Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Для настроїв самої верхівки характеристичні ті “смішні історії”, котрими ділився король з своїм ближчим окруженнєм. Ми бачили вже, як “смішно” розповідав він при столі страшну родинну траґедію козацького гетьмана (с. 254). Можемо додати другу з подорожніх записок Маєра. Він оповідає таку веселу історію, що чув від Пшіємского, брата начальника польскої артілєрії, бувши в берестецькім таборі. “Жиди складаючи королеві поголовне, просили його, щоб він як дістане до рук Хмельницького живого, зволив їм його віддати. На питаннє, що ж вони хочуть з ним зробити, відповіли, що вони обдеруть на-свіжо подільського вола і зашиють Хмельницького голого, як мати родила, до тої волової шкіри, так щоб тільки голова виставала. Будуть його тримати в теплім місті, годуватимуть його смачними стравами і напитками, а в свіжій воловій шкірі будуть рости хробаки і годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Почнуть гризти заживо його тіло, а щоб він від смороду і від болю не вмер швидко, вони підтримуватимуть його життє як найдовше найкращими ліками, стравами і напоями, аж доки хробаки з'їдять його цілого, аж до серця. Тоді вони спалять його перед козаками на стосі, а попіл його дадуть випити иншим полоненим козакам в горівці. Король дуже з того сміявся і дивувався такій мстивости ⁶).

Тимчасом приходили нові полки. В днях 27 травня, 3 і 5 червня король зробив докладний перегляд війську, поділивши його на кілька частин: спочатку пописано кінноту польську (хоругви гусарські й козацькі) — нараховано її 18 тисяч, потім військо чужоземне — нараховано кінноти (райтарів і драґонів) 2.800 і піших 4.700; нарешті оглянено нове військо угорське і польське, нараховано того 54 хоругви, що можна приблизно рахувати на півшестої тисячі, а всього пописано тоді війська на 30 тисяч. Але ріжні маґнати прибували далі, приводячи більші й менші почти війська, а від 7 червня почало приходити посполите рушеннє ріжних воєводств, з припасами, обозами, службою, і т. д. Збиралося військо таке велике, що й старі жовніри польські такого не памятали. Але його орґанізація, утриманнє, дісціпліна лишали дуже богато до бажання. Особливо старе коронне військо, приведене Каліновским, стомлене довгою і тяжкою кампанією, стративши баґаж, коней і зброю і не одержавши не то що спеціяльної нагороди, а навіть і належної за прослужене платні, було до крайнього розжалене і схвильоване, і в початках червня, коли дебатувалися питання про наступ на козаків, воно застрайкувало, заявивши, що не піде на неприятеля, поки не одержить якоїсь значнішої субсидії, щоб полатати свої недостатки. Був се дуже неприємний інцідент, з огляду що як раз була се найбільш досвідчена і випробована частина армії — її ветерани, і їх приклад міг зробити шкідливий вплив на инші частини. Тимчасом державна каса була цілком порожня. По довгих міркуваннях король і його рада рішили піти слідами Єремії Вишневецького, що в 1648 р. так безцеремонно обійшовся з львівськими скарбами: тоді його за се дуже лаяли, “окричащи се як розбій”, завважає Освєнцім — але тепер, не бачучи иншого способу, рішили зробити те саме. В сокальськім кляшторі, покладаючись на міські укріплення, тутешня шляхта поскладала свої скарби — все що мала ціннішого, і королівська рада порішила чи за згодою шляхти, чи хоч би й без неї зревизувати сі депозити, та забрати з них гроші в позику, з тим щоб їх потім вернути. Страшне се викликало обуреннє серед шляхти, але тим не менше комісія зложена з сенаторів занялась “огидною справою розбивання чужих скринь”. Тільки ся огида не оплатилася навіть і матеріяльно: грошей знайшлося дуже мало, і прийшлось звернутись до иншого способу, з котрого властиво годилось і почати: збирати гроші між присутніми маґнатами і шляхтою, хто скільки міг позичити на заплату війську. Але й ся складка дала дуже мізерні результати: стільки що на хоругов припало по тисячі золотих, пілком незначна сума; але кінець кінцем вояки задоволились доброю волею короля, виявленою такими розпучливими, хоч і безрезультатними зусиллями, і згодилися служити на кредит ⁷).

Другим джерелом незадоволень була непевність ситуації, неясність тактики, вічна змінність в рішеннях, що почасти толкували лихою орґанізацією розвідки, а головно валили на хаос в команднім апараті, що виникав з бажань короля всім самому кермувати і на свою руку рішати.

