Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
— Тепер не вистачає тільки доброго вина, аби запити наше козеня, — мовив Тиріон.
— А ще жінки та десятка добрих бійців, — додав Брон. Він сидів, схрестивши ноги, біля вогню і налощував меча бруском. Шурхіт бруска по металу здавався дивно заспокійливим.
— Скоро зовсім стемніє, — відзначив найманець. — Моя варта буде перша… хай там яка з неї користь. Може, розумніше дати їм вбити себе уві сні.
— Та ні, гадаю, вони будуть тут, коли ми ще й поснути не встигнемо. — Пахощі м’яса, яке пеклося, наповнювали Тиріонового рота слиною.
Брон зиркнув на нього з іншого боку багаття.
— Ти щось надумав, — мовив він байдуже, гострячи меча далі.
— Скоріше плекаю надію, — відповів Тиріон. — Кину кості ще один раз.
— Поставивши на кін наші життя?
Тиріон здвигнув плечима.
— А що робити?
Він нахилився над вогнем і зрізав з кізки тонкий шар м’яса.
— А-а-а, — простогнав він задоволено, жуючи свій шматок. Підборіддям потекло сало.
— Трохи жорсткіше, ніж я звик, і приправ не вистачає, та я не стану занадто вередувати. Якби ми зараз були в Соколиному Гнізді, я б танцював понад прірвою за миску вареної квасолі.
— А все ж ти віддав наглядачеві гаманець золота, — зазначив Брон.
— Ланістери завжди платять борги.
Навіть Морд ледве повірив, коли Тиріон кинув йому свого шкіряного гаманця. Очі тюремника зробилися схожі на варені яйця, коли він розплутав шворку і побачив блиск золота.
— Срібло я залишив собі, — мовив до нього Тиріон з кривою посмішкою, — але золото пообіцяв тобі, тож ось воно.
Там було більше грошей, ніж такий собі Морд міг сподіватися заробити за ціле життя знущань з бранців.
— І пам’ятай, що я тобі казав — то тільки передобідок. Якщо втомишся від служби в пані Арин, з’явися до Кастерлі-на-Скелі. Там отримаєш решту того, що я тобі заборгував.
Зронюючи золоті дракони з обох рук, Морд упав на коліна і пообіцяв, що неодмінно з’явиться.
Брон вийняв ножа, зняв страву з вогню і почав зрізати товсті шматки підгорілого м’яса з кістки, поки Тиріон вичистив два окрайці черствого хліба, аби правили за миски.
— Якщо ми таки дістанемося річки, що будеш робити? — запитав найманець, пораючись із м’ясом.
— Ну, спершу мені треба повію, перину і глек вина, — Тиріон простягнув свого окрайця, і Брон наклав у нього м’яса. — А тоді, гадаю, поїду до Кастерлі-на-Скелі або до Король-Берега. Я конче потребую відповіді на питання про один такий собі кинджал.
Сердюк пожував і ковтнув.
— То ти казав правду? Ніж не твій?
Тиріон слабко усміхнувся.
— А що, хіба я схожий на брехуна?
Поки вони набивали кендюхи, вийшли зірки, і над горами з’явився півмісяць. Тиріон простелив на землі шкуру сутінькота і простягся, підклавши сідло за подушку.
— Наші друзі не надто поспішають.
— На їхньому місці я б стерігся, — мовив Брон. — Чого б це ми так виставлялися, якщо не заманити їх до пастки?
Тиріон засміявся.
— Тоді ще треба заспівати, і вони накивають п’ятами від жаху.
Він почав висвистувати пісеньку.
— Ти божевільний, курдупелю, — зазначив Брон, вичищаючи під нігтями ножем.
— Де твоя любов до музики, Броне?
— Якщо ти так прагнеш музики, то взяв би собі того співця за поборника.
Тиріон вишкірився.
— То було б препотішно. Так і бачу, як співець відганяє пана Вардіса своїми цимбалами.
Він знову засвистів.
— Знаєш цю пісню? — запитав він.
— Її почуєш по усіх шинках, корчмах та бардаках.
— Вона мирійська. Називається «Пори мого кохання». Гарна і сумна, якщо розумієш слова. Перша дівчина, з якою я був у ліжку, співала її мені. Відтоді й не можу викинути з голови.
Тиріон поглянув на небо. Ніч була ясна і холодна, зорі кидали донизу на гори яскраве і безжальне, як правда, сяйво.
