Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗

линула звідкись тиха пісня, виткана з безлічі голосів.

Троє перекинулися через ажурні перила, напружено вдивляючись у далечінь.

Там, на порослій деревами вершині п’ятої, неофіційної Замкової гори проглядалися вогні.

– Це про нас? – спитала Катя.

– Та це ж наш шабаш! – спалахнула Землепотрясна. – Той, що на нашу честь. Я ж відразу казала – ось ця гора! Хоча ні, – несподівано остудила себе вона. – По-моєму, цього я не казала…

– Так, – іронічно пирснула Катя. – Нам зараз тільки на бал – королевами!

Катерина Дображанська оцінила свої залиті кров’ю і випрані повінню боксерські шорти й залишки порізаної ножем майки, що прилипли до грудей. Потім перевела саркастичний погляд на Дарину Чуб у брудних мереживних трусах, які слугували як частина туалету, розірвані на бинти для неї, та із залишеним багровим синяком від її кулака на вилиці, що виконував обов’язки святкових рум’ян.

– Пхе… Переможців не судять! – безтурботно стенула плечима Чуб. – І взагалі на Івана традиція: обливати всіх водою з грязюкою! Отже, ми зараз «саме такі, як треба»! Майже в національних костюмах! Летімо…

Але летіти їм не довелось.

– Ой, Господи, а це ще що?! – приголомшено закинула голову Дарина, коли від Замкової-Флорівської-Хоревиці-Лисої Гори, до схилу гори Уздихальниці, біля підніжжя якої стояв тринадцятий булгаковський будинок, перекинувся вузький і довгий ланцюговий міст.

– Звідки він? – тремтливим голосом запитала Дарина, яка все ще не втратила здатності дивуватися.

– Він був тут у XVII столітті, – закивала йому як давньому другу Марійка. – І Михайло був, і Змій, і три богатирі… А те, що було, є назавжди. І я готова побитись об заклад, що там нас чекає замок.

Розділ останній,

у якому все закінчується назавжди і починається знову…

Замок був – колишній адміністративний центр Міста, з п’ятнадцятьма бійцівськими чотириярусними баштами, із загостреними дахами, що вимальовувались на тлі шовково-синього неба. І пройшовши крізь зруйновані триста п’ятдесят років тому козаками Богдана Хмельницького Драбські ворота, до яких вивів їх зруйнований триста п’ятдесят років тому міст – ровесник старокиївської липи, – вони побачили, що двір замку заповнений людьми.

– Ваша Влада, Ясні Києвиці! – накинувся на них оглушливий вітальний клич.

Їх оточили жінки – збуджені, з палаючими вогняними очима і довгим, скуйовдженим, не умиротвореним перукарем волоссям, яке закутувало голі тіла, вони плутались у важких золотих намистах, що побрязкували на виставлених напоказ грудях із гострими пипками.

– Хай пребуде з вами сила, Ясні Києвиці! – відокремилася від натовпу огрядна гола постать і вклонилась їм у пояс, захитавши безрозмірними грудьми з незліченними рядами золотих дукатів.

І Марійка подумала, що дивуватися можна без меж, і ніколи, напевно, це Місто не вичерпає своїх таємниць – і страшних, і дивних, і смішних, і абсолютно неможливих…

Тому що зараз перед нею стояла її абсолютно гола викладачка.

– Василино Андріївно, – глухо охнула Марійка, – це ви?

– Ваша покірна слуга, Маріє Володимирівно, – знову схилилася перед нею гроза і гордість Марійчиного інституту. – Київські відьми вітають Вашу Владу на горі Києвиць!

– Як ви сказали, пробачте?.. – розгубилася Ковальова.

– Києвиця, – випросталася Василина, і в її незвично шанобливому голосі промайнули знайомі повчальні нотки, – найперша назва Замкової гори.

– А я все згадувала, згадувала, – забубоніла її учениця, старанно відводячи очі від оголених тілес своєї вчительки. – Київська, Киянка… Як я могла забути?

– Хай пребуде з вами мудрість, Ясні Києвиці! – тут же вдарив її по вухах ошалілий галас.

– Тобто Києвиці жили поряд із горою Змія ще до того, як вона стала Старокиївською… – Марійка погладила бездумне чоло. У цьому спостереженні проглядалася неприємна логіка, але вона була не в змозі її сприйняти. – А це Дарина і Катя, – невпевнено відрекомендувала своїх супутниць студентка.