Воєнні польські історики-спеціялісти виправдують його тим, що маючи на чолі армії таких двох офіціяльних шефів як гетьмани Потоцкий і Каліновский, з котрих кождий по своєму дуже яскраво виявляв нездатність до керування кампанією, король, сам маючи деякий військовий досвід і тримаючи при собі фахових дорадників з заграничних офіцерів, випробованих на досвідах Тридцятьлітньої війни, мав підставу сам усім керувати і у все мішатися, бо його мішаннє гетьмани хоч не радо, ще зносили, але передачі вищих воєнних функцій кому небудь ніяк не потерпіли б ⁸). Та незадоволеннє з його розпоряджень все таки було велике, хоч би вже з того одного, що вони розминалися з прийнятими в польському війську звичками й заводили ріжні нові вимоги й обовязки. Освєнцім, що служить добрим інформатором про сю війну, дуже проречисто оповідає про сі нарікання:

“Чи було більше — між богатьма иншими — незадоволеннє в війську нашім, як з частої і великої непостійности в постановах, раз уже принятих на радах, пише він. Бо що вже було ґрунтовно постановлено в одній раді, за яким небудь повівом вітру, або за пустим оповіданнєм (розвідки) зараз мішалося, відкликалися попередні розпорядження, ухвалені загальним рішеннєм, і слідували инші, з приватного впливу поодиноких людей, викликаючи загальне замішаннє. Причиною того було перед усім захитаннє військових юрисдикцій, перед тим не бувале. Бо за давніших королів, хоч вони й бували в обозі, при них був королівський маєстат, а при вождях і урядниках військових повна влада і юрисдікція їх урядів без замішання, і тому кождий належно пильнував свого обовязку і все зіставалося в своїм порядку. А тепер, мабуть за порадами чужоземців, що хотіли вдиратися в чужі права і присвоювати собі повагу урядників, здавна настановлених у війську, — а може й за власною побудкою йдучи король став легковажити урядників давнього війська і те що належало до їх обовязків став доручати новим особам. Так гетьмани вже не були гетьмани, обозний не обозний, стражник не стражник, і в усіх инших справах наступило помішаннє урядів, через те що король хотів бути сам і гетьманом і обозним і всім, — або доручав людям, котрим се з права не належало зовсім, а ті (офіціяльні урядники), бачучи, що їх зневажають і відсувають, зовсім не дбали про те що належало до їх урядів, не хотіли виконувати своїх обовязків, і через те настав великий нелад у війську, трохи не що-годинні нові зміни в постановах, велике невдоволеннє серед усіх свідомих воєнного порядку, і нарешті — недбалість в розвідці про неприятельські замисли: одні на других дивились, не було ні шпигів ні певних авізів про неприятельські діла і проґреси, і спускались на самі тільки язики — непотрібно трудячи задля них військо, бо з них ніколи не могли видобути істинної правди. І се теж було не малою причиною частої відміни принятих рад: то ми деревіли, носи вішали й задумували боротися тут проти наступу неприятеля. Коли-ж день-другий не видко його було, і язик оповідав щось протилежне першому — то зараз приступала радість і охота наступати” (с. 303).

Після останнього перегляду війська (5 червня), під впливом відомостей бранця Реснівського про войовничий настрій козацького війська і про готовість його іти на Поляків і без хана ⁹) — що потверджували й инші звістки, король рішив, що під Сокалем чекати козаків не добре — місце за тісне для битви, треба пересунутися на инше, а власне з Богу на Стир, на схід, де наглянуто догідне місце під самим Берестечком, в віддаленню приблизно 10 миль від Сокаля. Там мовляв було б вигідніше битву прийняти з козаками, коли будуть наступати, і самим відти наступати на них — коли б хан не прийшов. А щоб козаки якось не перебили сього пересунення і не зайняли переправи, вислано наперед частину кінного війська під проводом Конєцпольского, щоб зайняти ті берестейські позиції і місця на переправах ¹⁰). Конєцпольский щасливо виконав се дорученнє, і головне військо мало вже рушитися 11 червня, коли рано отримали вісті, що хана з ордою бачили перед кількома днями ¹¹) під Винницею — з чого можна було міркувати, що хан або зійшовся з Хмельницьким, або дуже близько від нього ¹²). Під впливом сеї новини король рішив зістатися під Сокалем — рахуючися з перспективою скорого наступу неприятеля і можливої облоги; рахував, що в такім разі краще триматися готового, добре укріпленого табору, в добрій позиції, над сплавною рікою. Одмінив вихід, покликав назад Конєцпольского з його відділом і дав наказ свому війську запасати поживу (на можливу облогу очевидно) та брати для того свобідно все потрібне. “Се за порядних вождів в військах річ нечувана”, завважає Освєнцім, і додає, що сей дозвіл дав притоку до зруйнування всеї сусідньої Волини — “бо челядь і чужоземці за сим дозволом пішли на чати і не контентувалися худобою, поживою та иншими припасами, що заставали по хатах у убогих підданих (се очевидно — півбіди), а нападали по неприятельськи і штурмом добували двори і укріплення, в котрих позакладалася шляхта з своїми підданими для оборони від неприятеля: наче в неприятельський землі нищили мечем і огнем своїх же, під претекстом віри руської” — (себто проголосивши реліґійну війну против православних. Ще характеристична риска настроїв — уже з загалу війська!