Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
— Є дещо таке, на чому Сем знається краще за всіх у Варті.
— Слухаю? — перепитав маестер Аемон.
Джон сторожко зиркнув на Чета, що сердито світив своїми червоними чиряками коло дверей.
— Він міг би служити вам, — швидко проказав Джон. — Він уміє складати числа, читати і писати. Приміром, ваш Чет читати не вміє, а Клідас слабкий на очі. А от Сем прочитав усі книжки в батьковій бібліотеці. Гадаю, що й з круками упорається. Тварини-бо його люблять. Привид — так той сам до нього припався. Може, Семові й не судилося добре битися, але ж навіщо його марно губити, коли можна приставити до корисної справи? Нічній Варті бракує людей. Хай робить щось таке, чого інші не можуть.
Маестер Аемон прикрив очі. Джон був злякався, що старий заснув, але той нарешті відповів:
— Маестер Лювин добре тебе навчив, Джоне Сніговію. Схоже, ти працюєш головою так само вправно, як і мечем.
— То ви кажете…
— Я кажу, що поміркую над твоїми словами, — поставив крапку маестер. — А тепер, гадаю, мені час спати. Чете, проведи нашого юного брата до дверей.
Тиріон VI
Вони влаштували табір серед купки осик поруч з верхньою дорогою. Тиріон збирав сухі гілки, поки коні пили воду з гірського потічка. Він нахилився по розщеплену гілку і роздивився її прискіпливим оком.
— Оця підійде? Я не маю хисту розпалювати багаття. То був клопіт Моррека.
— Багаття? — запитав Брон, спльовуючи. — Прагнеш смерті, курдупелю? Чи просто з’їхав з глузду? Вогонь приманить гірські роди за кілька верст. А я маю намір скінчити цю мандрівку живим, Ланістере.
— І як ти сподіваєшся це зробити? — спитав Тиріон. Він встромив суху гілку під пахву і пошукав ще серед куцих кущиків під ногами. Спина йому боліла від нахилів. До того ж вони ще й їхали від самого світанку. Пан Лин Корбрей з кам’яною мармизою випровадив їх крізь Криваву Браму і наказав ніколи не повертатися.
— Пробитися силою ми ніяк не зможемо, — відказав Брон, — але двоє пройдуть швидше, ніж десятеро, і привернуть менше уваги. Що менше днів пробудемо у цих горах, то скоріше дістанемося річкового краю. Тож я кажу: треба їхати якомога швидше. Долати шлях уночі, а вдень ховатися. Уникати дороги, як тільки зможемо, не галасувати і не палити багаття.
Тиріон Ланістер зітхнув.
— Чудовий план, Броне. Спробуй його втілити, якщо бажаєш… та пробач мені, якщо я не затримаюся, щоб тебе поховати.
— Ти гадаєш пережити мене, коротун?! — вишкірився найманець. У його усмішці зяяла темна дірка на тому місці, де щит пана Вардіса Егена зламав йому зуба навпіл.
Тиріон знизав плечима.
— Їхати уночі якомога швидше означає напевно скотитися з гори і скрутити в’язи. Я волію за краще пересуватися неквапливо, без метушні. Я знаю, як ти любиш конятину, Броне, та якщо наші коні впадуть під нами цього разу, нам доведеться сідлати сутінькотів… і як не пнися, а гірські розбишаки однак знайдуть нас першими. В них тут, мабуть, скрізь очі.
Він повів рукою в рукавиці понад високими вивітреними скелями, що оточували їх з усіх боків. Брон скривився.
— Тоді нам край, Ланістере.
— А коли так, вважаю за краще померти з вигодами, — підхопив Тиріон. — Нам потрібен вогонь. Ночі тут холодні, а гаряча їжа зігріє нас зсередини і підніме дух. Гадаєш, тут є якась дичина? Пані Ліза ласкаво обдарувала нас немаленькою торбою солонини, твердого сиру та сухарів. Але я не хочу зламати собі зуба так далеко від найближчого маестра.
— Я можу добути м’яса. — Темні очі Брона зиркнули з підозрою з-попід купи чорного волосся. — Я мав би залишити тебе тут, біля твого дурного багаття. Якби я забрав твого коня, то сам утік би куди певніше. Що б ти тоді робив, коротун?
— Помер, швидше за все. — Тиріон нахилився за іншою гілкою.
— Гадаєш, я б так не вчинив?
— Вчинив би тієї ж миті, коли б від цього залежало твоє життя. Ти ж бо дуже швидко вгамував свого приятеля Чігена, який отримав стрілу в живіт.
