Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗
Він здригнувся і кинувся до неї, накривши її собою, – тонка постать злилася з велетенським полум’ям, полум’я злетіло нескінченним стовпом, байдуже облишивши обгризену почорнілу церкву і обвуглені дерева. З лікарняних корпусів вибігали перелякані люди. Кирилівська гора заволала раптом одним оглушливим страхом…
Трійця застигла за огорожею – Марійка з безкінечним запитанням усередині опритомніла з небуття в чорно-червоному пеклі Катя й Дарина, що вже вчепилася в дорогоцінну мітлу, що підтвердила свою життєву важливість, – не в змозі відірвати погляд від палаючого небокраю, заворожливо страшного і прекрасного.
І в них на очах безформне золото-чорне полум’я, що клубочилось і здавалося безкрайнім, набуло країв і форми. Двоє титанічних крил. Довгий сяючий хвіст. І п’ять велетенських зміїстих голів…
Вогонь-дракон змахнув гігантськими крилами і полетів на південний схід.
– Боже! Я дезодорант забула! – завила Чуб.
І Катя з Марійкою баранкувато втупилися в неї, намагаючись повірити в реальність цієї нелогічної репліки і ще більш нелогічного відчаю в круглих очах Дарини.
– Із тирлич-травою! – лопнула Дарина, дивлячись на їхні видовжені обличчя. – Все! Ми не злетимо! Він утече!
– Дурка! – безпристрасно вилаялася Ковальова. – Мило на тій же траві. Ти ж ним…
– Милась! Ура! – заволала сиреною Землепотрясна. – Усі на мітлу! Катя на заднє сідло! Марійка на раму переді мною! Втече!
– Не втече, – з мукою сказала Марійка. – Я знаю, куди він полетів. На Старокиївську гору.
Вони летіли по гарячому повітряному сліду, і навіть на висоті двохсот метрів було спекотно, немов у трубах гігантської топки. І Київ, який вигинався під ними незліченними пагорбами, здавався лише безкінечним звивистим лазом Змія під землею, що зберігся в ландшафті вічного Міста з часів приходу сюди Кия.
– Чорт… Чорт… Чорт… – безглуздо чортихалася ззаду Катя. І її слова, звіювані вітром, уявлялися Марійці далекими, як обривки забутого сну.
– Не чорти, щастя не буде! – огризнулася Чуб, не повертаючи голови. – Он вона!
Але не було їм більше щастя.
І не було більше Старокиївської гори. Гора палала. Гора перетворилася на величезний стовп вогню, що поглинув будівлю сірокам’яного музею історії України, і трьохсотп’ятдесятилітню липу, посаджену Петром Могилою, і фундамент першої православної церкви, побудованої князем-хрестителем. Вили пожежні машини, що стовпилися на площі, збіглися сюди всім переляканим табуном із пожежної частини на перехресті Володимирської та Великої Житомирської. Горіли збожеволілі вікна будинку № 34 і будинку № 30… Люди викидали з вікон речі. Люди бігли вниз Андріївським узвозом. Люди юрмилися біля червоних машин, намагаючись допомогти і заважаючи очманілим пожежникам.
Дарина впевнено спікірувала просто на купол Андріївської церкви, одягнений у смарагдово-золотий царський вінець. І Марійка боязко вмостила свою дупу в заглиблення під царственою маківкою і судомно вчепилася в золоте крило ліпнини, подумки вже падаючи вниз і непритомніючи від страху, що аж свистів у ній. Купол був похилий, і таке приземлення можна було розсудливо пояснити лише наміром запропонувати їм накласти на себе руки, враз і без додаткових мук.
– Навіщо ти сіла сюди? – озвучила її думки Катя, всідаючись поруч.
– А ти подумай! – Чуб спокійнісінько всілася ліворуч од Марійки, поставивши мітлу впоперек шести колін.
– Не знаю.
Судячи з голосу, Катя була, як і раніше, оглушеною і нестямною. А Марійка стала такою, ледве опинившись тут. Підперта з двох боків, вона щільно замружила очі, вчепившись у держак, немов у поручень балкона. Стало трохи легше. Але ненабагато.
– Та тому, що це церква! Нормальна, а не проклята. Тут ми в безпеці!
Але Марійка так не думала.
А Катя просто не знала, що й думати.
– Чому ми нічого не робимо? Що, так тут і сидітимемо?! – закричала розлючена Чуб, єдина з них, яка зберегла ентузіазм і тверезе сприйняття того, що діється. – І чого він на нас бабахнув? – заскавчала вона про гірку загибель «їхньої» приватизованої гори.
