Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Потрібно повертати, Богуне, – на обличчі Джеджалія була така тривога, що Іван притримав Цигана і повернувся назустріч прибулим.
– У чому справа?
– У таборі паніка! Козаки полишають свої місця на окопі і поспішають сюди. Ще трохи, і зупинити їх буде неспроможний ніхто!
Іван рвучким рухом розкрив далекозору трубу і почав оглядати окоп, на якому ще півгодини тому рясно червоніли козацькі каптани – тепер там було майже безлюдно, а в таборі зчинилася така метушня, що годі було й розібрати, що там відбувається. Крики і віддалений тупіт усередині велетенського табору посилювались з кожною хвилиною, тож скоро для того, аби зрозуміти, що у таборі починаються заворушення, не була потрібною й далекозора труба.
– Але чому ви не зупинили безладу?! – зиркнув Іван на Джеджалія. Той лише покрутив головою.
– Цього не спроможний тепер зробити сам Бог. Табором пройшла чутка, що старшина зібралася поблизу переправи через Пляшову і незабаром кине їх у пащу ляхів. А такі чутки після дій Пушкаря і зради Криси падають у їхню свідомість, наче смолоскип у купу пересохлого хмизу, сам не гірше за мене знаєш. Потрібно їх зупинити, і я боюсь, що зробити се зможеш лише ти, той, кому вони повірили після минулої ради.
– Господи всемогутній! – Богун здійняв на мить обличчя до високого блакитного неба, але за мить уже поганяв коня у зворотному напрямку.
– За мною, панове старшини! Ми повинні зупинити їх доки військо не перетворилося на безладний натовп переляканих людей!
І Іван помчав чимдуж у напрямку табору, примушуючи поспішати за собою чималенький почет з генеральної старшини, яка чомусь, невідомо звідки, зібралася поряд з ним.
Він спізнився. Спізнився на лічені хвилини і зрозумів це ще до того, як повернувся у табір, залишений ним усього півгодини тому. Але яку разючу зміну застав він тут! Оточений з двох боків валами і шанцями, трикутник площею у добрих п'ять десятків моргів, котрий нещодавно носив назву козацького табору і дивував чіткою організацією пересувань великих та малих підрозділів, рівними рядами наметів, вервечками возів уздовж земляного окопу, розташованих на рівній відстані одне від одного багать і навіть загонами для худоби, якій не дозволялося вештатися табором, порушуючи військову дисципліну. Але тепер картина, котра радувала око будь-кого, хто вважав себе добрим вояком і звик проводити значну частину свого життя саме в таких військових таборах, перестала існувати. Натомість перед Богуном постало розбурхане море людей, коней, волів, возів і гарб, серед яких годі було й сподіватися навести будь-який лад. Паніка, підхоплюючи полк за полком, кидала їх назустріч жалюгідній жменьці старшини на чолі з Богуном, примушувала залишати в таборі вози з припасами, зброю і навіть поранених, штовхала в болото Пляшівки з такою силою, немов за ними прожогом гнався сам Люцифер.
– Стійте, браття, стійте! – намагався спинити Богун ці безкінечні хвилі переляканих людей, але дуже скоро зрозумів, що вдіяти вже нічого не в змозі – на передніх, тих, хто впізнавав наказного гетьмана і сахався, приходячи до тями від вигляду його булави, напирали задні, перекидаючи їх, і скоро сам Іван опинився в такому щільному людському потоці, що його почало зносити разом з іншими, незважаючи навіть на то, що вірний Циган щосили опирався натовпу і навіть час від часу поривався піднестися дибки, аби обрушити на голови тим, хто напирав, усю міць удару своїх страшних копит.
– Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупиніться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовірних зусиль зміг вирватись з натовпу і застиг на невеличкому глинистому підвищенні. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширює паніку, силою вашої зброї!
Зціпивши зуби від розуміння того, що йому потрібно було вчинити, Іван потяг із піхов шаблю.
– Назад! На окоп! – щосили заревів він, здіймаючи над головою блискуче лезо.
