Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
Очі-незабудки світяться крізь мерехтливу, нестійку запону часу й простору, чуються тихі, ніби гомін лісу, слова Заквітчаного: «Самопереконливість — твій критерій, Русалко. Хіба шукач може питати тайну стежки у того, хто сидить на місці, не помишляючи про мандрівку? Він може бути прекрасним садівником чи сіячем, але що він знає про реальність за обрієм? Навіть птахи, що летять у вирій, підкажуть щось певніше. Вони знають твердо, що побудуть у таємничих краях і повернуться до рідного гнізда, щоб знову повести нове покоління крилатих у політ над морями й невідомими землями. Згадай нашу землячку Катерину Білокур, ми з тобою часто говорили про неї. Яка дивовижна містерія духу! Квіти сказали мені, що в Катерині (вони ніжно називають її «наша Катерина») втілилася сама душа флори, глибинна краса квітки. Рослинний світ послав її між люди для великого таїнства тотожності, щоб показати нам — тихо, ненав’язливо, доступно — спів’єдність доль квітки й мислячої істоти Землі. Чи розумієш, про що кажу? Катерина безмовно й самозречено показала нам таку глибінь і одухотвореність квітки, що лише сліпий духовно й чуттєво не може цього побачити. Чи можна після її подвигу нищити квіти, толочити їх, бездумно кидати таємничих посланців краси під ноги? Ось де, Русалочко, критерій правдивості. Несхитність — понад сумнівами й відчуженість навіть найближчих людей. Самопереконливість — твій магніт. Серце віщує, де ти чиниш гарно й правильно…».
«Мій дивний друже, чому ж навіть на високих рівнях духовного пошуку панує такий антагонізм? Я хочу знати тайну ворожості до квітки, яка виникла у шукачів, про котрих розповідав тато. Що означає такий духовний парадокс? Чи варто мені стрічатися з ними?».
«Знову ти хочеш підтверджень збоку, — усміхається Заквітчаний. — Чи боїшся стати єретиком для квітки? Квіти не бояться перевірки своєї завершеності, чуєш? Їхня певність — понад шуканням. І той, хто з ними, і той, хто протистоїть їм, ідуть, летять, прагнуть за квіткою, бо поза нею — рішення відсутнє. Якщо доля приведе тебе до «воїнів Шіви», виміряй глибину їхньої щирості й самовідданості. Знайди бодай краплю тотожності з своїм шляхом… з моїм… і не відкидай навіть іскри, якщо в ній пломенить любов до життя».
«А що ти мені скажеш про того, хто з’явився у зоряну ніч? Може, я вчинила необачно, покинувши його напризволяще? Може, це надто свавільне рішення серця, котре хоче все або нічого?».
Заквітчаний піднімає вгору руки, що міняться пелюстками троянд, і в грудях у нього пульсує примарна квітка-цариця. Шепіт лине в нічній імлі, невідомо, хто ж промовляє — Радісний чи його серце: «Русалко, є тайни, котрих торкатися може лише один. Навіть віковічне кільце мудреців мовчатиме перед храмом серця. Але не страхайся помилки: правдива любов проходить понад сумнівами й смертями — досвід віків стверджує це… Ти дала йому найголовніше — скарб довір’я й щирості. Скажу відверто: якби це сталося зі мною в дні моїх перших пошуків, більшого щастя не треба. Іти поруч з такою дівчиною по гірській стежині — великий шанс і привілей. Чуєш? І все… Все… Лети далі, шукай, думай і не забувай про мене. Я на квітковій варті. Чекаю ваших знахідок. І квіти чекають».
Радісний щезає, тане в нічних сутінках. А натомість весело іскриться, танцює багаття на березі річища, перетворюючи змертвіле, сухе галуззя верболозу у радісні крила вогню. Русалія простягає долоні до Полум’яного друга і чує бурхливу мову: «Знаю, все знаю. Твої сумніви, духовні змагання. То я, мій віковічний танець у храмі твого серця. Доки ти в полоні зачаклованого лісу ілюзій, підпалюй все, що горить…».
