Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗
Так само як їй самій немає більше сенсу в ньому – старому, снулому, тонкосльозому й убогому…
Але те, що лопнуло, кровоточило і липло, вирувало в ній, захльостуючи її нутро аж до стиснутого спазмами горла, не дозволяючи зробити ані кроку. А потім гаряча хвиля залила мозок, і вона зрозуміла… Усі дев’ять стрімких, страшних, непередбачуваних годин думка про нього – її Мишка! – замкнена в скриньку в глибині неї, була головною Марійчиною цінністю, заради якої варто було зазнати всього, щоб зберегти, донести, вручити йому все своє життя до самого обрію. Сказати йому «так», що не прозвучало в Семадені, і віддати все те, про що він просив.
Але все це, вже безмежно віддане йому назавжди, виявилося так само безмежно йому непотрібним. І тепер вона більше не знала, що робити з усім цим – своїм життям, своїм запізнілим на дев’ятнадцять років «так», із самою собою, – окрім як викинути, пожбурити, в найближчу урну вийшовши звідси, сісти на лавку й заплакати. Позаяк не було більше її Михайлика, саме через те, що для Мишка не було більше ніякої Марійки!
А значить, її не було взагалі!
Бо вона була вже тільки для нього.
– Семадені? Той маскарад? Я пам’ятаю… – спантеличено мовив Михайло Олександрович, вдивляючись запаленими зіницями вглиб себе. – Та дівчина… Надія. Але хіба то були ви? Ви така молода.
– Ви пам’ятаєте мене?!
– Ви зовсім не змінилися, Надіє Володимирівно.
Його слова прозвучали чомусь як запитання. Врубель полохливо торкнувся поглядом її обличчя – губи, шкіри біля очей, благального підборіддя, – немов, як і раніше, не вірячи в те, що вона – вона, і в те, що жінка, яка стоїть зараз поруч із ним, існує насправді.
Але це не мало значення!
Оскільки вона БУЛА!
Нехай навіть порожнім, напівстертим спогадом…
– Я згадував вас. Часто, – вимучено посміхнувся він. – Усе так. Ви мали прийти. Я чекав…
– Чекали на мене?
«Через двадцять років?!»
– Я знав, що не переживу цю ніч, – злякано сказав Врубель. – Тільки не в Кирилівську! – змінився він в обличчі. – Тільки не тут!!! О-о-о…
Він сахнувся від неї. Наштовхнувся на стіл. Скрикнув і заметушився по номеру, хапаючи і безсило випускаючи з рук речі: жіночий портрет у шкіряній оправі, пошарпаний дорожній несесер, брудну бритву з засохлою на лезі піною.
– Михайле Олександровичу!!!
– Надю! Надю! – мов у нападі, закричав він, старанно оббігаючи Марійку блукаючими, одержимими очима. – Ми мусимо від’їжджати! Негайно! З цього Міста. Надю, де ти? Він уб’є мене!
– Михайле Олександровичу! – зробила крок до нього Ковальова, неабияк злякавшись.
– Я не поїду до Кирилівки! Не торкайтеся мене! – завив він, затуляючись од неї тремтячими руками. – Я краще вб’ю себе! – Він схопив кинуту бритву…
Він був божевільним! Уже був. Вона бачила це зараз.
А вона була для нього… Привидом!
Та і ким іще вона могла стати, з’явившись через двадцять років такою ж безглуздо двадцятирічною?!
– Михайле Олександровичу, ви не поїдете туди, обіцяю! – заридала Марійка від страху і страшної провини, що підломила її плечі.
– Ви обіцяєте мені? Правда?
– Присягаюся Богом! – поквапилася підтвердити вона, здивувавшись, чому її абстрактна обіцянка раптом угамувала його.
– Я вам вірю! – Божевільний завмер, важко, уривчасто дихаючи, притулившись зігнутою спиною до обклеєної дешевими готельними шпалерами стіни; безумство, що наринуло, відступало. – Я пам’ятаю, ви обіцяли мені тоді, коли я був ніким… – плутано заговорив він. – Я згадував потім. Усе так… Надіє Володимирівно! – скрикнув він різко, сліпо дивлячись в інший бік.
– Я тут, – пискнула Марійка.
