Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.
Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.
Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті спливли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили кожен факт.
Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружальце жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкіряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну.
Видобув з теки справи: прохання військової прокуратури до цивільної, щоб на місці провели розслідування.
Замрика Северин Савродимович, старшина, командир взводу автоматників, безпартійний. На фотокартці— довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чули... І більше нічого.
Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, комсомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чуба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.
А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Замрика і Карпань,— хоч і прожив у Березівці сім років.
Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, командир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написане розгонистим почерком, всього... чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олівцем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вважаю, що він пропав безвісти не з власної волі. Прошу розшукати мого чоловіка, командира Червоної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.
Не з власної волі... Мати впевнена. Хай простить мене батько, але поки не знайду доказів, доти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не бачив і не чув сміху матері, її роками гнітила невідомість, а мене від того вберегла.
Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шибками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присутність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.
Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волосся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.
—Ти чого, Арсене?—запитала стурбовано.— Не чув, коли ввійшла?
Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну увагу— вона мимоволі зиркнула на стіл, її очі натрапили на батькову фотографію і розширились, вражені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знесилено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.
—Де... де ти це взяв?— мовила тремтливим голосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.
—У нас, в архіві,— відвернувся і втупився у стіл.
—Давно?— ледь шелеснули її уста.
—Сьогодні.
Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втратила свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє горло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою долоню гарячими слізьми.
—Прости, прости, прости,— шепотіла.
—Мамо, не треба... Не треба...
—Прости, Арсене. Інакше я не могла,— не зводила голови, наче боялася глянути мені в очі.— Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.
—Не треба, мамо, я все розумію,— заспокоював її, звів і посадив на канапу.
Від того, що нам обом не доведеться більше критись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлішало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошуках.
Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати болісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміхнутись.
—Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєшся,— гірко мовила.— Що я пережила. А тепер... Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько...— Вона схлипнула, здригаючись, мов скривджена дівчинка.— Подай мені фотокартку.
Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, навіщось провела по ньому пальцем, наче погладила.
—У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки завеликий.— Я прихилився до неї, щоб теж роздивитися батька.— Холодний у нього погляд.— Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.
Я скористався з її мовчання і запитав:
—Ти знаєш, як батько воював?
—Призабулося багато.
—А хто тобі розповідав? Військовий з обпеченим лицем?
—Ти його пам'ятаєш?
—Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є?— і я завмер, чекаючи на відповідь.
—Є, Арсене, живе у Вінниці.
—Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.
—Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович,— мати розплющила очі й подивилася на мене вибачливо.— Я боялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.
Вона звелась і, мов, сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:
—Хай побуде у мене фото. Добре?
Я кивнув, повторюючи про себе адресу.
Розділ сьомий
Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.
Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилин на десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому мати написала адресу Куртія. Я здогадався, що матері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе ніяково. Я не образився.
Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив бадьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Вона те знала і мовчки схвалила моє рішення.
В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, збираючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмарний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.
Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кілометрів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За браком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення школи міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше побоювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.
З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюблені кактуси без сонця.
Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спала. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про батька. Вона завжди починала з їх першого знайомства в дитбудинківській їдальні, де їй припало сидіти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежала поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлопчина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та раптом з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, крутячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надійшов.