впевнитися, з якого саме моменту розумніший від вас Ян Казимирович почав використовувати вас у своїх інтересах…
Знову ці натяки! Думки Діля розбігались, він ніяк не міг зосередитись. А полковник невмолимо вів наступ. І особливо небезпечними були оті натяки. Що ж за ними ховається?
– Я не розумію, про що ви говорите, – повільно сказав Діль.
– Я говорю про те, що агент СД Ян Казимировий Длугач за сумісництвом співробітничав з однією іноземною розвідкою, якій продавав вас разом з таємницями СД оптом і уроздріб.
– Що ви сказали?! – Діль підвівся з стільця.
– Сідайте! – наказав Василенко. – Звичайно, неприємно дізнатися про те, що пошився у дурні. Але що поробиш: факти – уперта річ.
– Длугач працював на іншу розвідку? – хрипко запитав Діль.
– Так, а що тут дивного?
– Докази!
– Будь ласка! Я можу зачитати вам його свідчення, з яких видно, що ще у лютому 1942 року один з ваших кращих агентів, він же спеціаліст по коньяку «Наполеон» і організації холостяцьких вечер, Ян Казимирович Длугач став агентом однієї іноземної розвідки. Полковник зачитав Ділю ці показання.
– Впізнаєте підпис? – він простягнув Ділю протокол, не випускаючи його з рук.
– Дайте мені самому прочитати.
– Читайте. Ну, впевнились?
Діль не відповів. Він був надто схвильований.
– Хочете знати його нове прізвисько?… Дарлінг. По-англійськи це значить «Дорогий». Дійсно, дорого коштував вам цей суб'єкт! – і Василенко весело засміявся.
– Цього не може бути! – заволав нарешті Діль. – Все це фальсифікація.
– Це було, – сказав, все ще посміхаючись, Василенко, – було під самим вашим носом. Скажу вам навіть більше. Знаєте, хто був резидентом, який завербував Длугача?
– Хто? – вирвалося у Диявола.
– Рішард Вишневський, метрдотель «Бристоля», де ви так любили бувати. Прізвисько в розвідці – Консул.
Хоча новий удар був жорстоким, Діль зумів узяти себе в руки. Він прийняв рішення. Це щеня Ігрек сплатить за приниження, яке він зараз пережив. Він, Діль, не хотів нічого говорити і нічого не сказав би. Але з двійником, з людиною, що зрадила йому, він розправиться навіть зараз, сидячи за гратами!
На обличчі Діля мимоволі відобразилося все, про що він думав у цей час. Василенко з задоволенням спостерігав, як вираз розгубленості поступово змінявся жадобою помсти. Куди зникла маска розбещеного насмішника і циніка!
«Отже, – думав Діль, – всі ці роки ти обдурював мене, малий. Коли я сидів у твоєму ресторані і ти з метрдотелем, улесливо схиляючись, вибирав мені вечерю, ви разом сміялися над простаком Дияволом. Добре ж, Ігреку, я помщуся і помщуся жорстоко. Який би ти не був відвертий, не вірю, що розповів про все. Тобі це не вигідно! За будь-яку твою справу тебе, безперечно, повісять. Отже, ти дав мінімум, від якого не міг відхреститися. Але ж я знаю про тебе все, мій малий! І не тільки про роботу для мене, а й про дільця у дефензиві, яка тебе продала мені».
Зловісна посмішка зазміїлась на вустах Діля.
«Ми почнемо з твого ресторану, з того місця, де ти обдурював мене. Совєти не простять тобі «Бристоль» і катування підпільників. Навряд чи ти розповів про роль, головну роль, яку грав у цій зраді. Але перед тим як виказати тебе з головою, треба остаточно впевнитися, що все, написане у протоколі, – правда».
– Ось що, громадянине полковник, – рішуче сказав Діль, – ви можете довести, що все, написане у протоколі, – правда?
– Звичайно!
– Нехай Длугач ствердить це у моїй присутності.
– Добре.
Так Ян Казимирович втретє з'явився у кабінеті Василенка. Тепер він вже хвилювався. Знову цей незнайомий. В чому справа? Він безуспішно намагався розібратися у намірах полковника.
– Сідайте, Длугачу, – сказав Василенко. – Ви знаєте цю людину?
– Ні, – цілком щиро відповів Ян Казимирович.
– Ви говорите неправду, – похитав головою Василенко. – Ми маємо відомості, що ви були зв'язані з цією людиною за своєї шпигунської діяльності на користь іноземної розвідки. Визнаєте це?
Ян Казимирович одразу заспокоївся. Звичайно, тут непорозуміння! Суб'єкта, що сидів перед ним, він не знав і ніколи з ним не зустрічався.
– Я вже говорив, – розважливо почав Длугач, – що мав зв'язок тільки з резидентом іноземної розвідки Рішардом Вишневським, метрдотелем ресторану «Бристоль», що завербував мене. Кілька днів тому до мене з паролем з'явився Микола Іванович Сєверцев, якому я був переданий для зв'язку. Більше нікого не знаю.
– Так ти мене не знаєш, Дарлінг? – раптом із злістю сказав незнайомий. – Ти мене не знаєш, малий?
Діль рвучко схопився з стільця, кинувся на Длугача і вчепився йому в горло… Тільки за допомогою викликаного конвоїра Василенку вдалося відтягти Диявола і звільнити з його рук добряче пом'ятого Длугача. Ян Казимирович мав досить-таки жалюгідний вигляд, і полковник одразу ж відправив його до камери, наказавши конвоїру викликати лікаря.
Діль, важко дихаючи, сів на своє місце. Дика злість ще палала у його очах.
– Викликайте стенографістку, громадянине. полковник, – сказав він нарешті. – Я вам все розповім. Про Длугача, – додав уїдливо, – тільки про Длугача. Але все – це я вам обіцяю.
І дійсно, Диявол не помилував свого секретного агента. Він розумів, що ллє воду на млин ворогів, але жадоба помсти душила його. При одній згадці про те, яким він був сліпим, як дурили його, він ставав мов несамовитий.
Спочатку полковник боявся, що Діль буде брехати на Длугача, але потім впевнився, що колишній керівник л-ського СД говорить правду. Він безжально топив свого колишнього агента.
І перед Василенком розгорнулася картина життя професіонального шпигуна, життя, сповненого злочинів, крові, бруду. Диявол не приховав навіть далекого минулого свого співробітника. Так слідчим органам стало відомим усе, що робив Длугач у польській дефензиві.