– Так, ви тут, – вдоволено закивав він, усе так само поглядаючи не на неї, а вглиб – у туман власного втомленого розуму, звідки, на його думку, і з’явилася перед ним його Надія Володимирівна. – І не випадково, саме сьогоднішнього вечора, коли Надія покинула мене… Вона не мусила залишати мене самого! Але я не звинувачую її. Ні. Це занадто: смерть батька, хвороба матері, божевілля чоловіка… Півроку її навіть не допускали до мене… І ось Савочка. Наш бідолашний хлопчик. Відколи він помер, Надя все мовчить. Не вимовила ні слова… Я сам. Усе сам. І труну, і похорон. А потім вона пішла, я не знаю навіщо, сама… Вона не пробачить мені: смерть сина… Я не мусив. Не мусив приїжджати сюди. Це все він. Він забрав його… І Надин голос! Вона більше не зможе співати. А я не переживу цієї ночі… Я знаю, вранці вони відвезуть мене до Кирилівки! Але позаяк ви обіцяєте мені… Так, Надіє Володимирівно?
– Обіцяю, Михайле Олександровичу, – стражденно пообіцяла Марійка, перебуваючи в безвільному задубінні через те, що зрозуміла до кінця, що за день їй належало пережити, – День Похорону його сина!
Отже, він помер у Києві. І знервовано торкнувшись свого шовкового ліфа, Марійка раптом усвідомила: така недоречна тоді – ранньої зими 1884 року – зараз її чорна жалобна сукня так точно і страшно відповідала і часу, і події, немов хтось, вирішивши зіграти з нею чорний жарт, підлаштував їхню сьогоднішню зустріч якраз під обране нею вбрання.
– Ви не потрапите до Кирилівської лікарні, – повторила вона.
«Ви ніколи не лікувалися в Кирилівській лікарні, це я знаю точно!»
Художник кивнув, мовби чекав од неї саме цих слів, і безсило опустився на диван, поклавши на коліна обвислі руки.
– Яке щастя, що ви прийшли, – стомлено сказав він у нікуди. – Нехай вас немає, однаково… Я знаю… Ви врятуєте мене. Мені тільки поїхати. Тільки поїхати, – принижено попрохав він. – А там усе одно… Я знаю, я заслужив. То моя кара. І Савочка, і Надя. Я не повинен був писати Пречисту Діву…
– …з жінки, що стала вашим демоном, – понуро закінчила Марійка Ковальова.
– Ви знаєте, – не здивувався, майже зрадів він. – Звичайно, ви знаєте. Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути…
Могло…
Марійка притиснулася до одвірка і заплющила очі.
Його голос був колишнім. його голос кількома сріблястими стібками раптом зшив непереборну діру в дев’ятнадцять років. його голос повернув її з небуття і дав їй ім’я:
«Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути».
Вони обоє були одне для одного, не тут, а там. Були, досить було лише відвернутись одне від одного, бо тут їх уже не було!
– Я часто думав про те… Ні, я був щасливий. Був цілком щасливий з Надією. Особливо коли моє прокляття відпускало мене, – засмутився його голос. – Я тікав у Москву. Але він був поряд зі мною… І найстрашніше, я любив його. Любив, бо мій демон і був моїм генієм! Кирилівська Богоматір, із неї все почалося… Мене помітили, заговорили… Утішні відгуки в газетах. Я один знав її таємницю. Але нікому не відкрив її. Тільки вам.
– Мені? – Марійка розплющила очі.
І несподівано спіймала себе на тому, що вже не зауважує в ньому змін.
Це був, звичайно ж, він – бідолашний, нещасний, метушливий, розгублений, геніальний, – її Михайлик, все так само схожий на велику, не впевнену в собі дитину. Тільки тепер її дитина втомилася, смертельно втомилась, і хворіла, і пережила смерть єдиного сина…
– Я часто розмовляв із вами. З вами, а не з нею, – поривчасто запевнив її він. – Я перестав бувати у них у домі.
– У домі Прахових?
– Зовсім перестав, – жалібно виправдався Врубель. – Але писав її. Знову. Від’їзд не допоміг. Усе своє життя я плодив самих демонів. Ви знаєте, скільки я їх наробив? Звичайно, ви знаєте… Ви знаєте все. Адже я говорив вам… Але писав їх… І мене називали генієм. А потім я зустрів Забілу. Але було пізно. Я намагався… Ви знаєте, я намагався… Народився Савочка… І я написав «Демона поверженого». Я хотів учинити розправу над ним… Але пізно. Він уже став занадто мною. Картина висіла на виставці, а я вже лежав у психіатричній лікарні. Замкнений од усіх… Безтямний. І я знав, чому я там. Він тягнув мене за собою… Він заманив мене сюди. До Києва… Він, він… «Демона» купив фон Мекк… Ми вирушили в його маєток, у Київській губернії, зупинилися тут… Яка це була помилка! Як я не зрозумів?! Не можна було привозити Саву до цього Міста, де я заклав йому душу! Він чекав на мене… Будь вона проклята! Будь проклята!
