Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗

– Меч… – повторила за ним не-Катя, не зводячи похмурого, пронизливого погляду з Ковальової, завмерлої на східцях між головами грішників, що скреготали, палаючи у вогні, та намальованим праворуч від неї коричневим, перетинчастокрилим, кістлявим чортом, який тягнувся кігтистою лапою до праведника, що погрожував йому пальцем.

– Меч Добрині… Ним він убив Змія!

– Та хто такий цей Змій? – з досадою скрикнула Чуб, відчуваючи, що глухне від наростаючого гулу.

– Змій – це Змій!

– У розумінні?!

– У прямому!

– Із трьома головами?

Не-церква здригнулась усіма стінами.

Архангел Михаїл пристрасно заплакав шматками фарби, які відлетіли від його обличчя. Дарина ойкнула.

– Із п’ятьма! Повір мені! Ось кого замурували тут! Залили бетоном! Поставили церкву!

Не розуміючи, навіщо вона робить це – від однієї насущної необхідності терміново зробити хоч щось, Марійка вивільнила зброю з піхов і, тримаючи руків’я двома руками, ривком встановила меч вертикально, знаючи, що не в змозі його утримати, і той ось-ось завалиться носом у підлогу.

– Так що, дракон вилізе з-під підлоги? – запанікувала Дарина. – Зараз?

– Ти чуєш їх, Тату?! – з раптовою радістю закричала не-Катя, здається, розгадавши свій загадковий ребус. – І, певно, плачеш, бачачи, що твої захисники – жалюгідні сліпці! Дарма що їх троє! Але ні, одна з них була гідна стати Києвицею. І вона стала нею, хіба не так? Адже вона стала мною!!! Він іде до мене! Його сила безмірна!

Гул наростав. Заклав вуха.

Марійка, насупившись, ступила крок до не-Каті, дивом утримуючи лезо, що балансувало в руках.

– Хочеш убити мене? І її?! – в Катиному голосі промайнула не-Катина пошана, втім, зовсім позбавлена страху. – Але, – глумливо заперечила її марній загрозі вона, – це однаково неможливо! Так, так, це з біса смішно! – засміялася та, що не була Катериною. – Я не можу вбити вас, а ви – мене! Тому що ми всі – Києвиці! І ніхто не в змозі позбавити нас життя проти волі. Ніхто, окрім…

– Демона.

Марійчин меч із гучним відчаєм полетів на кам’яну підлогу.

А підлога обурено загула під її ногами. Ступні відчули, як камінь перестав бути бездушним каменем – щось під ним, вигодуване людською кров’ю, вже жило, пульсувало й міцніло, і йому було тісно там.

– Біжімо! – заволала Чуб.

Плита під нею гойднулась, як хворий зуб. Не-церква заплакала чотирма стінами. Не-Катя самовдоволено закинула горло й зареготала.

А потім Марійка побачила, як її рот розкрився темною нерівною ямою, очі закотилися під лоба, з рота вихопився страшний хрип, бо Дарина Чуб, що залишилася за її спиною, несподівано з ненавистю накинула на її шию золоту петлю свого ланцюга-змії й зло защипнула замок…

І Марійці здалося, що Катя розпалася на двох Кать: одну – плотську та щільну, що миттєво обм’якла, мовби скинутий на підлогу втомлений одяг, другу – розмиту й хистку, що закричала:

– Надто пізно! Сонце сіло! Він уже тут!

Але розчути щось іще вона не могла.

– А-а-а-а-а-а!!! – завила Землепотрясна, тому що земля під нею затряслась і пішла довгими наростаючими тріщинами.

Із стелі посипався сухою штукатуркою Ісус Христос, оточений крилатим колом ангелів. Марійка позадкувала – дуже вчасно: тієї ж секунди туди, де вона стояла, впав шматок стіни з частиною фрески, що відкололась, – і плоске візантійське око поглянуло на неї блідою нерухомою зіницею.

«Архангел Гавриїл. Михайлів», – подумала вона. І побігла. Дарина вже тягнула безтямну Катю, що, здається, знову стала Катею, до виходу – її ноги підкошувалися, вона розлючено мотала головою. Марійка зупинилася, намагаючись знайти очима свій рюкзак, і, мимоволі вглядівшись востаннє у величезні очі Мадонни-Демона, побачила в них скорботу.

«Ти ні в чому не винна, Еміліє! Тобі не можна тут…».

Розсипалась ущент шибка, боляче вжаливши уламком Марійчину щоку.

