Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Йонька вирізав добряче чубучилно і вже хотів повертатися назад, як побачив густий ожинник. Ягід було так рясно, що він аж руками сплеснув і присів перед кущем навпочіпки. Кидав у рот одну за другою. Вистояні, прибиті морозцем, були такі смачні і холодні, що так і танули в роті. Довго жадібно їв. Ковзаючи на колінах, витолочив такий слід, ніби возом проїхано. В роті чорно, як у горщику з-під бузини, губи чорні, вуса чорні, а він усе їв і їв, прицмакуючи та примовляючи :
— Оце посолонцював ягідками, оце посолонцював. Уже давило під ложечкою, а він жер і жер, доки напала гикавка. Тоді нарвав ще в полу і пішов у яр, щоб трохи перележати обідню годину. Вийшов на галявину і закляк на місці: перед ним стояли озброєні люди. Один із них, високий і плечистий, в потрісканій і пом'ятій шкірянці, зняв з плечей гвинтівку і сердито запитав:
— Хто такий? Чого тут лазиш?
— Ожину рву, — промимрив Йонька.
— Руки вгору.
Йонька почув, як у пупі закрутило свердлом, але підняв руки вгору. Ожина з шелестом висипалась в траву.
— Зброя е? — запитав плечистий і так глянув, що в Йоньки затіпалися коліна.
— Чубук... чубучок... — скривився Йонька, задихаючись від страшного болю в животі. — Мені якби кущик, на одну хвилину.
— Ну, ти хоч і старий, а обдурити нас не обдуриш, — сказав плечистий, але, побачивши скалічене обличчя старого, пом'якшав. — Ну, йди, тільки не думай тікати.
Йоньку як вітром здуло. З-за кущів появився мучеником, якого тільки-но зняли з хреста.
— Корову спасаю, самі знаєте, яке наше життя: все забирає німець. Голі й босі, хоч лягай та помирай.
— Ну, ти ось що, діду, не хлюпай, а, як на сповіді, розкажи, що тебе будуть питати. Як тільки хоч одне слово збрешеш, так і знай — в запічку замурованого знайдемо, і хай твоя баба, не просить і не молить...
— Все розкажу, голубчики, все розкажу...
— От і добре. — Плечистий підійшов до бороданя, що сидів на пеньку, і щось йому сказав. Йонька зрозумів, що бородань не проста птиця і що від нього тепер залежить, відпустять Йоньку чи ні. Йонька не чув, що вони говорили, але по тому, як плечистий махав рукою і робив нетерплячий порух, здогадувався, що вони говорять про щось дуже важливе. Парубок, років двадцяти п'яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав у їхній бік, зрідка посмикуючи самокрутку, що диміла в нього поміж пальцями.
«Розстріляють і корову відберуть. Ото вже і суд роблять», — бантурився душею Йонька.
Плечистий закінчив розмову і, обернувшись, кивнув головою на того, що охороняв Йоньку. Вони пішли поміж дерев, і листя шелестіло під їхньою ходою.
«Будуть мене вакуїрувати в царство небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а ти, земле, тіло».
Бородатий сидів, похнюпившись, у гіркій задумі. Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвим зеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях — німецький автомат.
«Так ось хто мене на той світ переставлятиме», — сумно подумав Йонька і підійшов ближче. Ноги не слухалися старого, і він ішов, хапаючись аа стовбури молоденьких осик. Бородань, зачувши шелест, підняв голову і швидкими чорними блискучими очима, з яких ще не зійшла задума, глянув на Йоньку.
— Що? Не пізнаєте? — запитав він, і в чорній бороді його сліпучим блиском сяйнули зуби.
Йонька аж здригнув від цього голосу, все пильніше приглядався до незнайомця, очі якого потеплішали і дивилися лагідніше.
— Боже мій! Оксен?
Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою.
— Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! — плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. — Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога, та все ж є на небі. Ох ти ж, горенько, спаси Христос мою душу, — ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн.
Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок «Новий Харків», подав старому:
— Куріть мої.
Йонька жадібно згріб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво:
— Хе... Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? — запитав він, весело і хитрувато примруживши око.
— Дістаємо помаленьку, — ухильно відповів Оксен, затягуючись запашний? димом і пускаючи його повз вухо. — Розказуйте, що нового в Троянівці.
— А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.
— А що люди говорять?
— Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі — ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково на кого робити, аби їсти давали.
— Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?
— Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. «Ми, — кричать, — сюди все зносили, ми й рознесемо».
Оксен слухав нехитру розповідь Ионьки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.
«Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За лабі грати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Отої І місце собі зна-йшоа відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч».
Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.
«А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром».
Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убік:
— Ну, а як же моя сім'я? Діти? — і затих в очікуванні, обвиваючи голову сивою чалмою диму.
— Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жінка нічого собі, а Гнатиха померла. Дуже її під серце чобітьми били.
Йонька непомітно глянув на Оксена, у того сіпнулось щось під бородою.
— Та-а-ак, — передихнув він, повівши плечима, як від морозу. — А діти?
— Дітей не зачіпали. Тільки Гнатову дівчину згвалтували.
Оксен кинувся, як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорній бороді ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалі:
— Ну що ж. Спасибі тобі, земляче, за новини. Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.
— А, це той, що артіль грабував та бігав до німців аемельку просити. Товаришу командир, — звернувся він до Оксена. — Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.
— Що ви, хлопці, — злякано захлипав Ионька. —• Я тутечки ні при чім.
Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:
— Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?
Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх в грудей аж у п'яти.
— Чув...
— То ми ешелон із німаками в царство небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок — і полетиш до архангелів овець пасти.
— Залиш його, Кир, — нахмурився Оксен. За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.
— Ну, як він? — запитав Оксен у літнього чоловіка з медицинською сумочкою через плече.
— Погано, товаришу командир. Спокій йому треба.
— Розвідники ще не вернулися?
— Не чути.
— Зозуля!
— Єсть!
— Розстав вартових. Днювати будемо.
— Єсть.
Люди розташовувались на відпочинок і про Йоньку забули. Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.
«Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив... — журився Вонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. — Ані їсти, ані закурити», — і Ионька відчув себе полоненим.
