Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Учителю, чим я можу вам допомогти? — ледве не плакав Гриць, припадаючи біля пораненого. — Це немислимо, щоб ви вмерли, коли знову свобода, коли ви ще можете зробити так багато…
— Я не вмру, — усміхнувся Лі, торкаючись пальцями неголеної Грицевої щоки. — Поглянь на сонце… Ми вийшли з нього… До нього повернемося…
Страхітливий вибух почувся в того боку, де височів вулкан. Кам’янистий острівець задрижав, над обрієм вирував чорно-багряний гриб, розпливався, ріс у небо. Учитель втомлено заплющив очі.
— Бідний хлопчик… Твій сон скінчився… Нічого… Вічність дасть тобі нові можливості для гри… Хай твоя наступна гра буде… радісною…
Над островом застрекотіло кілька вертольотів, з люка одного з них зависла драбинка. Гриць глянув угору, помахав рукою, потім з відчаєм припав до старого тайця.
— Тримайтеся, учителю. Ось вже близенько поміч. Тримайтеся, не покидайте цього світу!
Лі поклав слабіючу руку на чоло хлопця.
— Благословляю тебе. Хотів би мати такого учня. Тобі суджена прекрасна стежка… я знаю… За мною не сумуй. Все починається знову… і знову… Знаєш — є така древня формула… Fiat lux!.. Хай буде світло!.. Чуєш? Хай… буде… світло…
…По дорозі до Папуа Русалія затрималася на кілька днів у Делі, щоб погостювати у батьків. Після бурхливої зустрічі та радісного бенкетування, на якому дівчина вгощала рідних та знайомих дипломатів з радянського консульства соковитими грушами і яблуками з прадідівського саду, увечері всі троє зібралися в затишній вітальні.. У каміні було запалено вогник, і, милуючись веселим полум’ям, Русалія розповіла в щирій розмові все, що сталося з нею за останні шість років. Не приховала нічого. Мама занепокоєно скрикувала, похитувала головою, ніби сумнівалася в правдивості доччиних слів, а тато слухав замислено, заглибившись у себе, ніби пропускав мимо вух те, що говорилося. Дівчина віддавала на суд батьків і свої сумніви та пошуки, і дивні, на грані казковості, контакти з Радісним, і прагнення до свідомого контакту з квітами й вогнем, і навіть свій вчинок з хлопцем, котрий з’явився до неї так романтично, незвичайно.
— Татку, мамо, ви не вважаєте мене екзальтованим, божевільним дівчиськом? — схвильовано завершила свій монолог Русалія. — Може, я надто далеко зайшла по шляху легенди? Я ж розумію, що стежка навіть найромантичніших шукачів не повинна повністю поривати з шляхом всього людства, але, мені здається, неможливо дозувати поривання до незвичайного. Або проходити нову терра інкогніта повністю, або краще не ступати на неї.
— Як ти могла! Як ти могла? — журила дівчину мати, сплескуючи долонями. — Такий принц до тебе з’явився під зоряним небом, ніби з іншого світу, а ти почала з ним грати якусь химерну містерію. А потім раптово, не попрощавшись, не домовившись, кинутися світ за очі… А якщо ти вже більше його не побачиш?
— А що я мала робити? — сумно-жартівливо запитала Русалія. — Цілуватися з ним? Відчинити двері для бунтівливої пристрасті? Я ж твоя донька, цигано-індуска, і ти знаєш, що достатньо запалити сірника в серці — і вже не втримаєшся в сідлі тверезості.
— Я б не втрималася, — воркуючим сміхом озвалася мати, лукаво поглядаючи на чоловіка. — Ти пам’ятаєш, любий?
Старший Чандра ласкаво-поблажливо кивнув, ніби пробуджуючись зі сну, пригорнув доччину голову до себе.
— Ти гарно діяла, Русалочко. Душа твоя має чудовий індикатор чутливості. Для лікаря, а особливо психіатра, — це вкрай потрібно. Та й не лише для твого фаху. В пошуках небувалого без такої чутливості не пройти. Що ж тобі сказати у відповідь на твої сумніви? Зустріч з хлопцем — то справа твого серця. Хто тобі порадник у тому? Та мені здається, що твій вчинок — єдино правильний. Ні ти, ні він ще не вичерпали потужного імпульсу саморозкриття, який буде вас поривати вперед, термосити, непокоїти. Передчасне об’єднання закоханих — небезпека. Інтимні стосунки вичерпують буквально космічні потоки психоенергії, які могли б увійти в творення небувалого, у пошук таємничого. Секс — найдревніша і найпримітивніша приманка для мандрівників, це знали всі йоги й архати…
— Для себе ти не був такий мудрий! — лукаво сміялася старша Русалія. — А для доньки жадаєш буквально стерильної стежки.
— Помиляєшся, — серйозно заперечив батько. — Я бажаю їй не лише творчого успіху, я щиро хочу, щоб вона була щаслива в коханні. Може, в ньому найголовніший напрямок пошуку. Об’єднання двох — то відтворення прадавньої цілості. Платон знав, що говорив… Але об’єднання має відбутися не лише фізичне, а й духовне, творче. Ти ж чула, які запити у нашої доньки? Її обранець повинен мати такий же духовний заряд. Інакше — що вийде? Вичерпається зовнішній потяг, а потім — неминуче охолодження… і розлука на перехресті, там, де написано: «Піди туди — не знаю куди». Він, скажімо, вже знає, куди. Тому в небувалість за нею не піде. Тут і кінець містерії.
