Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗
– На те ваша воля, Ясна Києвице, – манірно й відчужено підтвердив Демон.
– Так ти допоможеш мені? – скинулася вона.
– Це не в моїх силах.
– А що у твоїх?! – огризнулася Марійка.
Вона нервово обсмикнула поділ шовкової жалобної й огидно доречної тут сукні – чийсь чорний жарт набирав кола! Відьма і Демон! – зустріч на покинутому кладовищі, де їм і належить зустрічатися на віки вічні.
– Не хочеш допомагати, іди геть! – збунтувалася Києвиця.
Підібравши розтерзаний альбом, вона рішуче попрямувала до дороги. Могила праворуч була завалена кладовищенським сміттям до самих пік огорожі, її використовували як урну для старих дощок, вінків, осколків пам’ятників, жіночого взуття, що незрозуміло як опинилося тут…
«А раптом ця?»
– Ні.
Вона чула хрускіт кроків за своєю спиною. Він ішов за нею. І в грудях несподівано виник істеричний відчай, прикритий шаром безнадійності й посипаний зверху гострими крихтами здорового глузду.
«А якщо не знайду? Хіба він брехав нам хоч раз? Як же тоді повертатися до Михайла…».
Вона напружено вдивлялася в кожен метр. Ліве Байкове вважалося «старим». Але старі, дореволюційні могили були перемішані в дику суміш з не такими вже давніми, і кожна третя була в паскудному, порослому запустінні покинутості, непотрібності. І вперше, напевно, Марійці стало нестерпно від думки, що коли-небудь вона помре, і виявиться, її існування, як і існування цих сотень і сотень тисяч, було непотрібним абсолютно нікому і не мало ані найменшого сенсу.
Яким убогим здавалося будь-яке людське життя, досить було виміряти його одним невідворотним підсумком – засміченою, безпритульною могилою…
– Цікаве уявлення про сенс буття, – прокоментував Демон, і Марійка, яка звикла до того, що її думки – суто інтимна річ, здригнулася, немов той безцеремонно схопив її за плечі. – Побудувати собі пам’ятник більший! – вказав він на чийсь громіздкий монумент, що придушив ширококостим мармуровим тілом і час, і самотність. – Як фараони. Найбільших надгробків у світі вам вистачає, щоб зробити з їхніх імен культ.
– Ні, – запротестувала Марійка, – треба зробити щось корисне, потрібне.
– Потрібне? Візьмімо генерал-майора Байкова, героя війни 1812 року, – прорік той тоном світського софіста. – Нагороджуючи його орденом Святого Георгія, імператор зняв цю нагороду з власних грудей. Прізвище «Байков» було витесано на стінах храму Христа Спасителя. Але все це стало прахом. А єдина пам’ять про героя – кладовище його імені. Смішно, чи не так?
– Неправда! – розсердилася вона. – Таких людей треба пам’ятати! Вони не повинні стати перегноєм! Інакше все втрачає сенс…
– Кожне життя має сенс, – парирував її Демон.
– І коли дитина помирає у два роки? – з болем відпарирувала вона. – У чому був сенс життя маленького Сави? Ти можеш сказати?
– Так. Стати землею, перегноєм.
Він знущався з неї!
І Марійка замовкла.
«Вовк, Бондаренко, Коваль, Бовкун, Козин, Тузик, Хохмач…» – ретельно читала вона. І було дивно, що смішні прізвища залишаються з покійними навіть після смерті – там, де бачити їх було вже зовсім не смішно.
– А чому тебе три? – спитала вона після тривалої тиші, тільки для того, щоб спитати хоч щось.
– А чому його три? – підніс він угору вказівний палець.
– Але в чому сенс тріумвірату? Віктор Михайлович говорив: його богатирі – це тіло, розум і душа…
– А можливо, сила, хоробрість і честь? Жадання пізнання, радість життя і воля до влади? Користь, честь і слава? Не знаю, – без інтересу резюмував він. – Я вибрав лише одну з вас.
– Кого? – Марійка зупинилася, втупившись у нього з несподіваною, незапланованою цікавістю.
– Тебе, – констатував він, без натяку на комплімент, – ти єдина могла ввійти туди першою. У тебе було цілих п’ять хвилин.
– Але чому я? – подивувалася вона.
– Винятково тому, що я бачив тебе там – у Семадені, – ввічливо пояснив він їй. – Я бачив тебе сто років тому, і там ти вже була Києвицею. Але ти зупинилася біля дверей… І вас стало троє.
– А Килину? Ти бачив там і її?! – затремтіла Ковальова.
