Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги бесплатно txt) 📗

Паші і па­ши­хи обс­та­ли па­ла­ту ряд­ка­ми. За­па­ла­ло світло. Па­ла­та ніби зай­ня­ла­ся. В од­чи­нені двері всту­пи­ли Ка­ра­пе­тові еміри, смуглі, аж чорні, з чор­ни­ми дов­ги­ми бо­ро­да­ми. За ни­ми в двері всту­пи­ла Ми­лек­си­та, ви­со­ка, рівна, як то­по­ля, але смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­на бу­ла смуг­ля­ва, але в неї бу­ла кра­са якась ок­ремішня, на­га­ду­юча кра­су­ню в книзі Со­ло­мо­на «Пісня піснів». На білках здо­ро­вих очей на­че кру­ти­ли­ся чорні зіньки. Очі аж блис­ка­ли на­че іскра­ми. Во­на вся ся­ла в зо­лоті. Дов­гий шлейф важ­кої сукні нес­ли чорні араб­чи­ки. На го­лові у неї ся­ла діяде­ма з уся­ких бри­лянтів.

Саіб та ма­ти вста­ли і пішли їй на­зустріч. Саіб гля­нув на її не­гар­ну вро­ду і тро­хи не впав на східцях тро­ну.

Тим ча­сом Се­ли­ма про все довіда­лась і роз­ка­за­ла Памірі. Паміра вбігла про­жо­гом в світли­цю без стелі в ру­тя­но­му вінку і ки­ну­лась до Саіба.

- Дай пра­ва тим, [що] мруть од чу­ми й го­ло­ду! Стань за на­род!

- Не мо­жу! - крик­нув Саіб. ла­ма­ючи ру­ки.

- Ти маєш дру­гу ми­лу! Ме­не по­ки­даєш! Про­щай же навіки! - ска­за­ла Паміра.

Вона заспіва­ла сум­ну-сум­ну пісню на про­щан­ня. Паміра по­ча­ла по­ти­хеньку та по­ма­леньку підніма­тись в не­бо. Див­ний світ од її вінка лив­ся звер­ху. Во­на підніма­лась вго­ру і все співа­ла. Пісня ста­ва­ла все тихіша. Паміра все йшла на захід сон­ця і заб­ли­ща­ла на небі вечірньою зо­рею.

- Ти ме­не по­ки­ну­ла і вже ніко­ли-ніко­ли не вер­неш­ся до ме­не, моя вечірня зо­ре! - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб, з од­чаю вхо­пив­ся ру­кою за сер­це й нес­подіва­но впав мерт­вим на східцях тро­ну.

Милексита, вра­же­на пиш­ною кра­сою Паміри, од­ра­зу вга­да­ла, що в її волі бу­ло Саібо­ве сер­це, що Саібо­ве жит­тя й лю­бов по­ли­ну­ли на не­бо слідком за Памірою.

Тільки що Саіб впав мерт­вим, Ми­лек­си­та за­го­ло­си­ла, зас­тог­на­ла, впа­ла до­до­лу, при­па­ла ли­цем до хо­лод­них гру­дей Саіба, і са­ма вмер­ла.

В той час в синьому небі десь взя­ла­ся чор­на хма­ра, освіче­на пе­кельним мідно-чер­во­ним кольором. Блис­ну­ла та­ка страш­на блис­кав­ка, що всі паші, всі Ми­лек­си­тині поїжджа­ни по­зап­лю­щу­ва­ли очі. Вда­рив страш­ний грім раз, дру­гий. Ши­ро­ка ог­ня­на сму­га впа­ла з не­ба, зве­ре­те­ни­лась, як змія, і пот­ра­пи­ла прос­то в ве­ли­ку баш­ту па­ла­цу.

Вдарив та­кий грім, що баш­та роз­си­па­лась на шма­точ­ки. Па­лац зай­няв­ся од­ра­зу.

- Народ ви­са­див бра­му і про­ло­мив стіну! -крик­ну­ли в па­лаці.