Півтори сотні старшин кинулися навперейми десяткам тисяч переляканих людей з оголеною зброєю у руках і навіть дещо відтіснили деяких з них протягом невеличкого відтинку шляху, котрий вів з табору в баговиння Пляшівки, де вже копирсалися, скидаючи один одного з вузьких смужок імпровізованих загат, сотні й сотні козаків, а також селян і міщан, котрі приєдналися до війська гетьмана напередодні битви. Але навіть такий відчайдушний крок мало чим зарадив. Загнана козацька чернь, в спину якій вже била викочена на вали табору польська артилерія і гриміли залпи мушкетерських полків, кидалася на шаблі власної старшини так, немов перед ними постав лютий ворог. У якусь мить перед Богуном виріс залитий кров'ю козак у блакитних шароварах і розірваній на грудях вишиванці, відсутність обладунків на якому промовляла про його належність до нестройових частин, ймовірно, до обозної челяді.
– Пусти! Пусти, вашмость! Не дай загинути, діточок дрібних троє в мене! – кричав він до Богуна і намагався протиснутися далі, туди, де в болоті грузнули й борсались тисячі людей, ще день тому називані Запорізьким Військом.
– Куди ж ти, чоловіче? – заволав до нього Іван, намагаючись перекричати натовп. – Там смерть, не на окопі! Ніколи ще втеча не рятувала військо, лише хоробрість і стійкість!
– Хоробрість, кажеш? – обозний раптом засміявся хрипким сміхом. – А чи не уся старшина першою накивала п'ятами, залишивши нас тут воронам на поживу?! Із самим Богуном на чолі!
– З Богуном?
– З ним!
– А я тоді хто?!
– Бог тебе знає, пане, – обозний, почувши неподалік від себе вибух порохової гранати, раптом почав труситися і кинувся під живіт Івановому коневі, котрий загороджував йому дорогу до порятунку. – Пусти або зарубай, іроде! – заверещав він тремтячим голосом.
За мить переляканий обозний зник з очей Богуна. Він озирнувся навколо. Сурмач і довбиші біля литавр усе ще згідно з його наказом скликали козаків під полкові й сотенні хоругви, але їх уже ніхто не слухав. Табір під Берестечком перестав існувати, залишилося лише стотисячне стовписько охопленого панікою люду, і саме цей люд методично винищували польські реґіменти, котрі вели наступ на фронт і обидва фланги, підтримуючи його рясним артилерійським вогнем. Настала мить, коли в Богуна були готові опуститися руки. Саме цієї миті невідомо звідки взявся Омелько.
– Тут уже нічим не зарадиш, – мовив він гаряче, вказуючи на табір, у якому починалися пожежі. – Вирушай, пане наказний, за Пляшову, спробуй виправити все, що можливо, хоча б там. Усе не так і погано – Лянцкоронський, помітивши наших наляканих хлопів, сам наклав у штани і відвів полки ближче до королівського табору, дорога вільна. Потрібно лишень виладнати їх і зупинити цей безглуздий біг. Не гайся!
Іван із вдячністю подивився на свого колишнього курінного. Як добре коли він поряд! Як добре, коли є кому підказати й підтримати у хвилину, коли сама земля, розверзаючись, тікає з-під ніг.
– Діло Омелько говорить! – підтримали полковники Джеджалій і Хмелецький. – Ми повинні рятувати те, що залишилося!
– Добре, Омельку! – Іван нагадав, що з Деривухом усе ще перебувають триста козаків Низового війська, котрі прибули під оруду свого колишнього військового судді напередодні битви. – Твої запорожці мені допоможуть! Ті люди не могли бігти подібно до інших, де вони зараз?
Омелько, дивлячись Іванові прямо в очі, повільно похитав головою:
– Вони лишаться зі мною.
– Але ти… – все ще не розуміючи, мовив Богун. І раптом він усе зрозумів. Омелько не мав наміру допомагати йому владнати охоплене панікою військо після того, як воно відірветься від переслідування передових польських частин. Він узагалі не мав наміру покидати табір.
– Що ти надумав, Омельку? – чужим голосом запитав Іван.
– Ми затримаємо їх тут і дамо змогу оговтатися вам. Не гайся кажу тобі!
Іван рвучко вхопив Омелька за плече.
– Згадай власні слова! Адже не ми призвели до того, що маємо, чому ж платити повинен ти?
– Тому, що хтось повинен це зробити, – на обличчі Деривуха заграла посмішка. – Уперед, гетьмане, вперед! Зустрінемося ще!
