Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги бесплатно txt) 📗

- Добривечір тобі, Саібе! - за­ше­потів ти­хий го­лос. Го­лос був м'який, діво­чий. - Я Ми­лек­си­та, ца­ря Ка­ра­пе­та доч­ка. Не ля­кай­ся й [не] жа­хай­ся! Я всту­пи­ла до те­бе не по своїй волі. Я пи­та­лась доз­во­лу в мо­го батька і прий­шла те­бе виз­во­лить з по­ло­ну та за­хис­тить од без­чес­тя та нес­ла­ви. Ти вольний! Іди з сво­го на­ме­ту і вер­тай­ся до­до­му. Пам'ятаєш, як ти заїжджав до мо­го батька? Я ба­чи­ла те­бе че­рез вікон­це і по­ко­ха­ла те­бе на віки вічні. Я вми­раю за то­бою і вмру, як ти од ме­не од­кас­неш­ся…

- Я не піду по добрій волі з по­ло­ну, - ти­хо обізвав­ся Саіб. - Це бу­ло б не по-ли­царсько­му.

- Одже ж вий­ди та по­ди­вись! Військо сте­ре­же тільки на­ме­ти твоїх пашів. До тво­го на­ме­ту ніхто не насмілиться й прис­ту­пи­ти. Ти вольний! Батько мій не скрив­дить те­бе, не нак­ла­де на те­бе свої ру­ки. Про­щай, про­щай! Тікай та пам'ятай про ме­не! Ти бу­деш моїм, я бу­ду твоєю…

І Ми­лек­си­та вий­шла. Во­на уб­ла­га­ла батька ви­пус­тить Саіба, але за те поп­ро­си­ла в батька пос­та­но­вить йо­му та­ку умо­ву ми­ру: Ка­ра­пет ми­риться з Саібом, не од­бе­ре йо­го царст­ва ні клап­ти­ка по­ля і ро­бить честь йо­му, ве­ли­ку честь: бе­ре йо­го собі за зя­тя і од­дає за нього свою доч­ку. Ка­ра­пет знав про доч­чи­ну лю­бов до Саіба й прис­тав на про­хан­ня своєї єди­ної ко­ха­ної доч­ки.

Незабаром Ка­ра­пет всту­пив в Саібів на­мет і оповістив йо­му свою во­лю. Саіб ду­мав, дов­генько ду­мав, нічо­го не при­ду­мав та й прис­тав на вмо­ву по­ми­ри­тись з Ка­ра­пе­том. Ка­ра­пет лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Саібом і ви­пус­тив йо­го на во­лю. Він обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти до йо­го своїх пос­ланців і з ни­ми свою доч­ку.

«Невже для ме­не во­ля й честь кра­ще од ко­хан­ня? Що це я вчи­нив? Я про­дав своє сер­це! про­дав свою лю­бов! Я впав низько, впав на самісіньке дно якоїсь тем­ної ями… Чи ви­де­русь я з неї на яс­ний світ?» - ду­мав Саіб, вер­та­ючись у своє царст­во без війська, без пашів-по­рад­ників, про­дав­ши своє лег­ко­важ­не сер­це.

Не ба­су­вав кінь під Саібом, не­на­че по­чу­вав го­ре сво­го па­на, а йшов ти­хою сту­пою, спус­тив­ши ву­ха. Мо­ре і зем­лю кри­ла вечірня імла. На за­ході хмар­ки горіли на вечірньому небі, горіли і згас­ли. Зійшла пиш­на, як лю­бов, вечірня зо­ря. Саіб зирк­нув на зірку. Зірка ніби ска­за­ла йо­му докір…

Усіх пашів велів Ка­ра­пет за­ки­нуть в залізні клітки і з тріумфом вез­ти че­рез своє царст­во і че­рез свою сто­ли­цю. По­пе­ред усіх по­вез­ли в клітці Га­ру­на-па­шу, мов вед­ме­дя. Він сидів на по­мості, по­ну­рив­ся, підоб­гав­ши но­ги, і навіть на лю­дей не ди­вив­ся од ве­ли­ко­го со­ро­му. Після то­го Ка­ра­пет по­ви­пус­кав пашів з кліток і звелів ви­вес­ти їх на ба­зар. З пе­ре­ку­пок та пе­реп­ро­дух поздійма­ли старі па­тин­ки, по­роз­тя­га­ли пашів се­ред ба­за­ру і да­ли їм по сто по­ля­пасів па­тин­ко­вих. Старі си­ду­хи й пе­ре­куп­ки гна­ли їх ко­чер­га­ми че­рез тор­жок і виг­на­ли за бра­му з го­ро­да. Паші му­си­ли пішки плен­та­тись до гра­ниці, зап­ла­тив­ши Ка­ра­пе­тові ве­ли­кий ви­куп.