— Я зустрів її такої самої ночі, — почав він раптом. — Ми з Хайме поверталися з Ланіспорту, коли почули крик, а тоді й вона сама вибігла на дорогу. По п’ятах за нею, погрожуючи, мчали двоє. Мій брат оголив меча і кинувся за ними, а я тим часом спішився, аби потурбуватися про дівчину. Вона була хіба що на рік старша, мала темне волосся, стрункий стан і таке обличчя, яке зводить з розуму. Принаймні мене звело. Хамського роду, заморена голодом, невмивана… але чарівна. Розбійники наполовину зідрали ті жалюгідні лахи, що на ній були, тож я накинув на неї свого кунтуша, поки Хайме ганявся за ними лісом. Коли він повернувся, я вже дізнався її ім’я та історію. Вона була дочка дрібного чиншовика, сирота, бо батько помер від лихоманки, і йшла шукати долі… сама не знала куди.
— Хайме трохи не гриз землю, так хотів уполювати розбійників. Нечасто хтось смів зазіхати на подорожніх так близько від Кастерлі-на-Скелі, і він сприйняв той напад за особисту образу. Проте дівчина була надто налякана, щоб відсилати її кудись саму. Я запропонував довезти її до найближчої корчми і погодувати, поки брат зганяє до Скелі за допомогою.
— Вона була найголоднішою істотою, яку я бачив за життя. За розмовою ми разом строщили двох цілих курчат і половину третього, запивши глеком вина. Мені було тринадцять років, вино добряче вдарило у голову. Не пам’ятаю, як і опинився з нею в ліжку. Вона соромилася, а я ще більше. Не знаю і вже не дізнаюся, звідки в мене стало на те хоробрості. Коли я зірвав її вінця, вона заплакала, та потім поцілувала мене і заспівала цю пісеньку. І ще до ранку я був у неї закоханий.
— Ти? — Брона, здається, це звеселило.
— Нісенітниця, га? — Тиріон знову взявся насвистувати пісню.
— Я одружився з нею, — нарешті визнав він.
— Ланістер з Кастерлі-на-Скелі одружився з селянською дівкою, — мовив Брон. — Як це ти облагодив таку справу?
— Хе, кілька побрехеньок, п’ятдесят срібних монет і п’яний септон — ти б здивувався з моєї спритності. Я не смів привезти наречену додому, до Кастерлі-на-Скелі, тож поселив її у тій садибі, де чиншував її батько, і два тижні грався з нею у чоловіка та дружину. А тоді септон протверезів і покаявся моєму ясновельможному батькові.
Тиріона вразило, яким спустошеним він почувається від цих спогадів навіть через стільки років. А може, то він просто стомився у дорозі.
— Тут моєму шлюбові й кінець настав. — Він сів рівно і втупився у згасаюче багаття, блимаючи від його світла.
— Батько що, вигнав дівчину?
— Та не просто вигнав, — відповів Тиріон. — Спершу він примусив брата розповісти мені правду. Та дівчина, бач, була хвойда. Все облаштував Хайме. Дорога, засідка, розбійники — то все він. Гадав, що мені вже час пізнати жінку. Дав подвійну ціну за цнотливу, бо в мене ж мало бути вперше.
— Після зізнань Хайме вельможний князь Тайвин забажав затвердити науку так, щоб не вивітрилася. Він наказав привести мою дружину і віддати її своїй сторожі. Їй заплатили чесно — по срібняку за кожного чоловіка. Чи багато повій беруть таку ціну? А мене посадив у кутку казарми і примусив дивитися. Наприкінці срібла в неї у руці було стільки, що воно текло їй між пальців і котилося по підлозі…
Дим виймав йому очі. Тиріон прочистив горлянку і відвернувся геть від вогню, дивлячись у темряву.
— Князь Тайвин пустив мене до неї останнім, — мовив він тихо, — і дав золотого, щоб я їй заплатив, бо ж я — Ланістер, і тому вартий більшого, ніж інші.
Трохи згодом тишу знов порушив звук бруска по металу — Брон точив собі меча далі.
— Я вбив би того, хто зі мною так вчинив. Байдуже, у тринадцять, тридцять або три роки.
Тиріон повернувся до нього.
— Той день ще може настати. Пам’ятай, що я казав. Ланістери завжди платять борги.
Він позіхнув.
— Гадаю, можна спробувати поспати. Піднімеш, як нас захочуть убити.
Він загорнувся у шкуру сутінькота і закрив очі. Земля була кам’яниста і холодна, та через деякий час Тиріон Ланістер таки заснув. Йому наснилася небесна келія. Цього разу він був не бранцем, а наглядачем — здоровилом з пасом у руці. Він лупцював і гнав до прірви власного батька…
— Тиріоне, — Брон кликав тихо, але дуже рішуче.
