Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
Сєверцев повернувся до купе, одягнувся і взяв свій чемодан. Сусід на нижній полиці ледь відкрив сонне око і, обернувшись до стінки, знову засопів.
Через двадцять хвилин, коли поїзд зупинився біля безлюдної платформи житомирського вокзалу, Сєверцев зійшов з поїзда і швидко пройшов на привокзальну площу. Зачекав трохи і, почувши ритмічні зітхання паровоза, який потяг його поїзд далі, підбіг до таксі.
– Слухай, друг, – затермосив він водія, що куняв за кермом, – он, чуєш, поїзд пішов, запізнився, нехай йому чорт! Будь людиною, підвези до столиці…
– Чи ти здурів? По такій дорозі та ще вночі… Ні, не поїду! – і шофер рішуче хряпнув дверцятами.
– Та постривай же! – з удаваним відчаєм заволав Сєверцев. – Розумієш, там дружина в мене – поїхала до столиці лікуватись, а ось зараз мені телеграму надіслали – помирає. Будь другом допоможи!…
Шофер знову відчинив дверцята.
– А скільки даси?
Сєверцев, полегшено зітхнувши, поліз до кишені.
– На тобі, – подав він водієві цілу жменю грошей, – бери всі.
За хвилину машина вже мчала по шосе до столиці.
… Коли оперпрацівники з групи старшого лейтенанта Зарудного зустріли о 15 годині на пероні столичного вокзалу московський швидкий, Сєверцева серед пасажирів не було.
А Микола Іванович прибув до столиці за годину до приходу поїзда. Ще сидячи у машині за спиною шофера, він придумав план дальших дій. Сподіватись на чиюсь допомогу з столиці, крім Левади, йому не варто. Значить, треба діяти самому. А для цього конче необхідна була машина. По-перше, свобода у маневруванні, по-друге, він буде вигравати час, який у цьому напруженому становищі був вирішальним фактором.
Звичайно, не відчувай Сєверцев, що земля горить під ногами, він – досвідчений розвідник – ніколи не пішов би на такий крок: залишити по собі вбивство. Але у цій ситуації такий ризикований вчинок давав шанс на втечу від погоні.
Вдаривши по рудуватій потилиці шофера пістолетом, Сєверцев, виявивши неабияку спритність, на ходу перехопив кермо і зупинив машину на пустельному шосе. Швидко витяг труп з таксі й кинув у замет.
Далі по шосе на великій швидкості помчала машина з іншим водієм.
Приїхавши до міста, Сєверцев у першу чергу вирішив побачитися з Левадою. Він відігнав од себе перебіжну думку, що Леваду теж розкрито. Це вже було б явним перебільшенням здібностей радянської контррозвідки.
Отже, побачити Леваду, залишити йому інструкції і – додому. Коли так скрутно, хай йому грець, тому завданню, аби ноги винести.
І ще у винахідливому мозку Сєверцева один за одним народжувалися плани і проекти, спрямовані до однієї мети – відплатити ворогові. Левада – старий агент, перевірений до кінця, розумний, хитрий, спритний – повинен допомогти.
З цими думками, залишивши машину про всяк випадок ближче до входу, Микола Іванович увійшов до невеличкого приміщення трикотажної артілі, де працював Левада.
У цей вранішній час тут нікого не було. Тільки за касою сиділа дівиця з модною зачіскою.
– Чи можу я побачити Івана Олександровича? – запитав у неї Сєверцев.
– Ні, його сьогодні не буде на роботі.
Сєверцев насмішкувато подивився на її модну зачіску і валянки. Але раптом відчув, як стислось серце, – немов чиясь безжалісна рука схопила його.
– Що з ним?
– Не знаю, вчора працював, а сьогодні зранку немає.
– Ви дзвонили йому додому?
– Ні! – відрізала дівиця – надокучливий відвідувач явно набрид їй.
Не прощаючись, Сєверцев стрімко подався до виходу. Як же він раніше не здогадався… Сам же дзвонив до Левади з «Інтуриста». Вони могли засікти номер. Ось чому Іван не вийшов на роботу. У нього вдома чекають появи його, Сєверцева. Але не дочекаються.
Одразу увімкнувши третю швидкість, Микола Іванович куточком ока встиг помітити, як з усіх боків до його машини кинулися люди. Він рвонув машину з місця і тільки тоді побачив перед собою жіночу постать. Але вже було пізно… Машина повернула за ріг, коли її наздогнав зойк. Та Сєверцев навіть не оглянувся…
Машина летіла містом. Шалено калатало серце Сєверцева. Думки випереджали одна одну. «Прихід до артілі теж був помилкою… Але хто міг чекати!… Господи, допоможи!»