Саіб вер­нув­ся в свою сто­ли­цю з тяж­ки­ми ду­ма­ми. Він за­раз пішов до пе­че­ри, де в дом­ку жи­ла Паміра. Паміра при­ди­ви­лась до йо­го, зир­ну­ла на йо­го зблідле ли­це і все вга­да­ла. З її очей за­ка­па­ли сльози.

- Твоє військо по­би­те? - спи­та­ла во­на в Саіба.

- Побите! і я прис­тав на без­чес­ний мир з Ка­ра­пе­том. Чом я те­бе не пос­лу­хав, те­бе, прос­тої лю­ди­ни, але прав­ди­вої? Тільки од те­бе, Паміро, я чув прав­ду. Кру­гом ме­не од­на неп­рав­да та об­лес­ливість. Луч­че б я був прос­тим чо­ловіком і звіку­вав свій вік у цій пе­чері в сад­ку, тільки вдвох з то­бою!..

Саіб дов­го го­во­рив з Памірою, але не ска­зав, що обіцяв Ка­ра­пе­тові же­ни­тись на йо­го дочці.

Тим ча­сом після війни на­род в царстві зу­божів: од йо­го по­за­би­ра­ли до війни коні, ху­до­бу, паш­ню. Пішов по царстві помірок й по­шесті. Обідрані, го­лодні лю­де ги­ну­ли од чу­ми та од го­ло­ду. На­род не ви­терпів, ки­нув­ся в сто­ли­цю. Ве­ли­кий на­товп на­ро­ду підсту­пив під во­ро­та Саібо­во­го жит­ла. Лю­де про­си­ли хліба, до­ма­га­лись сво­го пра­ва нарівні з па­ша­ми…

Саіб та ста­ра рад­жи­ха зібра­ли в свою світли­цю усіх пашів на по­ра­ду. Двічі на день зби­ра­ла­ся ра­да.

Ввечері Саіб по­тай од пашів та од ма­тері хо­див на на­ра­ду до Паміри. Паміра, як се­лян­ка, на­мов­ля­ла Саіба, щоб він пос­лу­хав­ся на­ро­ду і поп­ро­га­няв од се­бе за­вис­них, не­чес­них та здир­ли­вих пашів.

Паші ре­пе­ту­ва­ли, щоб Саіб вда­рив на на­род військом і роз­пу­див йо­го. Саіб не знав, що по­ча­ти і що діять…

Одного дня він вий­шов на ви­со­ку баш­ту і гля­нув на май­дан. Скільки мож­на бу­ло ски­ну­ти оком, стов­пи­ще лю­дей чорніло, не­на­че по­ора­не по­ле. Бу­ло чу­ти гук, крик, плач смерті та од­чаю. В Саіба про­ки­ну­лось в гру­дях сер­це. Він вер­нув­ся на ра­ду пашів і ска­зав, що хо­че да­ти пра­ва на­ро­дові, да­ти хліб, просвіту…

Паші, як лю­де нес­тат­ко­виті, звиклі до гой­но­го жит­тя та ще й нез­дат­ливі і за­жер­ливі, за­го­моніли, зак­ри­ча­ли. Їх ве­ликі чорні очі страш­но й лю­то заб­ли­ща­ли. Ста­ра рад­жи­ха прис­та­ла до їх і дер­жа­ла за ни­ми ру­ку. Га­рун взяв під ру­ку Саіба й повів йо­го в рад­жині скарб­ниці. З ни­ми пішла й ма­ти.