– На жаль, – незадоволено зізнався нічноокий. – Я просто знав: щось не так… Як тільки Адріану Михайловичу доручили реставрацію Кирилівської церкви, я почув біду. Щось не так було з його дружиною. І я надто пізно зрозумів: річ не в ній… Емілія Львівна була лише побічною гілкою на дереві Києвиць, і не її провина, що через сто років троюрідна праправнучка народилася такою схожою на неї.
– Стривай… Килина змінила історію?! – задихнулася від раптового прозріння Марійка. – Усе мало бути по-іншому? Михайло ніколи не писав Прахову? Він навіть не закохувався в неї? Це присуха! Так?
– Тепер ми не дізнаємося про це ніколи, – підвів байдужливий підсумок Демон. – Бо ми знаємо лише те, що є.
– Невже ти не міг нічого змінити?! – тупнула ногою Києвиця.
– Я намагався, – похмуро виправдався він. – Я послав йому Надію – його майбутню дружину Надію Забілу. Вона жила тут, у Києві, навчалася в Інституті шляхетних дівчат. Вони ходили по одних і тих самих вулицях. Їй виповнилося вісімнадцять. І коли б Михайло Олександрович зустрів її на вісім років раніше, він був би врятований. Саме так, – відповів він на її запитання, що ще не прозвучало, – любов непідробна нейтралізує присуху. Але я запізнився. За день до її приходу він сказав, що більше не має потреби в цьому знайомстві, й відмовився зустрічатися з моєю протеже. Навідріз.
– Тому що до нього прийшла Емілія, – діловито кивнула Ковальова. – Та, що була у Михайла при мені, не була Килиною. Вона справді хотіла допомогти йому. Вона була несхожа. І Адріан Михайлович казав, що його дружина була несхожа на себе. Та Прахова й не могла знати, що за якихось півстоліття Лавру буде розграбовано, Успенську висаджено в повітря, і меч загине разом з нею. Віднести меч до Лаври професора попросила Килина…
– Що так, то так, – із кривою посмішкою кинув він. – Прахова була лише жінкою. Такою ж суперечливою і непередбачуваною, як її дочка. Як усі ви… Всім вам приємно бути зображеними на іконі, – впритул подивився він на Марійку, що похмуро зустріла його нічноокий погляд. – І всі ви обожнюєте рятувати чоловіків, яких занапастили. І занапащати їх, рятуючи.
– Я не занапастила! Я врятувала б його! – пристрасно відреагувала Ковальова. – Я була б із ним! Ти ж можеш зробити це! Можеш? – запобігливо заглянула вона в його непроникні очі. – Поверни мені ключ! Чуєш?
– Ні, – грубо рубонув він.
– Вона отруїла йому життя! – завила Марійка. – Все життя він писав її! І першого «Демона»! І другого – того, що бачив його батько, – затрясла вона роздертим альбомом.
– Дивися, він так і написав у листі, «Демон» Михайла був «злою, похітливою, відразливою літньою жінкою»! Михайло знищив його. І портрет Прахової на синьому коні. Але він уже не міг зупинитися… Він зрозумів, що Демон дасть йому ім’я. І всі його демони були – вона! І його «Муза», і «Весна», і «Бузок»… Усі товстоносі, круглоокі, товстогубі. Один і той же образ тисячу разів! Прахова, Прахова, Прахова… Але це не Прахова – це Килина!
– Послухай. – Марійчин Демон нахилився до неї, і несподівано його бездушний голос став шепітким, людяним. – Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі. Те, що ви називаєте «своїм демоном», – ваш вибір, який ви відмовляєтеся визнати за собою.
– Він намагався! – обурено спростувала Ковальова. – Він написав «Демона поверженого». Він сподівався врятувати свою душу, як Тамара! А в результаті? Втратив розум! І сина… Твоя Килина – диявол. Диявол!
– Тепер уже вона? – посміхнувся він, випростуючись. – Я гадаю, тобі варто зрозуміти головне: Килина не бажала своїй землі зла.
– Адже зла не існує! – передражнила його Ковальова.
– Бо те, що ви називаєте «злом» і «добром», занадто часто міняється місцями, і в 800-му від Різдва злом вважалася віра відьом, і інквізиторів спалили б на вогнищі як людиновбивць і єретиків. І сьогодні ви ставите на п’єдестал царя, а завтра скидаєте його звідти, як символ зла, і ставите на його місце поета, що втілював для царя зло. І розраховуєтеся валютою, за яку вчора саджали у в’язницю на дванадцять років. І вважаєте добром відновлення храмів, які зруйнували, вірячи: це і є добро… І Перун – бог вогню, на місці прадавнього капища якого Володимир побудував перший кам’яний храм, – теж був для когось добром, а Ісус – демоном.
