Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.
Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.
— Ага! Значить, так?.. — прошепотіла вона. — Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.
Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.
— Що вам відомо про пані Ставську? — спитав я Вірського.
— Це найпорядніша жінка, — відповів він. — Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.
— У неї є мати?
— Є. Також хороша жінка.
— А скільки вона платить за квартиру?
— Триста карбованців, — відповів управитель. — Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.
— Ану, ходімо до них, — запропонував я.
— З великою приємністю! — погодився Вірський. — І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.
— Де вона мешкає?
— В правому флігелі, на другому поверсі.
Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, — так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…
Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.
Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…
Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:
— Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!
— Знаю, знаю…
Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.
— О, це пан управитель!.. — вигукнула вона. — А я думала, що знов який-небудь…
— А що, до вас хтось добувався? — з обуренням запитав управитель.
— Ніхто не добувався, — селянською говіркою відказала служниця, — тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…
— Свиня! — пробурчав управитель.
— Мужчини всі такі. Нехай йому тільки щось припаде до вподоби, то зараз і лізе, як мошва в вогонь.
— А пані обидві вдома? — спитав Вірський.
Товста служниця підозріло подивилася на мене.
— А ви, пане, з цим паном?
— З цим паном. Це уповноважений хазяїна будинку.
— А він молодий чи старий? — випитувала вона, розглядаючи мене, як слідчий.
— Ти ж бачиш, що старий, — відповів управитель.
— Середнього віку… — пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п’ятнадцятилітніх юнаків!)
— Обидві пані вдома, — сказала служниця. — Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.
— Ну, що ж… — пробурмотів управитель. — А втім, скажи старій пані.
Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки. (Одразу видно, що в квартирі є дитина).
З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:
— З управителем? Якийсь пан?.. — питала невидима дама. — Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…
— Заходьте, панове, — сказала служниця, відчиняючи двері в вітальню.
Вітальня була маленька, перлового кольору, меблі ясно-сині, в кутку піаніно, на обох вікнах повно білих і рожевих квітів, на стінах — репродукції Товариства красних мистецтв, на столі лампа з склом в формі тюльпана. Після похмурої, як склеп, вітальні пані Кшешовської з меблями в темних чохлах ця кімната здавалася веселою і привітною, наче тут ждали якогось гостя. Але стільці, занадто симетрично розставлені навколо стола, свідчили про те, що гість ще ие з’явився.
Через хвилину з протилежних дверей вийшла літня дама в сірій сукні. Мене вразив білий колір її волосся, що обвивало худе, але ще не старе обличчя з правильними рисами.
В них проступало щось уже знайоме мені.
Тим часом управитель застебнув на два гудзики свого поплямованого сюртука й, уклонившись з елегантністю справжнього шляхтича, сказав:
— Дозвольте, пані, відрекомендувати: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна, а мій колега…
Ми глянули один одному в очі. Правду кажучи, мене трохи здивувало таке приятельство. Вірський помітив це і, сміючись, додав:
— Я кажу «колега» тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.
— Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! — озвалася стара дама.
— В 1849 році і трохи пізніше, — пояснив я.
— А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?
— Але ж, пані добродійко! — вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. — Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.
Дама махнула рукою, немов одігнала муху.
— Ай справді, — сказала вона. — Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.
Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.
Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей — в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні — поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.
— Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, — звернулася шановна дама до мене. — Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…
— Жецький, — підказав екс-дідич.
— …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.
Вона нахилилася до мене і прошепотіла:
— Геленка, дочка моя, пане…
— Жецький, — підказав управитель.
— …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах — і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…
— Жецький, — нагадав Вірський.
— …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…
— Прекрасна! — з запалом підтвердив управитель.
— Колись я була трохи схожа на неї, — говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. — І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.
— Кому з нас не було тридцяти років! — тяжко зітхнув управитель.
Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в’язальними спицями в руках.
— Бабусю! — сказала вона. — Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…
— Гелюню! — суворо зауважила бабуся. — Ти не привіталася.
Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.
— Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)
Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.