Довгі, здо­рові скарб­ниці бу­ли повні зо­ло­та, срібла та до­ро­гих діяментів. На по­мості ва­ля­лись здо­ро­вецькі ку­пи срібних гро­шей, здо­рові шмат­ки ли­то­го срібла та щи­ро­го зо­ло­та. На сто­лах сто­яли повні мішки червінців. В ша­фах за шиб­ка­ми бли­ща­ли ряд­ка­ми зо­лоті, до­рогі вінці, об­си­пані ал­ма­за­ми, рубіна­ми, ізум­ру­да­ми. На по­ли­цях ся­ли ряд­ки зо­ло­тих тарілок, по­лу­мисків, здо­ро­вих кубків. Шаблі з ізум­руд­ни­ми рубіна­ми та зо­ло­ти­ми дер­жал­на­ми висіли на стінах. Всі скарб­ницькі гор­ниці бли­ща­ли, лисніли, світи­лись без сон­ця, не­на­че скрізь бу­ли роз­си­пані по скар­бах проміння сон­ця.

- Дивись, си­ну! Це скар­би на­ших дідів, прадідів. Як пос­ту­пиш­ся хоч трош­ки то­му чор­но­му на­ро­дові, то ці всі скар­би роз­та­нуть, як сніг на сонці, а хоч і не роз­та­нуть, то більше їх ми вже не збе­ре­мо!..

- Та й наші скар­би­ки роз­та­нуть, - обізвав­ся Га­рун-па­ша, - тоді ми бу­де­мо їсти з по­ли­ва­них по­лу­мисків та пи­ти з олив'яних кубків, а за зо­ло­то бу­де­мо тільки вга­ду­ва­ти, як за див­ний сон.

Саіба засліпи­ло зо­ло­то та ал­ма­зи. Знов в йо­му заг­ра­ла кров, заг­ра­ла пи­ха. Знов він вер­нув­ся до своїх по­коїв у ве­ликій три­возі.

- Синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми! свя­те сон­це! по­можіть мені! Що мені вчи­ни­ти? - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб.

Він по­чу­тив, що в йо­го душі зма­га­ються якісь дві си­ли і од­на дру­гої не пе­ре­мо­же. Він знов вий­шов на баш­ту і гля­нув на май­дан. Лю­де прис­тав­ля­ли до стін риш­то­ван­ня, прис­тав­ля­ли дра­би­ни. Вже й полізли по дра­би­нах.

Він вер­нув­ся до па­ла­ти, де все сиділи паші і го­моніли.

- Куди мені прис­та­ти? - крик­нув Саіб. - Що маю ро­би­ти? Ду­ша моя роз­ри­вається над­воє! Сер­це ниє й бо­лить. Міся­цю яс­ний! До те­бе здіймаю свої слабкі ру­ки! Зо­ре моя яс­на! дай мені по­ра­ду!

Саіб зга­дав щи­ре сер­це Паміри і знов вий­шов на баш­ту. Вже ве­чоріло. Гля­нув він на май­дан.

На май­дані з'явив­ся який­сь блис­ку­чий поїзд. Йшли ряд­ка­ми верб­лю­ди, в блис­кучій збруї, вкриті чер­во­ни­ми покрівця­ми з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. На верб­лю­дах сиділи ли­царі, уб­рані в зо­лоті шли­ки й пан­цирі. За верб­лю­да­ми заб­ли­ща­ла на сонці зо­ло­та колісни­ця. Колісни­цю вез­ли два­над­ця­те­ро білих ко­ней в срібній та зо­лотій збруї. За колісни­цею тяг­ся дов­гий ря­док верхівців на ко­нях.

Заграли на тру­бах.

- Одчиняйте бра­му! Іде царівна Ми­лек­си­та! - по­чув­ся го­лос під бра­мою.

Народ за­ди­вив­ся на той пиш­ний блис­ку­чий поїзд і вга­му­вав­ся. Ста­ра рад­жи­ха пос­ла­ла пашів зустріча­ти Саібо­ву на­ре­че­ну. В ве­ли­ку світли­цю без стелі увійшов Саіб в до­ро­го­му ри­царсько­му уб­ранні і сів на троні з щи­ро­го зо­ло­та. Ко­ло нього на троні з сло­но­вої кості сіла ма­ти.