Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Даріо говорить, що ви вважаєте, що в тому далекому коридорі щось неправильно, щось не так, — Кара жестом вказала на розвилку коридорів попереду. — Я думаю так само. Саме тому я хотіла, щоб ви всі прийшли і показали мені, що саме в цьому місці незвично. Я та людина, яка зібрала вас тут. Я покликала вас тому, що вважаю вас тими людьми, хто знає про це місце більше ніж будь-хто.
Було помітно, що слуги відчувають занепокоєння і страх під напором Кари.
Вона обвела поглядом лиця, звернені до неї.
— Коли я була маленькою дівчинкою, Даркен Рал прийшов у наш будинок і знищив всю мою родину. Він закатував моїх матір і батька до смерті. Він тримав мене під замком чотири роки. Він мучив мене до тих пір, поки не створив з мене Морд-Сіт.
Кара повернулась боком і підняла червоний шкіряний корсет на талії, показуючи довгий шрам, що минає на спину.
— Він зробив це зі мною. Бачите?
Люди, опустивши голови, з трепетом розглядали шрам. Одна людина подалася вперед і обережно торкнулася його. Кара не заважала йому. Перехопивши руку іншої жінки, Кара провела її пальцями по грубому рубцю.
— Тепер подивіться на це, — засукавши рукава, вона простягнула їм свої зап'ястя, щоб ті побачили інші шрами.
— Це залишилося в мене від кайданів, коли Даркен Рал підвішував мене на ланцюгах до стелі.
Слуги схилили голови. Деякі м'яко торкались шрамів на її зап'ястях.
— Він і вас катував теж, чи не так? — Запитала Кара. Вона знала відповідь, але їй необхідно було запитати про це. І коли люди закивали у відповідь, вона сказала: — Покажіть.
Слуги по черзі широко відкривали роти, показуючи їй те, що лишилося від їх язиків. Кара оглянула кожного, киваючи на знак того, що вона все розглянула.
Деякі відтягували щоки в сторону або повертали голови так, щоб вона бачила і їх шрами теж. Кара ретельно оглядала кожного, щоб вони були впевнені, що вона побачила все, що вони хотіли їй показати.
— Я рада, що Даркен Рал мертвий, — сказала вона, коли оглянула всіх, — Я жалкую про те, що він зробила з вами. Ви всі страждали. Я розумію вас, тому що страждала теж. Він не міг заподіяти нам більшого болю.
Всі стояли, уважно слухаючи її.
— Його син, Річард Рал, повна протилежність свого батька. Річард Рал ніколи не заподіював мені біль. Одного разу, коли я була поранена і вмирала, він ризикнув своїм життям, щоб використати магію для мого спасіння. Ви можете уявити собі таке?
Він ніколи не заподіє болю нікому з вас теж. Він дбає про те, щоб у всіх людей була можливість жити власним життям. Він навіть мені сказав, що я вільна, і, якщо захочу, можу залишити мою службу, а він тільки побажає мені щастя. І я знаю, що він говорить мені правду.
Але я залишаюся, тому що хочу допомогти йому. Я хочу допомогти хорошій людині з власної волі, на відміну від становища раба, примушуваного злим паном.
Я бачила Річарда Рала, що оплакує загиблу Морд-Сіт.
Кара постукала кінчиками пальців по своїх грудях, біля серця.
— Ви розумієте, що це значить для мене? Що я відчуваю тут? У моєму серці?
Я думаю, що Річард Рал в біді. Я хочу допомогти йому та іншим, хто б'ється поруч з ним проти тих, хто несе зло. Ми хочемо захистити ваші життя від людей, які знаходяться за стінами палацу, на рівнині Азеріта, від тих, хто принесе руйнування і нове поневолення для всіх вас.
Слуги, що слухали Кару, витирали сльози. Історія Кари, чужа для сторонніх, була зрозуміла їм. Вони зрозуміли потаємний сенс сказаного нею.
— Ви допоможете мені? Я прошу вас.
Верна знала, скільки сердечності Кара вклала в свої слова. Їй стало соромно від того, що вона ніколи не думала, що Карі притаманне почуття добра і розуміння, і що її непохитну готовність захищати Річарда Верна сприймала тільки, як агресивну сутність Морд-Сіт.
Насправді це було щось більше. Це було визнання. Річард не тільки зберіг їй життя. Він навчив її, що слід жити своїм життям. І аббатиса Верна запитала себе, чи є надія на те, що і вона коли-небудь зможе зробити так само багато.
