Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— А пан Грегор, він спершу не зважав, як ми там собі жартуємо. А тут дивиться отак, ну знаєте, як він уміє, і наказує вести дівку до нього. Старий сам мусив витягти її з кухні — ге, як ти дурний, то хто ж тобі винуватий? Наш пан роздивився її та каже: «Нащо тобі здалася ця шльондра?», а старий бовдур йому: «Моя Лана — не шльондра, прошу пана». Отак і каже, просто панові Грегору в очі. А пан Грегор, він такий, і оком не змигнув: «Не була шльондра, то буде». Кидає старому срібняка, здирає з дівки сукню і гойдає її просто на столі перед її татком. А вона звивається, тріпається, як упольований заєць, і смішно так скиглить. А в старого таке обличчя зробилося, що я аж пивом через ніс обплювався — так реготав. Тоді галас почув якийсь малий — напевне, син, хто його зна. Вибіга він, значить, такий з підвалу, кидається скажено. Що поробиш — мусив Раф йому ножа у живіт встромити. А наш пан саме справу скінчив, повернувся до кухля. Ну тут вже й ми взялися до розваги. Наступний був Тобот, а ви ж його звичку знаєте — переверта він її на живіт та заходить у задні двері. Доки я дочекався, вона вже й ногами не дригала — може, зрештою вподобала таких справних хлопців. На мене, хай би ще дригала, воно якось ловкіше. А тепер смішне скажу… як усі награлися, то пан Грегор і каже старому: давай, мовляв, решту зі срібняка. Каже, дівка цілого срібняка не заробила… і от хай мене грець ухопить, а старий таки приніс жменю мідяків, попросив мосьпана йому пробачити і подякував за відвідини!
Вояки заревли зі сміху. Гучніше за всіх реготав зі своєї оповідки сам Кізвик — в нього аж юшка носом закапотіла на кошлату сиву бороду. Ар’я стояла у тіні сходів і дивилася на нього, а тоді нишком повернулася до льохів, не вимовивши ані слова. Коли Вис дізнався, що вона не спитала про одяг, то зісмикнув з неї штани та шмагав дубцем, доки ногами кров не потекла. Проте Ар’я заплющила очі й згадувала усі примовки, що дізналася від Сиріо, а тому майже нічого не відчула.
На третій вечір після того Вис надіслав її до вояцької трапезної служити при столі. Вона обносила стіл вином, коли побачила через прохід Якена Ха-Гара за мискою. Вкусивши губу, Ар’я сторожко озирнулася, чи немає поруч Виса. «Страх ріже глибше за меч», сказала вона собі.
Ар’я зробила крок, тоді другий, і з кожним наступним дедалі менше почувалася мишею. Потроху вона рухалася вздовж лав, наливаючи вино. По праву руку від Якена сидів Рорж, п’яний, як чіп; її він навіть не помітив. Ар’я нахилилася ближче і прошепотіла: «Кізвик» просто Якенові у вухо. Лоратець не подав жодного знаку, що почув.
Коли глек спорожнів, Ар’я побігла до льохів, щоб там наповнити його з барила, і швидко повернулася до столів. Тим часом ніхто не помер від спраги, ба навіть не помітив її зникнення.
Наступного дня нічого не сталося, і через день — теж. Але на третій день Ар’я пішла до кухні з Висом, аби принести їхній обід.
— Один з людей Гори впав з муру минулої ночі та зламав свою дурну шию, — почула вона, як Вис каже комусь із куховарок.
— П’яний був? — спитала жінка.
— Та не те щоб… ну, як завше. Подейкують, що його скинув привид самого Гарена.
І пирхнув, показуючи, що він думає про такі забобони.
«То не Гарен», кортіло Ар’ї гукнути щосили, «то я!». Вона вбила Кізвика тим, що прошепотіла його ім’я. І має владу вбити ще двох. «Я — привид Гаренголу», подумала вона. Тієї ночі її молитва ненависті стала на одне ім’я коротша.
Кетлін III
За місце зустрічі мав правити зелений моріжок, прикрашений блідими сірими грибами та грубими пеньками зрубаних дерев.
— Ми перші, мосьпані, — мовив Галіс Молен, натягнувши повід серед пеньків. Вони стояли між двох військ самі; на списі, що його тримав Молен, плескав по вітрі прапор з лютововком дому Старк. Кетлін звідти не бачила моря, та відчувала, яке воно близьке: поривчастий вітер зі сходу був густо присмачений морською сіллю.