– У саме серце, – сліпо прошепотіла Марійка. – На Старокиївській стояв перший Град трьох братів і княжий терем Володимира. І три богатирі бенкетували колись тут. І троє нас… Це серце землі, яку відвоювали у Вогняного Змія.
– Це наша гора! – розсердилася Землепотрясна.
– Дивіться, як дивно… – сказала Катя.
Марійка примружилася ще дужче. Дарина розширила очі. Білі струни піни, що вилітали з десятка пожежних шлангів, стали раптом помаранчевими, і за секунду Чуб зрозуміла: вода горить, ніби хтось заздалегідь підлив туди бензину.
«А може, і підлив?» – промайнуло в голові.
Але вона тут же відкинула цю надмірно реалістичну версію як занадто малореальну.
– Ех… – застогнала вона, стискуючи кулаки. – Це ми мусили зупинити його! Ми мусили запобігти! А тепер…
– Але як можна убити вогонь мечем? – жалібно виправдалася Ковальова, не розплющуючи очей.
– Та при чому тут узагалі твій меч! – розлютилася Дарина. – Звідки ти його притягла? Якби ти воскресила богатиря, як я тебе просила…
– Що-що? Кого? – нестямно перепитала Катя.
– Я воскресила! – від обурення Марійка навіть злегка розплющила повіки й поглянула на обурливу і круглу щоку Дарини, старанно відсікаючи краєм ока все інше. – Це його меч! І це не просто меч! Колись цей меч був хрестом, який приніс сюди Андрій!
– Первозванний? – підтримала її Дображанська, чіпляючись за цю – першу доступну їй фразу.
– Ти бачила уві сні Добриню. – Марійка повернулася до Каті й ухопилася очима за її безпечне підборіддя. – І він запитував тебе…
– Чи воно це.
– Воно – ця зброя!
– А вона? Та, з якою він мене зрадив?
– Вона – віра!
– І що, злі сили бояться хреста? Як у тризірковому американському трилері?! – розлютилася Дарина Чуб на їхню демагогічну байдужість. – Ну, так помахай ним, може, згасне! Вогню наплювати на твій хрест і меч! Він – вогонь!
Вогонь повільно відкусив безлюдний будинок № 38 колишньої садиби Муравйова. Він не квапився, смакуючи кожен шматок своєї землі, насолоджуючись цим забутим і дорогоцінним смаком. Пережувавши порожній 36-й, Вогонь солодко лизнув округлі камені бруківки, облизнувся і поцілував червону стіну високого житлового терему…
– Але якось же вони змогли перемогти Змія, – сказала Марійка з тугою. – Якщо вони змогли зробити це в першому столітті й у десятому, невже ми зараз не придумаємо?
– А при чому тут змій? – знову перестала розуміти їх Катя.
– Вогняний Змій – це метафора! – роз’яснила Ковальова.
– Ага, метафора! – саркастично погодилася Чуб.
Метафора вже підпалила лівий бік 34-го і глибокий яр, що був колись оспіваним Тютчевим садом. Палали художні майстерні та галереї, палав горизонт за ними, і палали чорні камені Андріївського, які начебто ніяк не могли горіти.
Але храм Андрія на Святій горі, як і раніше, стояв неприступним бастіоном, гидливо дивлячись на вогонь згори вниз…
– Змій – це пожежа, буря, землетрус. Сила природи. Її магія! – заговорила Марійка, апелюючи до підборіддя Каті. Й раптом, немов переконавшись у тому, що знову набула дару осмисленої мови, вибухнула дзвінким переривчастим монологом: – І легенду про Кия, що переміг Змія, треба сприймати інакше! Він переміг силу цієї землі, побудувавши на ній Місто! Але Кий не вбив Змія, він лише підпорядкував його собі, зорав на ньому землю, – тобто він залишався язичником! І лише через тисячу років, коли збулося пророцтво апостола і в Києві утвердилося християнство, Змій був переможений остаточно. Адже недаремно ж Почай-річка, де Добриня почав бій зі Змієм, це та сама Почайна, де Володимир хрестив перших християн!
–І що нам тепер, пожежу святою водою заливати? – злісно пирхнула Чуб. – Добре, Андріївська – ось. Точніше – під… Тільки ми навіть до церкви ввійти не можемо. Сидимо, як дурки на дзвіниці!
– Чому не можемо? – здивувалася Катя.
– Дзвіниця! – скрикнула Марійка. – Це єдина церква, де немає дзвонів!