– Третя влада трьом! – завили відьми. – Полум’я Марені!

– Марена… А котра година? – занервувалася раптом Дарина.

Марійка тупо витріщилася на свій годинник, який пережив таке інтенсивне купання:

– Ще немає дванадцятої. Це ж треба…

– Так на мене Ян чекає біля клубу! Все! – заквапилася Землепотрясна. – Даруйте. У вас свій шабаш, у нас свій! Дуже дякую… До речі, якщо хтось хоче… Ще ж невідомо, чий шабаш кращий!

– Хазяїн чекає на вас, Дарино Андріївно, – зламалася навпіл Василиса Премудра, розмашисто показуючи правою рукою на браму за своєю спиною.

– Ян? Він тут? – не зрозуміла Дарина. – Він мав на увазі цей шабаш? Авжеж… – посвітлішала Чуб. – Він же Демон!

– Хазяїн не любить, коли його називають так, – бо так його звуть лише люди, – лагідно пояснила їй Василина. – А хазяїн не любить сліпих…

– А ми що, вже не люди? – одразу обурилася Землепотрясна.

– Усе готово до Другого Свята року! – оголосила Вася з урочистістю царського церемоніймейстера. – Покої чекають на вас, Ясні Києвиці!

Марійка тоскно скривилась. Із замку лунала музика. Гримнули гармати, безжально лупонувши у барабанні перетинки. Її одяг був мокрим, і тіло щільно сповив холод, прилип невидимими бинтами до Марійчиних боків, живота, підошов ніг, і їй довелося зробити зусилля, щоб змусити себе ворухнутись і рушити далі – крізь святковий натовп, який розступався, махав руками, горлав, підстрибував, пританцьовував.

Тепер вона бачила, що між розчервонілими і розпатланими жіночими обличчями то тут, то там шмигають волохаті і плескаті мордочки чортів. Василина йшла трохи збоку, тримаючи шанобливу дистанцію. Попереду них, пересуваючись дрібними кроками, дрібушили три зігнуті відьми, несучи за краї велике, як вітрило, полотно, куди з усіх боків падали золоті монети, окаті каблучки, браслети шириною в манжет, ланцюги, тіари, намиста.

– Що це? – тужачись, промимрила вона.

– Ваша Влада, – відгукнулася Василина праворуч. – І ми визнаємо її, – додала вона значущо. – Це золото нашого Батька, зібране в ніч на Купала… А його – значить, ваше.

– Скарби? – зацікавилася Чуб.

– Ми маємо поділити це? – проклюнулася Катя.

– А… – байдуже мовила спроквола Марійка.

Їй хотілося лише одного – лягти чи бодай сісти куди-небудь, і вона згадувала тоскно, що в усіх порядних казках, здобувши перемогу, шановані їх авторами герої опам’ятовуються – лежачи в постелі. Тоді як порятовані, прикладаючи палець до вуст, шепочуть одне одному: «Тихіше, тихіше… Вони мають відпочити».

– Користь, честь і слава! Слава змієборцям! – заволали відьми.

Марійчина голова хилилася тягарем набік. Крики, брязкіт, рух, тіні… Ниє садно на зідраних об ґрати руках. Холодно, холодно, холодно…

…Тепло. Запах, різкий і знайомий, потягнув її назовні. Марійка чхнула і прокинулася. Вона сиділа на теплій, покритій хутром лаві в кімнаті з низькою стелею і встеленою золотом підлогою. А перед її обличчям зависла широка чаша з паруючим теплим відваром.

– Випийте, – сказала Василина Андріївна.

Прямо по курсу красувалася Дарина Чуб – як завжди, гола. Обліплена з ніг до голови листям подорожника, весела і, схоже, п’яна, чи то від радості, чи то від випитого пійла, – в усякому разі, в руках у неї була така сама чаша.

– П’ю за дівок чарівної краси! Хто бачив кращих, хай їм повилазить! – бравурно тостонула Землепотрясна, діловито притримуючи листок на лівій вилиці, і поцокалася з такими ж голими відьмами. – А ще, – заторохтіла вона, – всім мужикам мають видавати при вході роги та хвости! А балет танцюватиме чортів канкан! Це що-о-о-то!!! Хлопці раком, хвости ось так! А на кострищі ми спалимо опудало Інквізиції! Вони нас, а ми їх! Правильно, дівки?! Будьмо! За нас з нами і за хрін з ними!