«Мій чудовий Агні, а якщо згорить щось прекрасне, дороге серцю, неповторне?».
«Це неможливо. Вічне не згорає. Прекрасне відроджується знову й знову. Спопеляється лише тлінне, ти ж знаєш цю правду вогню».
«Холодна ця правда. І часто страхітлива…».
«Холодна правда вогню? — регочеться Агні. — Дивний парадокс. А втім, ти ще в полоні прадавніх чар. Я не смію палити в тобі те, що ти не поклала в багаття. Ти ж сама крикнула судженому супутникові: «Зустрінемося в полум’яному кільці!». Інтуїтивно відчувши правду, чому ж знову перебираєш пасма павутинок, котрі рано чи пізно доведеться спалити? Кажу тобі — правдиве не згорає. Танцюй на попелі вчорашніх ілюзій, смійся з буденних химер і табу, котрими оповивали тебе й твоїх сучасників слуги мороку. Тобі суджена радість, котру подаруєш людям! Вогнесміх — ключ тобі на всіх стежках!».
Приходить полегкість, заспокоєння. Ніби справді згоріло щось несуттєве, пусте, марне. Відходять у потойбічність казкові образи мрій, і вже лише чорні іскристі очі, наповнені зорями й темно-синіми сутінками ночі, заглядають у душу, мовчазно запитують про щось потаємне.
«Мій друже, я покохала тебе, ще не знаючи… Прости, що сполохано кинулася від тебе в сутінки. Наша зустріч — попереду, коли я і ти добудемо крила, придатні для польоту. Повзати в лабіринтах спокус і вагань — навіщо нам це? Ждатиму за стіною вогню, тільки ти не сколихнися, як тоді, в ту чарівну ніч…».
Тиша в просторі серця. Докірливий погляд зоряних очей. І колискова пісня дрімоти. Чи то далекий передзвін струн кобзи? Глухий голос прадіда вимовляє ніжно, пестливо:
Зорі ховаються, ніченька тане,
Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.
Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
«Горя немає, — шепоче зірниця, –
То лише сниться… То лише сниться…».
Чому ж тоді тривога? І далекі поклики бою? І стогін напруженого шукання й муки?
Тихо, серце. Вспокойся. Ти не одне. Багато стежок у Всесвіті, і на них — тисячі відданих шукачів. Гра в піжмурки не вічна, колись ми знайдемо дрімаючу принцесу життя. Казка про сплячу царівну недарма подарована пращурами.
Русалія всміхається перед легким стрибком у безодню сновидінь. Все буде добре… Все буде гарно… Завтра батенько оповідатиме їй щось таємниче і небувале.
Легенду про Космоандра? Дивне ім’я. Що воно значить?
Космічна людина? Може, ще один Радісний? Тоді їхнього полку прибуло, стежка пошуку вже не така пустельна.
Що ж оповість їй татко?..
Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна у простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїза втішалися елегійними танцями, кавою і екзотичними міцними напоями. Жваво рухалися поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею, здавалося, що прозорими фіранками на вікнах граються незримі гості з мерехтливого безмежжя.
Молода гарна жінка у вечірньому туалеті старовинного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі тільки що влаштувалися навпроти, попросивши в неї дозволу, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водоспад її світло-русих кіс, ідеальної форми руки з довгими пальцями музиканта або хірурга. Чорна сукня заманливо виділяла високий дівочий бюст. Жінка бачила те відверте замилування нею, потай усміхалася, мовчала. Один із джентльменів — сивий, повний, добродушний, із прозорими сірими очима — зважився порушити мовчанку:
— Мадемуазель мандрує з татом чи з чоловіком? Пробачте за нескромне запитання?
— Прошу, прошу. — Жінка привітно усміхнулася, поставивши чашечку з кавою на стіл. — Я прихильник простих стосунків. Десь я читала… Чи не в Уїтмена?.. «Якщо я хочу познайомиться з кимсь на вулиці, чому б мені не підійти до нього?». Здається, так?