Дві жінки-служки, кожна зі свого боку, взяли Кару за руки і повели по коридору, що спускався вниз. Верна перезирнулася з Даріо. Він виразно підняв брову, роблячи їй знак, що він все бачив.
Вони вдвох пішли за групою слуг, які приняли Кару, як знайдену старшу сестру. На всьому шляху проходження групи слуги склепу простягали руки, щоб торкнутися Кари, її обтягнутих червоною шкірою рук, плечей або спини, коли вона проходила мимо.
У цих легких дотиках було невисловлене словами розуміння того болю та приниження, які їй довелося винести, і жаль, що вони недооцінювали її.
Коли вони всі спустилися нижче в наступний коридор, Верна зізналася собі, що не впевнена що знає, де вони знаходяться. Територія склепу являла собою заплутаний лабіринт, що знаходився на декількох рівнях.
На додаток до цього, частина коридорів були абсолютно однакові. У них була одна і та ж висота і ширина, а стіни були облицьовані все тим же білим мармуром з сірими прожилками.
Верна здогадувалася, що вони спускаються на самий нижній рівень. Але, втративши орієнтацію, вона перебувала в повній залежності від поводирів і не могла збагнути, де вони всі знаходяться зараз.
Позаду них, тримаючись на відстані, обережно і спокійно, наскільки це було можливо, слідували стражники Внутрішньої Гвардії.
Група слуг в білих шатах, нарешті, зупинилася в тій частині коридору, в якій не було жодних відгалужень. Далі по коридору розташовувалися нові зали і відгалужувалися нові коридори в різних напрямках, але в цій частині були тільки рівні білі стіни.
Деякі зі слуг поклали долоні на ділянку стіни з білого мармуру. Вони озирнулися на Кару, а потім, стали водити руками по поверхні.
— Тут? — Запитала Кара.
Слуги, що оточили її, як курчата курку, дружно закивали головами.
— Що в цьому місці, в цьому коридорі, здається вам незвичайним? — Запитала Кара.
Кілька людей, майже повторюючи один одного в жестах, вказали спочатку на коридор позаду себе, а потім на цю ділянку стіни.
Кара не розуміла. Верна теж була в невіданні. Даріо смикав кінчики сивого волосся. Навіть він був спантеличений дивними жестами свіх підопічних. Слуги швидко зібралися в щільну купку, на своєму тихому мовою обговорюючи проблему, що створилася між собою.
Потім вони всі обернулися до Кари. Троє з них вказали на стіну, негативно похитавши головою при цьому.
Вони уважно дивилися на Кару, спостерігаючи за її реакцією — чи зрозуміла вона їх?
— Вам не подобається, як виглядає ця стіна? — Припустила Кара.
Слуги негативно похитали головами. Кара гублячись у здогадах, обернулася до Верне та Даріо. Даріо підняв долоні вгору і знизав плечима. І Верна теж не могла дати зрозумілого пояснення.
— Я все ще не розумію, — сказала Кара, — Я знаю, ви думаєте, що з цієї стіною щось неправильно, — голови кивнули ствердно, — Але я не можу зрозуміти, що саме. Вона зітхнула. — Мені шкода. Це не ваша вина. Це моя помилка. Я так мало знаю про стіни. Ви допоможете мені в цьому?
Один чоловік відокремився від групи, взяв Кару за руку і м'яко потягнув її в напрямку до стіни. Коли вона наблизилася, він пальцями іншої руки доторкнувся до каменя. Він обернувся до Кари.
— Продовжуйте, — сказала вона, — Я слухаю.
Чоловік посміхнувся з того, що він почув, і всю свою увагу знову звернув до стіни. Він почав пальцями простежувати шлях сірої прожилки. Кара невідривно стежила очима за цим рухом, марно намагаючись хоч небудь зрозуміти при цьому. Чоловік озирнувся через плече.
Побачивши, що Кара хмурить брови, він повернувся в початок сірої лінії і знову почав вести пальцем по сірих завитках. Він робив це кілька разів, знову і знову, на тому ж самому місці, привертаючи увагу Кари до того, що він бачив сам.
— Це схоже на обличчя, — тихо і здивовано мовила Кара.
Чоловік несамовито закивав. Решта обрадувано закивали теж. Вони тихо раділи. Інша жінка простягла руку й нетерпляче провела пальцем по цих же завитках. Потім її палець перемістився на іншу плиту з прожилками, утворюючу новий завиток, і як перший чоловік, вона акцентувала увагу Кари на центрах цих завитків.
