Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Але що я балакаю про політику, коли у власному моєму житті сталася така важлива переміна! Хто б повірив, що я вже тиждень як перестав займатись магазином — тимчасово, звичайно, бо інакше одурів би з нудьги.
Річ ось у чому. Пише мені Стах з Парижа (і просив мене про це, як виїжджав), щоб я потурбувався про будинок; який він купив у Ленцького. «Не мала баба клопоту…» — подумав я, але що ж робити?.. Здав магазин Лісецькому і Шлангбаумові, а сам гайда в Єрусалимські Алеї на розвідку.
Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.
— Є там який-небудь управитель? — питаю.
— Є, — каже Клейн, скривившись. — Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.
— Годі, — кажу, — годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).
Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.
Дивлюсь — ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім’я та прізвище власника: «Станіслав Вокульський». (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)
Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.
Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься «Паризька пральня», а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.
— Двірник! — гукнув я.
Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й «паризькою».
— Де двірник? — питаю її, доторкаючись до капелюха.
— А нащо вам? — буркнула баба.
— Я прийшов від імені власника будинку.
— Двірник сидить у холодній, — відповідає баба.
— За що ж?
— Ото, який ви цікавий! — вереснула вона. — За те, що йому хазяїн нічого не платить.
Добрі мені новини з самого початку!
Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:
— Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..
Підходжу — двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.
— Пробачте, — кажу, — я вам не перешкоджаю?
Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:
— Ви, бува, не хазяїн?..
— Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..
Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:
— Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..
Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.
А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.
— Отак живе управитель, — озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. — Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте — за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.
Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:
— Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…
В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.
От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!
Так ми сиділи хвилин з п’ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:
— А, шельмо! Я тобі дам!..
Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, — рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах. Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:
— Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?
— Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…
— Ага, — перебив він мене, простягаючи руку, — я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! — зітхнув він. — Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків — отакі квартири…
— У вас був земельний маєток? — спитав я.
— Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? — відповів управитель. — Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, — додав він збентежено, — які я заборгував шановному панові Вокульському…
— Не турбуйтесь, — перебив я його. — Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.
Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.
Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під’юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.
В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..
— Шановний добродію, — звернувся я до управителя, — чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.
— Париж!.. — зітхнув управитель. — Я знаю Париж 1859 року. Пам’ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…
— Шановний добродію! — вигукнув я. — То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..
Він простягнув до мене руки і сказав:
— Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…
— Під Маджентою?.. В 1859 році? — спитав я.
— Під Маджентою, пане…
Подивились ми один одному в очі — я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..
— Розкажіть же, будь ласка, — кажу йому, — як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?
Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:
— В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…
— Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…
Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..
— Розказуйте далі, пане шляхтич, — попросив я, стискаючи йому руку.
— В 1859 році я був на дев’ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…
— Ну, — сказав я, — селяни також люди, пане…
— Вірський, — підказав управитель.
— Пане Вірський, — кажу, — селяни…
— Про селян мені байдуже, — перебив він. — Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?