Паші по­рос­ну­ли, як на­мис­то з пор­ва­но­го раз­ка, розбігли­ся з па­ла­цу і по­хо­ва­лись у сад­ках, в пе­че­рах. По­лив дощ як з відра. Підня­ла­ся бу­ря і розд­му­ха­ла по­лум'я. Па­лац за­па­лав і вкрив­ся ди­мом. Іван Гро­мо­вик літав по хма­рах яа бас­ко­му, ог­нис­то­му коні. Кінь виг­ра­вав, ста­вав диб­ки, а з-під йо­го ко­пит си­па­лись жму­та­ми страшні блис­кав­ки і об­си­па­ли і зем­лю, й мо­ре, й пус­тині. Од то­го гро­му од­во­лог­ло й по­чистіша­ло повітря: за­раз пе­рес­тав помір на лю­дях. Од ве­ли­ко­го туч­но­го до­щу вро­див хліб, пе­рес­тав го­лод. Не­бо спас­ло на­род од наг­лої смерті й по­шесті. Він ути­хо­ми­рив­ся.

Паші з пе­ре­ля­ку втек­ли од роз­лю­то­ва­но­го на­ро­ду, по­розбіга­лись в кам'яні го­ри, в дикі ліси та по­хо­ва­лись в ске­лях, в пе­че­рах. В ди­ких го­рах та ске­лях не бу­ло ко­му на їх ро­би­ти, а самі во­ни бу­ли не­зу­гарні й нез­датні до будлі-якої праці. Во­ни му­си­ли жи­ти вкупі з ди­ким звіром і зго­дом потім жи­ви­лись ово­ща­ми й ло­пуцька­ми, самі об­рос­ли шерс­тю, як звірі. В Га­ру­на-паші навіть виріс вов­чий хвіст та ца­пині ро­ги од лісо­во­го по­жив­ку.

Покинувши зем­лю, Зірни­ця вер­ну­лась у свою не­бес­ну надх­мар­ну па­ла­ту.

Палата з біло­го та зе­ле­но­го криш­та­лю сто­яла ви­со­ко-ви­со­ко над го­ра­ми Гіма­ла­ями. Легкі білі хмар­ки дво­ма дов­ги­ми ряд­ка­ми ста­ли по обид­ва бо­ки до са­мої па­ла­ти, на­че дов­га га­ле­рея. Там сто­яли ряд­ка­ми біляві та ру­сяві ру­сал­ки хмар та цілю­щої й жи­ву­щої не­бес­ної во­ди. На сході сон­ця вже роз­лив­ся ро­же­вий світ. Довгі ряд­ки хма­рок ста­ли ро­жеві. А на­ни­зу, не­на­че ота­ра білих ове­чок. стов­пи­лись вер­хи Гіма­лаїв, вкриті снігом. І хмар­ки, і білі снігові го­ри заб­ли­ща­ли ро­же­вим світом. Гли­бокі зе­лені до­ли­ни вкри­лись про­зо­рим ту­ма­ном. Озе­ра в до­ли­нах лисніли, на­че дзер­ка­ла, вправ­лені в зе­лені ра­ми. І го­ри, і до­ли­ни, і озе­ра ніби ди­ха­ли свіжою вог­кою про­хо­ло­дою. Синьо-ро­же­ве не­бо не­на­че роз­ли­ва­ло здо­ров'я, ди­ха­ло щас­тям на зем­лю, вли­ва­ло міць в рос­ли­ни, квітки та де­ре­ва, в розкішні до­ли­ни, в го­ри, поп­лу­тані, як фан­тас­тич­ний сон.

Зірниця од­по­чи­ва­ла дов­го і опізни­лась світи­ти на небі. Вже сон­це зійшло, як во­на про­ки­ну­лась. Ру­сал­ки заспіва­ли пісень. В небі набігла хмар­ка і заг­римів ти­хий грім: то заіржав білий кінь, на кот­ро­му з'явив­ся Гро­мо­вик. Зірни­ця вий­шла з па­ла­ти, мах­ну­ла хус­точ­кою і до са­мих ко­питів Гро­мо­ви­ко­во­го ко­ня розіслав­ся дов­гий міст з хма­рок, зас­те­ле­ний та обвіша­ний ро­же­ви­ми та оран­же­ви­ми ки­ли­ма­ми та хуст­ка­ми. Гро­мо­вик по­ка­тав до то­го мос­ту, ско­чив на міст, дос­ка­кав до па­ла­ти, ско­чив з ко­ня і привітав­ся до Зірниці.