Брон задер згаданому Чігенові голову назад, ухопивши за волосся, та увігнав ножа під вухо, а тоді сказав Кетлін Старк, що найманець помер від своєї рани.
— Він усе одно що помер, — мовив Брон, — а його стогони наводили на нас ворогів. Чіген зробив би те саме зі мною… і приятелем він мені не був, лише разом їхали, ото й усе. І май на увазі, коротун: я за тебе бився не з великої любові.
— Мені потрібен був твій меч, а не твоя любов, — відказав Тиріон. Він скинув свого оберемка гілок на землю.
Брон вишкірився.
— А ти хвацький, як той сердюк, мушу визнати. Як ти знав, що я стану за тебе до бою?
— Знав? — Тиріон незграбно присів на своїх коротеньких ніжках, щоб скласти багаття. — Я кинув кості. Там у корчмі ти разом з Чігеном допомагав узяти мене в полон. Чому? Інші вважали це за обов’язок, вони стояли за честь своїх панів. Та не ви двоє. У вас немає ані пана, ані обов’язку, ані тієї безцінної честі, то нащо турбуватися?
Він вийняв ножа і настругав кілька тоненьких смужок кори з однієї з сухих гілок, щоб правили за підпал.
— Нащо взагалі найманці щось роблять? Та за гроші ж. Ви гадали, що пані Кетлін нагородить вас за допомогу, ба навіть на службу до себе візьме. Ось, хмизу наче вистачить. Маєш кременя?
Брон сунув два пальці у торбочку при поясі й кинув йому кремінь. Тиріон спіймав.
— Дякую, — мовив він. — Та справа у тому, що ти не знаєш Старків. Князь Едард — гоноровитий, чесний і шляхетний чоловік, а жінка в нього ще гірша. Поза сумнівом, вона б знайшла для вас кілька монет за клопіт, і коли б усе скінчилося, пхнула б їх вам у долоні з ввічливим словом на вустах і презирством у очах. На більше годі було сподіватися. Старки прагнуть бачити у людях, які їм служать, мужність, вірність і честь. А ви з Чігеном, правду кажучи, безрідна погань.
Тиріон вдарив кременем по кинджалові, намагаючись видобути іскру. Нічого.
Брон пирхнув.
— Маєш зухвалого язика, малий. Одного дня хтось його виріже і згодує тобі ж.
— Мені усі так кажуть, — зиркнув Тиріон на сердюка. — Я тебе образив? Прошу вибачення… та все ж ти погань, Броне, не дури себе. Обов’язок, дружба, честь — що воно для тебе? Не шукай відповіді, ми обоє її знаємо. Але ти не дурень. Тільки-но ми досягли Долини, пані Старк більше не мала у тобі потреби… але я мав. А чого ніколи не бракувало в Ланістерів, так це золота. Коли настала мить кидати кості, я розраховував на твій розум, який підкаже, де більше зиску. На щастя для мене, саме так і вийшло.
Він знову вдарив кременем об крицю, без жодного успіху.
— Ану дай, — мовив Брон, — я сам.
Він узяв ніж з кременем і видобув іскру з першого удару. Смужка кори почала диміти.
— Молодець, — мовив Тиріон. — Може, ти й погань, але безсумнівно корисна. З мечем у руці ти майже такий вправний, як мій брат Хайме. Чого тобі треба, Броне? Золота, землі, жінок? Збережи мені життя, і матимеш усе.
Брон обережно дмухнув на багаття, і полум’я піднялося вище.
— А якщо ти помреш?
— Тоді я матиму бодай одного жалобника, чиє горе буде щирим, — відповів Тиріон. — Бо золото закінчиться разом зі мною.
Вогонь розгорівся гаряче і яскраво. Брон підвівся, запхав кременя назад у торбинку і кинув Тиріонові його кинджала.
— Ясно і щиро, — відповів він. — Тоді маєш мій меч за себе… та не думай, що я падатиму на коліно і «мосьпанитиму» на кожен твій пердь. Ніхто ще не мав мене за підчихвоста.
— І за друга теж, — мовив Тиріон. — Не маю сумніву, що ти зрадив би мене так само швидко, як пані Старк, якби побачив у тому зиск. Якщо колись прийде день, в який ти спокусишся продати мене… пам’ятай, Броне: я переб’ю їхню ціну, якою б вона не була. Мені подобається жити. А зараз чи не начаклуєш нам щось на вечерю?
— Подбай про коней, — відповів Брон, вийняв довгого ножа з піхов на стегні та закрокував у хащі.
Годиною пізніше коні були відшкрябані та погодовані, вогонь весело тріщав, а над ним висіло стегно молодої кізки, стріляючи та шиплячи.