Дівчина слухала розмову зосереджено, самозаглиблено. Думала. А батько довірливо вів далі:
— Мене зацікавила твоя розповідь про фітогомо, про Квіто-Людину. Ти його назвала Заквітчаним? Чудово. Це — дивовижне досягнення. Я не певен, що воно універсальне, можливо, це теж один з еволюційних варіантів, навіть апендикс. Хто скаже? Він сам тобі натякнув про самотність, відірваність від єдиного людського потоку.
— Проте він сподівається, що згодом на цю стежку ступлять тисячі, мільйони…
— Невідомо, — похитав головою батько. — Невідомо, чи є такий метаморфоз вирішенням віковічних проклятих проблем. Може, треба десятки варіантів формування нових тіл для буття в різних сферах, адже люди виходять одночасно на безліч стежок. Одне можна сказати певно: перехід на нові орбіти буттєвості має бути природним… хоч і не легким. У наших хроніках є спогади про людину, котра живиться фохатом (тобто світлом). Окремі ріші досягали такого стану, але чомусь не передавали свій досвід нащадкам.
— Може, це було несвоєчасно?
— Можливо. Окрім того, є ще й інші шляхи — діаметрально протилежні.
— Що це означає?
— А те, що апологети того шляху — антагоністи квіткового царства.
— Що за химери? Нормальні мислителі допускають такий абсурд?
— Не поспішай з висновками. Це прадавнє братство мудреців. Самі себе вони іменують «воїнами Шіви»…
— Хто це? Де вони?
— Живуть у Гімалаях. Між людьми не з’являються.
— Може, ти маєш на увазі легендарну Шамбалу?
— Ні. Це принципово інший напрямок пошуку.
— А як з ними зустрітися?
— Бач, загорілася! Ти ж — апологет квітки! Навіщо тобі її вороги? Вони буквально фітофоби.
— Ти забуваєш про діалектику, — докірливо мовила молодша Русалія. — Щоб утвердитися міцніше на власному шляху, треба вичерпно знати все про шлях антагоністів. Хіба не так?
— Згоден, — ласкаво відповів батько, підкидаючи полінця до каміна. — Згоден, доню. Але зустрітися з ними — не проста справа. Може, це важче, ніж узріти архата Шамбали. Ти коли повертаєшся?
— Наступної весни. Через шість місяців. Мені треба провести велику дослідницьку роботу, знайти методи лікування хвороби «куру». Але я б дуже хотіла, щоб ти організував мені зустріч з ними, якщо це можливо.
— Ось що, доню, я пригадав, що такий контакт уже відбувся за дуже незвичайних обставин.
— Хто його здійснив?
— Це довга історія.
— Ти про Космоандра? — озвалася мати, котра уважно слухала розмову батька з донькою. — Про того, хто був сліпим?
— Саме про нього. Знаєш що, Русалочко. Ти втомилася, а розповідь має бути довга. Спочинь, а завтра на свіжу голову я розповім ту химерну історію. Вона допоможе тобі осмислити й власні пошуки. А про зустріч з «воїнами Шіви» я говоритиму з деякими гуру. До твого повернення щось придумаємо…
Не спиться Русалії. За прозорим пологом вікна тепла індійська ніч, віддалені звуки вічношумливого міста. Неможливо зосередитися, хлюпають у берег свідомості розмаїті образи пережитого; минуле, сучасне й омріяне, передчуване прийдешнє сплітаються у фантасмагоричні сувої, не зупиняються й на мить, граються з розумом і почуттям у дивовижні піжмурки. Психіка кришиться, розпліскується на міріади крапель, на безліч дзеркалець, і в них віддзеркалюється, відображається примхлива реальність життя в таких несподіваних ракурсах та поєднаннях, що душа зупиняється розгублено перед власними скар6ами: чи їй належать ті мінливі самоцвіти, чи варті вони чого-небудь, чи не закривають вони від ясної думки правдиві обрії пізнання дитячими блискітками? Недарма мудрий Вівекананда називав примхливий розум людини скаженою мавпою: не мислимо тяжко зупинити, вспокоїти його «броунів рух», його калейдоскопічні стрибки. Спробуй монолітно, нерушимо, несхитно обміркувати якусь проблему, вичерпно розглянути її з усіх боків. Дарма! Інтелект втомиться дуже швидко, саботуватиме завдання душі, як лінива шкапа, і прагнутиме заховатися за будь-яке псевдорішення. В цьому доказ того, що мозок самозванець, що він осідлав чільне місце будхі-мудрості свавільно, не маючи на те жодного права. Ось і вона, Русалія, женеться за привабливим фантомом, за чудовою жар-птицею мрії, жадає осягнути небувалу можливість нового вияву, в який могли б відлитися творчі прагнення минулих і сучасних поколінь, прагнення сотворити гармонійний, квітучий світ нетлінної радості. Хто підтвердить їй правомірність летючого шляху? Де критерії правдивості і знахідок чи втрат?