Тим ча­сом ма­ти Зірниці, Сон­це, виг­ляділа Зірни­цю й мах­ну­ла до неї пуч­ком зо­ло­то­го проміння. Зірни­ця ук­ло­ни­лась Гро­мо­ви­кові, зблідла в промінні Сон­ця і побігла до ма­тері. Ма­ти об­ня­ла її та й поцілу­ва­ла.

- Вибачайте, ма­мо, що я оце так дов­го за­га­ялась, бо зас­па­ла, - ска­за­ла Зірни­ця.

- Еге, доч­ко, дов­го! Те­бе не бу­ло до­ма вже двад­ця­ти літ та двад­цять зим. Я з не­ба ог­ля­да­ла зем­лю й мо­ре, шу­ка­ла те­бе і нігде не най­шла. На твоє місце я пос­та­ви­ла в небі ве­ли­кий ізум­руд, що світив вранці та вве­чері. Це ти, до­ню, пев­но, десь блу­ка­ла, по­манд­ру­вав­ши в не­бес­ний простір з тим Гро­мо­ви­ком?

- Це прав­да, ма­мо! Мені снив­ся сон, що я бу­ла на землі, десь ніби ста­ла дівчи­ною, дов­го біду­ва­ла й по­невіря­лась між убо­ги­ми людьми на землі, ко­ха­ла ко­гось, схо­жо­го на Гро­мо­ви­ка. Ма­мо! я йо­го і в сні ба­чи­ла, бо люб­лю йо­го й лад­на хоч за­раз піти за йо­го заміж!

- Як хо­чеш, то йди за йо­го, але вдру­ге не тікай з не­ба! - ска­за­ла ма­ти і мах­ну­ла зо­ло­тою па­лич­кою до Гро­мо­ви­ка.

Громовик блис­нув блис­кав­кою, ти­хою, ніби срібною, що лед­ве бу­ла примітна в зо­ло­то­му промінні сон­ця. Заг­римів дрібний грім, ве­се­лий, сріблис­тий, не­на­че регіт мо­ло­до­го хлоп­ця. Гро­мо­вик став пе­ред ца­ри­цею не­ба.

Зірниця по­да­ла йо­му ру­ку. Ру­сал­ки в хма­рах заспіва­ли пісню на за­ру­чи­ни. Блис­кав­ка блис­ну­ла й опо­ви­ла, не­на­че зо­ло­тий перс­тень, ро­же­вий па­лець Зірниці. Птаст­во в га­ях та в сад­ках за­ще­бе­та­ло аж за­ля­ща­ло, квітки та де­ре­ва за­ма­яли, за­ше­лестіли лис­том. Хвилі в морі ти­хо за­во­ру­ши­лись й за­ше­лестілись ко­ло бе­регів. Все зраділо радістю жи­вот­тя, ра­до­ща­ми здо­ро­во­го по­год­ли­во­го дня. І ніко­ли со­неч­ко не ся­ло, не світи­ло так привітно та радісно, як в той день!

Настав пиш­ний вечір. Зірни­ця за­ся­ла в своїй криш­та­левій па­латі всіма кольора­ми ве­сел­ки й бри­лянтів: во­на справ­ля­ла за­ру­чи­ни. Всі зорі тієї ночі ста­ли більші, світи­ли ясніше, ми­готіли, дри­жа­ли світом, ніби горіли. Во­ни зібра­лись на за­ру­чи­ни кру­гом па­ла­ти Зірниці, спліта­лись у вінки, в гірлян­ди та бу­ке­ти. Більші зорі бу­ли зап­ро­хані в друж­ки та світил­ки. Не­бесні ру­сал­ки заспіва­ли. Тихі вес­няні вітри повіяли на срібні та бри­лян­тові дзво­ни­ки, кот­ри­ми бу­ла навк­ру­ги обвіша­на па­ла­та. Тихі вітри ко­ли­ва­ли дзво­ни­ки, і во­ни дзвеніли і роз­ли­ва­ли в небі райські мо­ти­ви. Не­бесні ру­сал­ки по­ча­ли танці. Узб­роєний Гро­мо­вик при­ка­тав на біло­му коні. За ним летіли на ко­нях усі вітри в чер­во­но­му, зе­ле­но­му та біло­му уб­ранні.