«Та чорт із ним, із рюкзаком!»

Проклятий Чорт вищав, як проклятий, гасаючи по проклятій церкві.

– Марійко!

«Михайло…»

– Марійко, біжи!!!

Чорт на фресці біля дверей зламався й упустив пазуристу лапу та, впавши на підлогу, таки дотягся нею до руки праведника, що вже обвалилася…

Збожеволівши, Марійка кинулася до візантійського іконостасу, намагаючись врятувати Михайлову мадонну.

Дарина закричала.

І затихла – кричати стало неможливо від щільної духоти, що лізла в рот нудотною ганчіркою, вирвавшись із тріщин, які ширшали в підлозі із швидкістю газової бомби, що розірвалася.

«Михайле, пробач. Я не змогла… Пробач…»

Тяжко плачучи, Ковальова побігла до дверей, волочучи по підлозі важезний меч і морщачись, аби не дихати. Двері відчайдушно кликали її, відчиняючи стулки, голосом Дарини. І вже стоячи в них, Марійка побачила, як середньовічний ангел Апокаліпсису згорнув бліде й беззоряне небо в сувій… І впав додолу разом зі стіною.

Розділ двадцять шостий,

у якому все горить синім полум’ям

Марійка вивалилася на двір, судорожно ловлячи ротом повітря, і помчала через клумбу до моріжка біля огорожі.

– Марійко, швидше! Що ти там?

Вивалюючись із вікон і дверей, за ними повз чорний і ватний дим.

– Що зі мною? – лепетала Катя. – Де ми? Що тут? Пожежа?

– Як ти здогадалася про ланцюг? – навіщось спитала Марійка, хоча це питання її вже абсолютно не цікавило.

– Ну, я подумала, якщо вона ввійшла, коли його зняли, то якщо навпаки – одягнути… Ой, мамочко!

Дарина очманіло витріщила очі.

Бетонні плити біля входу до церкви почали підскакувати в повітря, як літаючі риби. Зробивши кульбіт у повітрі, одна з них розкололася натроє. Друга полетіла в їхній бік. Із-під їх ніг йшла біла пара.

– Усе. Їм кінець, – видихнула Дарина.

– Кому?

– Сатаністам. Вони в печерах.

– Так треба…

– Пізно.

– Пожежників! – заволала Катя. – Викликати пожежників! Що це?!

– Вогняний Змій, – вимовила Марійка тремтячою щелепою.

– Так це що, правда про динозавра? – спитала Чуб, витріщаючись на церкву, чиї білі стіни були ледь видимими в дірах чорного диму. – Хочеш сказати, що зараз звідти виповзе вогнедишний др-рр-рак-к-к-кон?

Її зуби заїло.

Марійка інстинктивно відскочила і остовпіла, а вслід за нею остовпіла й Катя.

Дим змінився червоним вогнем, вогонь жарко обійняв білу церкву і, запаливши крони сусідніх дерев, за секунду досяг п’яти зелених куполів і полетів у небо довгими й загостреними, стрімкими стрілами полум’я. А у дверному отворі з’явилася виткана з пожежі жіноча постать і повільно рушила до них.

– Що ж ви стоїте, чому не вбиваєте його? – засміялася Килина.

– Убити вогонь? – хлипнула Марійка. – Як? – Її спина вперлася в кам’яну стіну. Жінка з обличчям вогняного врубелівського Демона йшла до них. Її стопи підпалювали траву…

– До виходу! Прорвемося! – Чуб грубо ткнула Катю в спину. І встромившись у Марійчин рукав, потягла її за собою, – та вперто волокла за собою меч Добрині, що виявився абсолютно бездарним.

Килина сміялася.

Нестримно.

Нескінченно.

І вогонь, мовби його підганяв її сміх, вихопився у небо з новою силою і підпалив його.

Неба не стало.

Величезне шатро полум’я напнулося над ними, як вітрила, що лопотять, полощуться на вітрі. Відразу стало нестерпно спекотно, але піт, що вмить обліпив їх тіла, був липко-холодним від страху.

– Ось мітла. Та кинь ти цю залізяку!

– Ні!

Килина відвернулася від них, широко розкривши полум’яні обійми вогню.

– Увійди в мене, чоловіче мій! – гучно простогнала вона. – Стань мною, і я стану тобою! Силі не треба тіла, як не треба тіла бурі! Пожежі! Землетрусу… Земля, яку відняли у тебе, сьогодні знову стане твоєю!

І вогонь почув її!