Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Сум'яття припинилося вже за північ, коли з'ясувалося, що ніяких козаків поруч немає. Табір, котрий гудів, немов бджолиний вулик, поступово затих і заснув, про всяк випадок, виставивши навколо себе подвійну варту.
V
Іван Богун стояв на окопі й поглядав на навколишні пагорби, з яких по табору козаків вела безперервний обстріл численна польська армата. То на одному з них, то на іншому яскраво зблискувало, й зі стволів, схожих на відстані на маленькі лискучі олівці, вихоплювалися хмаринки сніжно-білого диму, слідом за чим вітерець доносив далекий гуркіт і наростаюче ревіння снаряда. Пронизливе й моторошне те ревіння робилося все гучнішим і нарешті, подолавши найбільш високу й страшну свою ноту, обривалося в гуркоті вибуху й криках переляканих людей всередині табору. За хвилину все повторювалось. Знову й знову. Кількість загиблих від вогню польської армати зростала, перетворюючись з одиниць в десятки, з десятків у сотні. Люди шукали хоч якогось порятунку від невблаганної смерті, але не знаходили його – у будь-якому місці великого козацького табору їх переслідував невмолимий фатум і лише він вирішував, кому померти, а кому залишитись жити ще на невідомий термін, переживаючи муки страху перед цим колосальним молохом, котрий перемелював усе нові й нові жертви. Але з відстані не відчувалося цього крижаного страху, який охоплював душі й тіла десятків тисяч людей, з пагорбів, на яких після зради Іслам-Ґерая зайняла позиції польська армата, усе здавалося іграшковим, і польські гармаші з азартом посилали чавунні гостинці в людський мурашник козацького табору. Милувалися стовпами вогню й диму, котрі, немов гриби, виростали там, примушуючи мурах-козаків прискорювати свою метушню, насміхалися з розпачливих спроб артилерії Хмельницького протистояти їм зі своїх невигідних і погано захищених позицій. Богун відчув у грудях тупий біль і не зрозумів, чи то турбує стара, отримана під Збаражем рана, чи шука виходу пекельна туга, котра поселилася в серці кілька днів тому, коли з табору зник Богдан Хмельницький. І в пам'яті сплили до болю реальні картини останніх днів, тих, коли переможний шлях могутньої козацької армії перетворився несподівано в її побиття…
Першим приголомшливу звістку приніс спітнілий Нечипоренко. Він з'явився на порозі полковницького шатра в променях сонця і, ввалившись, безсило пройшов шатром та сів на Богунове похідне ліжко. Рухом смертельно втомленої людини здійняв свій бронзовий бургіньот і кинув його прямо на підлогу. Заходився послаблювати ремені, що утримували залізні наплічники.
Іван, котрий сам щойно зайшов до шатра, використовуючи затишшя, яке утворилося в битві, щоб нашвидку перекусити, кілька секунд мовчав, здивовано поглядаючи на осавула. Очікував, що той почне розмову першим. Урешті не витримав. Сів у фотель поряд з великою скринею, котра одночасно правила і за стіл, указав рукою на ліжко:
– Ти нічого не переплутав, осавуле?
– Про що ти?
– У мене склалося враження, що мій осавул приперся до мене і тепер скидає обладунки з метою завалитися тут спати. Може, переконаєш мене у протилежному?
Нечипоренко зітхнув.
– Вибач, полковнику, щось я зовсім втомився. Надто довго ми сюди йшли, аби все так закінчити.
– Як? – напружився Іван. Він згадав, що не більше години тому Нечипоренко вирушив із двома сотнями в дозор з метою відшукати можливі шляхи обходу польського лівого флангу. До здивування його дивною поведінкою домішалося передчуття чогось поганого. І передчуття не ошукало.
– Іслам-Ґерай замирився з ляхами і знявся з табору. В даний час він прямує на південь. Ми втратили майже сорок тисяч чудової легкої кінноти.
– Чорт забирай! – Богун одним стрибком підскочив до стіни, де поруч зі зброєю та обладунками висів футляр з далекозорою трубою. Швидко, майже бігом вискочив він із шатра і навів трубу на східну частину табору, туди, де поміж вишикуваними до бою полками утворився великий проміжок і де ще півгодини тому розташовувався татарський кіш. І хоч місце для спостережень було обрано не надто вдало – заважали зарості верболозу і насипаний козаками вал, навіть звідси можливо було помітити пусте поле на тому місці, де ще вчора палали багаття татарського обозу, витоптану тисячами ніг траву і купи різноманітного непотребу, котрий залишився після татар. Іван опустив трубу і повернувся до шатра. Мовчки кинув прилад на скриню і сів у крісло…
До пізнього вечора козацьке військо стримувало удари польських полків, котрі з відходом орди активізувалися настільки, що почали тіснити частини правого флангу війська Хмельницького, хоча раніше битва велася з невеликою, але перевагою козаків. Усе ж навіть зрада Іслам-Ґерая не призвела до катастрофічних наслідків, котрі могли настати з утворенням у фронті козацької армії такої широкої проріхи. Богдан Хмельницький швидко перекинув на оголену дільницю вісім тисяч кінноти і дав наказ відходити до болотистих берегів Пляшівки. Саме вони, вкриті верболозом і майже непролазним баговинням, могли досить ефективно прикрити тил війська, котре раптово опинилося перед загрозою бути оточеним майже чвертьмільйонною польською армією.