Обозники Станіса Баратеона зрубали усі дерева на гуляй-городи та метавки. Кетлін питала себе, чи довго стояв тут цей гайок, чи не міг тут відпочивати Нед, коли привів на південь військо, щоб зняти минулу облогу Штормоламу. Того дня він здобув велику перемогу — особливо величну тим, що не пролив ані краплі крові.
«Дайте мені, боги, наснагу вчинити так само», проказувала мовчазну молитву Кетлін. Тим часом її власні піддані вважали її божевільною вже за те, що вона тут з’явилася.
— Це не наша війна, — казав пан Вендел Мандерлі. — Я знаю напевне, що король не дозволив би власній матінці піддавати небезпеці своє життя.
— Нам усім загрожує небезпека, — відповіла вона. Можливо, трохи зарізко. — Гадаєте, я дуже прагну тут сидіти, мій шляхетний пане?
«Моє місце у Водоплині при батькові, що помирає. Або у Зимосічі з моїми синами.»
— Робб надіслав мене на південь, аби я говорила за нього. І я маю намір говорити.
Кетлін розуміла, що укласти мир між цими двома братами — справа нелегка. Та заради добра королівств вона мусила спробувати.
За просяклими дощем полями та кам’янистими хребтами вона бачила величезний замок Штормолам, що здіймався до неба, обернувшись спиною до невидимого звідти моря. Попід нагромадженням блідого сірого каменю розташоване навколо військо князя Станіса Баратеона виглядало малим та жалюгідним, наче миші під корогвами.
У піснях співалося, що Штормолам збудував за старих часів Дурран, перший штормовий король, який завоював любов красної Еленеї, доньки морського бога та богині вітру. В ніч їхнього весілля Еленея віддала свою цноту смертному і прирекла тим на смертність заразом і саму себе. Її батьки у гніві та горі наслали вітри та води на Дурранову твердиню. Його друзі, брати, гості на весіллі загинули під уламками стін або потонули у гнівних водах, але Еленея вберегла Дуррана у своїх обіймах, і коли настав ранок, він оголосив війну богам та дав обітницю відбудувати замок.
Король збудував ще п’ять замків, кожен більший та міцніший за попередній. І дивився, як кожен наступний трощать на шматки навіжені вітри з затоки Човнозгуби, що з вереском гнали перед собою стіни пінної води. Штормові князі благали його збудувати замок у глибині суходолу; жерці казали, що король мусить уласкавити богів, повернувши Еленею до моря; навіть простолюд бив чолом, аби король відступився. Та Дурран не хотів нічого чути. Він вимурував сьомий замок, найгрізніший з усіх. Дехто казав, що збудувати його допомогли діти лісу, які порали камінь таємними чарами. А дехто — що якийсь малий хлопчик сказав королю, як саме треба будувати. Той хлопчик згодом виріс у Брана Будівника. Та хоч би як люди переказували ту оповідь, кінець її лишався тим самим: боги кидали на сьомий замок один шторм за іншим, але він стояв непохитно, і Дурран Боже Лихо з красною Еленеєю жили в ньому до кінця своїх днів.
Боги нічого не прощають. Відтоді й донині штормові вітри гуляють над вузьким морем. Але Штормолам стоїть і стоїть, незчисленні століття та тисячоліття — замок, що не має собі рівних.
Величезний зовнішній мур Штормоламу був у сто ступнів заввишки, без жодної потерни або стрілецької бійниці, усюди гладкий та круглий, викладений з каменів, так майстерно припасованих, що вітер не знаходив жодної тріщини, жодної приступки, аби за щось зачепитися та увірватися досередини. Казали, що у найтоншому місці мур був сорок стоп завтовшки, а на боці, оберненому до моря — трохи не вісімдесят. Складався він з двох рядів каменю і засипки з піску та жорстви між ними. Всередині могутньої огорожі безпечно крилися від вітру і хвиль кухні, стайні та двори. Башта у замку була всього одна — неймовірно величезна, кругла, без жодного вікна з боку моря. Вона вміщувала в собі комори й казарми, трапезні та княжі покої, а увінчана була важкими та міцними зубцями, від яких здалеку здавалася шпичастим кулаком на руці, здійнятій до неба.
— Пані! — покликав Гал Молен. З невеличкого ошатного табору попід замком виїхали двоє вершників і тепер наближалися до них повільним кроком. — То має бути король Станіс.