І, озираючись, чи немає погоні, Сєверцев гнав і гнав машину…
Григорій Зарудний майже влетів до чорного ЗИМа. Ще секунда – і машина рвучко взяла з місця.
«Тільки б не загубити…»
«Спокійно… Спокійно!» – наказував він собі і напружено вдивлявся вперед, шукаючи очима темно-синє таксі. Ось воно!
Погоня тривала вже чверть години. Машина то зникала, то знову з'являлась у полі зору Зарудного. Але наздогнати її у міській тісняві не було ніякої можливості.
Од напруги в старшого лейтенанта піт виступив на чолі. Він витер лоба об плече, бо руки були зайняті – стискали кермо.
– Товаришу старший лейтенант! Ми проскочили – таксі звернуло у провулок ліворуч! – закричав старшина, що сидів поруч з Григорієм.
– А-а! Дідько його візьми! – вилаявся Григорій і, мало не врізавшись у ріг будинку, крутонув кермо.
Провулок, у якому зникло таксі, лежав перед Зарудним тихий, у вечірніх сутінках. Промчавши по ньому, машина виїхала на широке магістральне, шосе. Таксі зникло.
– Упустили гада! – аж застогнав Григорій, різко загальмувавши, і безнадійно подивився на сіру стрічку шосе.
І враз перед його очима, як на фотоплівці, почала проступати страшна картина: безсило розкинуті дівочі руки, кров у куточку рота і біль у великих синіх очах. Оленчиних очах…
11
Під час польоту до столиці Ян Казимирович боровся з приступами нудоти і тупим болем у голові – Міщенко здорово-таки вдарив його по потилиці.
Длугач розумів, що гру програно. Він, як хлопчисько, клюнув на легенду про службу дядька інженера Міщенка у РВА.
«Привіт від дядька», – гірко всміхнувся Длугач, згадавши сцену «вдалої» вербовки «інженера»…
Ян Казимирович вкрився холодним потом, коли уявив свій кінець. Треба оговтатись і шукати, шукати виходу з становища, в якому він опинився. Не може бути, щоб йому не поталанило! Скільки разів він потрапляв, здається, у безвихіддя, однак форгуна незмінно видавала йому козирного туза. Щоправда, у такій безнадійній ситуації йому не доводилося ще бути, але, чорт забирай, може, все ж таки він знайде вихід… Невідомо. Але немає ніяких підстав вважати, що знають все минуле – службу у дефензиві, зв'язок з СД. Найвірогідніше, що на нього вийшли тільки через Сєверцева. Адже Міщенко з'явився на обрії незадовго до приходу Миколи Івановича. Інженер у курсі його стосунків з Сєверцевим, знає про близькість з Сірим. І все. Більше нічого.
Ця версія – він попався через Сєверцева – підтверджується й тим, що кілька років тому органи безпеки вже цікавились ним, Длугачем, у зв'язку з арештом підпільників у ресторані «Бристоль». Цікавились і нічого не добилися. Він зміг відвести від себе будь-які підозри.
Отже, треба щиросердо признатись про зв'язок з Сєверцевим, вигадати логічну версію випадкового знайомства з Сірим. Тут Длугач згадав свою поведінку в схроні, загравання з Любкою, які викривали його як свою людину у цій бандитській штаб-квартирі, і знову зіщулився.
Довелося напружити волю, щоб повернутись до стану рівноваги. Але якщо давати зв'язок з Сєверцевим, доведеться дати і розвідку, до якої належав Микола Іванович. Підемо й на це, сподіваючись, що ніякої практичної діяльності на користь цієї розвідки органи безпеки за ним не рахують.
Тепер – Сірий. Як же пояснити знайомство з ним. Гм, наприклад, скажу, що зустрівся з ним у себе в ресторані в роки окупації…
Гостро заболіла голова. Длугач змушений був облишити роздуми. Тільки й подумав для самозаспокоєння: «Коли геть провалюся; запропоную свої послуги радянській розвідці. Все-таки я – путній агент…»
Схема майбутніх брехливих показань була розроблена Длугачем з усіма подробицями і відшліфована на шляху до місця ув'язнення і у камері протягом тих двох-трьох годин, які минули до виклику його на допит.
