Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга…

— Вона! — шепоче Вокульський. — Це неймовірно!..

Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу — кав’ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з’являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним «Фігаро».

Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п’є мазагран, розгортає газету й читає: «Її величність королева Ізабелла…»

Він жмакає газету й ховає в кишеню, не допиває мазаграну, платить за нього і встає з-за столу. Гарсон поглядає на нього скоса, два відвідувачі, що бавляться тоненькими паличками, закидають ноги на коліна ще вище, а один з них нахабно розглядає його в монокль. «А що, коли я дам оцьому франтові по морді? — думає Вокульський. — На завтра дуель, і, може, він убив би мене?.. А якби я його вбив?..»

Він пройшов близько коло франта й так подивився йому в очі, що у того монокль упав на жилетку, а з губів збігла глузлива посмішка.

Вокульський іде далі й пильно розглядає будинки. Які тут магазини! Найбідніший з них виглядає імпозантніше, аніж його, що вважається найкращим у Варшаві. Будинки з тесаного каменю, майже на кожному поверсі — балкони або балюстради вздовж цілого поверху. «Дивлячись на цей Париж, можна подумати, що парижани мають потребу безперестанно спілкуватися якщо не в кафе, то на балконах», — думає Вокульський.

І дахи якісь оригінальні: високі, наїжачені цегляними та бляшаними коминами. А на вулицях на кожному кроці перед тобою постає то дерево, то ліхтарний стовп, то кіоск, то якась колона з кулею та шпилями зверху. Життя кипить тут з такою силою, що не може задовольнитись рухом нескінченних валок екіпажів, спорудженням шестиповерхових кам’яних будинків, воно ще бризкає з стін у вигляді статуй та барельєфів, з дахів — у вигляді стрілчастих оздоб та з вулиць — у вигляді незліченних кіосків.

Вокульському здається, ніби він із стоячої води потрапив І митом в окріп, який «клекоче, бризкає й шумить»… [100] Він, людина зріла й енергійна в звичних умовах, відчув себе тут несміливою дитиною, для якої все навколо — нове.

Тим часом життя круг нього далі «клекоче, бризкає й шумить». Кінця не видно юрбі, екіпажам, деревам, сліпучим вітринам і навіть самій вулиці. Голова у Вокульського поступово туманіє. Він перестає сприймати галасливу розмову прохожих, потім ніби глухне на вигуки вуличних торговців, нарешті, перестає чути гуркотіння коліс. Потім йому починає здаватись, що він уже десь бачив і такі будинки, і такий рух, і такі кав’ярні; далі він думає, що не таке воно все вже й величне, нарешті в ньому прокидається здатність подивитися на все критично, і він каже собі, що коли в Парижі французьку мову можна почути й частіше, ніж у Варшаві, то тутешній акцент гірший і вимова менш виразна.

Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу. Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану.

— Так воно й краще, — шепотів він.

Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: «Rue St Fiacre» [101].

В пам’яті його зринає якийсь роман Поль де Кока. Знов бічна вулиця, і знов він читає: «Rue du Sentien» [102].

— Не знаю, — каже він сам до себе.

За кілька десятків кроків далі бачить: «Rue Poissonпіеге» [103], що пригадує йому якусь кримінальну справу; а потім одна за одною йдуть коротенькі вулички, що виходять до театру «Жімназ». «А це що таке? — думає він, помітивши з лівого боку величезний будинок, не схожий на жоден з тих, які він досі бачив. Це велетенський кам’яний прямокутник, а в ньому ворота з округлим склепінням. Це, напевне, ворота, які стоять на перехресті двох вулиць. Поруч з ними будка, коло якої спиняються омнібуси; майже навпроти — кафе і тротуар, відгороджений від бруку залізною балюстрадою.

Кроків за триста далі — другі такі самі ворота, а між ними в правий і лівий бік пролягає широка вулиця. Рух тут ще потужніший, цією вулицею їздять омнібуси аж трьох гатунків і трамваї.

Вокульський дивиться праворуч і бачить два ряди ліхтарів, два ряди кіосків, два ряди дерев і два ряди шестиповерхових будинків, що тягнуться на відстань, яка дорівнює Краківському Передмістю і Новому Світові разом. Вулиці не видно кінця, тільки десь далеко вона підноситься до неба, дахи зливаються з землею, і все зникає. «Нехай я навіть заблукаю і спізнюсь на нараду, однак піду в той бік!» — думає Вокульський.

Раптом на повороті його обминає молода жінка; її постать і хода викликають у нього сильне хвилювання. «Вона?.. Ні… По-перше, вона залишилася в Варшаві, а по-друге, я зустрічаю вже другу таку… Обман зору…»

Проте він одразу втрачає силу і навіть пам’ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам’ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під’їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього.

— «Гранд-отель», — каже Вокульський, сідаючи.

Візник доторкається рукою до капелюха і гукає:

— Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива!

Потім, сівши боком до Вокульського, каже:

— Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?..

— Сьогодні приїхав, — відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя.

— І трохи випили, це зразу видно, — зауважує візник. — А таксу знаєте?

— Мені байдуже.

— Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до «Гранд-отелю»? — звертається він до Вокульського.

— Цілком певний.

— Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна?

— Ні.

Візник деякий час дивиться на нього, потім каже:

— Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине?

— З Варшави.

— Ah, сa! [104] Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви — поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото «Гранд-отель».

Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів.

— До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! — сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього.

— Де вони?

— В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться…

— Хто це мсьє Жюмар?

— Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, — так само лукаво говорить слуга.

— Де ж він?

— На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками.