Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовляли гуму.
Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедровський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схованими за скельцями окулярів, і звичку потирати долоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не повернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, сказав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.
Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пойняло морозом, і я мимоволі пригальмував мотоцикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.
Побачив при дорозі, серед плакучих верб, великого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висушених польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.
Далеко від домівки, серед поля, почувався самотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні майбутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.
Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть розповісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи події останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, дивуючись із себе.
Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помітив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.
Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.
Мені найбільше подобався відтинок шляху, обсаджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над дорогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли таємничі дупла, інколи між ними з'являлися прогалини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджанець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покидають нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!
Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем батька, не думав, що колись натраплю на нього.
Долаючи останні кілометри, я ні про що не думав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип почали з'являтись перші хати передмістя.
Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юрмилися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід залізничним мостом і повернув до вокзалу.
Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що стадіон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.
Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з червоної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльники. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.
Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, третій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання серця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?
Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — нічичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеться годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя востаннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.
—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.
Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важка, здійняв захисного шолома.
—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.
—А де він працює?
—У школі ДТСААФ.
—Адреси не знаєте?
—На Немирівському шосе.
—На Немирівському... Там на подвір'ї бронетранспортер?
—Є...
Я застрибав по сходах униз.
Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.
На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.
Я запитав про Куртія, і мені показали на затінене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.
Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його велике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. Половина лиця, що від мене, звичайна, старанно поголена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.
Зайшов до прохолодного коридора, прочинив двері— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!
—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.
Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважаючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.
—Ви до кого?
—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.
—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.
Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він заклопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.
—То в якій справі, хлопче? — буркнув.
А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартували? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.
—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.
—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.
—А я — Загайгора.
—Угу, Загайгора,— машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: — Загайгора. Син Федора...
Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.