Ніч пройшла досить спокійно, а над ранок серед козаків Кальницького полку поширилися неясні чутки, що Хмельницький нібито полишив табір і вирушив у невідомому напрямку. Богун швидко вмив обличчя, нахилившись над умивальником в кутку шатра, і покликав джуру. Наказав викликати Нечипоренка.
– Я піду до гетьмана, – кинув він до осавула. – Залишишся тут за мене.
– Панська воля, – знизав плечима Нечипоренко, – та тільки ноги дарма зіб'єш. Немає Хмельницького в таборі.
– Тобто як немає?
– А так! – Нечипоренко зайшовся злим сміхом. – Люди мовлять, помчав Мотрону свою ловити, клята баба чи то знову з Чаплинським сплуталася, чи то листування з ним розпочала.
– Але це неможливо…
– Чому?
Іван не встиг відповісти. До шатра увійшли полковник Джеджалій і Омелько Деривухо. Джеджалій привітався, коротко кивнувши головою, і запитливо подивився на Богуна:
– Тобі вже відомо?
– Про відхід татар чи про відсутність у таборі гетьмана? Я волів би знати більше, чорт забирай!
– Іслам– Ґерай відмовився брати участь у битві й веде орду у напрямку Козина.
– Це я вже бачив. Але чому?! І де Хмельницький?
– Достеменно невідомо, на мою думку, поляки провели з ханом досить великий переговорний процес, наслідки якого ми сьогодні бачимо. Крім того, ще від часів Зборова хан досить чітко давав зрозуміти, що його зовсім не влаштовує наша цілковита перемога над Польщею. Що ж до Хмельницького… Я маю звістку, що він кинувся наздоганяти хана і був ним заарештований. Тепер гетьман у татарському коші.
Богун, не бажаючи вірити почутому, повільно покрутив головою:
– Але це неможливо! Під час битви… Ляхи отримують таку перевагу, котрою не скористався б хіба що дурень.
Джеджалій зітхнув:
– На жаль, це так.
Далі все відбувалося, наче в поганому сні. За допомогою надлюдського напруження сил до ранку проміж болотистою Пляшівкою та її невеликим рукавом, котрий носив назву річки Пліснявої, було побудовано потужний табір з високими валами, шанцями і ровами. Польська кіннота, котра була вже готова кинутися для того, аби одним потужним ударом докінчити почату зрадою татар справу, змушена була зупинитися. Укріплений табір був надто міцним горішком для важкоозброєної кінноти. Піхотні ж підрозділи, кількість яких була не надто великою, ризикували зазнати надто важких втрат, здобуваючи цю вирослу за одну лише ніч фортецю. Після довгих нарад і суперечок польські командири вирішили відмовитися від штурму, адже, попри те, що вали таїли в собі цілком реальну небезпеку позбутися піхотних полків, козацьке військо було не менш сильним, аніж на початку битви, тож могло досить вдало контратакувати драгунів і гусар після того, як ландскнехти обламають зуби під час штурмів. Набагато вдалішим королеві й сенаторам видався план взяти козацький табір в облогу і поступово заморити голодом відрізаних від постачання українських вояків. Спливав день за днем, запаси хліба танули на очах. Табір гудів голосами невдоволених, старшина завмерла в марному очікуванні появи гетьмана. Узагалі ситуація виглядала так, що дехто з генеральних старшин війська бажав не брати на себе відповідальність за будь-які кроки, котрі могли в майбутньому накликати гнів Хмельницького на свою голову, а дехто, навпаки йшов на такі заходи, котрі викликали загальне обурення козацької черні. Так, полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кінноту і податися з нею в невідомому напрямку. Утім, його спробу було припинено доволі безцеремонно – обурені козаки роззброїли полтавських комонників і заарештували їх у повному складі, залишивши очікувати розпорядження гетьмана щодо їх подальшої долі. З'явилися, як то нерідко буває, й сексоти, котрі потяглися до польського табору, маючи на меті виміняти свої мерзенні життя на можливі послуги, що знадобилися б полякам. Був серед тих старшин і полковник Криса, котрий радо відкрив королеві всі плани керівництва козацького війська на найближчий час і, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течію Пляшової нижче козацького табору, з метою викликати там повінь і капітуляцію козаків. Були й інші, котрі навперейми намагалися довести полякам свою лояльність. Але таких було зовсім мало. Основна маса козацької старшини залишалася вірною ідеям, які обстоювала ще з часів Жовтих Вод. На скликаній загальній раді був обраний на час відсутності Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сіроми Филон Джеджалій. Але скоро симпатії черні перемінилися, і булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого – вибір не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумілу пасивність, викликану небажанням проводити за відсутності Хмельницького будь-яких активних дій. Іван, звернувшись до нього з проханням відрядити його на чолі двох полків для атаки ворожих позицій, отримав у відповідь невиразне мугикання і виразний заперечливий жест.
