Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

Стрижка «під макітру» відома багатьом європейським народам, але походження її важко визначити, оскільки своєю простотою і доцільністю вона була зручною для будь-якого народу незалежно від кліматично-географічних умов, наявності чи відсутності перукарського інструменту тощо. З часом варіант стрижки «під макітру» удосконалювався і видозмінювався. Спершу з'являється спосіб стрижки «у кружок», це варіант «макітри», тільки над лобом волосся піднято дуже високо. Характерна така стрижка для людей похилого віку; поширилась у XIX ст. Пізніше люди стриглись «під скопку»: волосся зрізувалось прямо над бровами, а на потилиці залишалося значно довшим. Ще один спосіб стрижки називався «до закаблука»; над чолом волосся лишали довше, ніж на потилиці. Якихось спеціальних дитячих чи юнацьких стрижок не існувало, діти у цьому плані були копією дорослих. Лише коли з'явились різні механічні пристрої для стрижки волосся, виникли дитячі варіанти зачісок: «під оселедчик» – дуже коротко підстрижене волосся із довгим чубчиком над чолом; «під маківку» – голова до половини голена, до половини коротко підстрижена, без чуба; «під полечку» – варіант дорослої стрижки «під польку», коли на потилиці волосся підстригалось коротко, а зверху і спереду залишалось досить довгим. Стосовно способів розчісування, то їх практично не існувало, волосся росло так, як цього вимагала природа, і якщо розчісувалось, то тільки вгору. Зачіски із різноманітними пробілами, начісування волосся ззаду наперед тощо не було характерним для українців, а виникло у середовищі міщан у XVIII—XX ст. як наслідування зачісок представників «вищих» кіл.

На останку згадаймо про такий важливий елемент чоловічого вбрання, як… люлька. Ми відносимо її до цього розділу, оскільки це річ настільки ж характерна та неодмінна у щоденному вжитку, як сорочка, штани чи шапка. Чоловік без люльки не виходив із хати і не рушав у дорогу, майструючи або відпочиваючи, він або тримав люльку у зубах, або ж вона була напоготові. Люлька – символ не лише козацької, а власне чоловічої приналежності.

Дмитро Яворницький, описуючи побут запорозьких козаків, вказував, що вони користувалися двома різновидами люльок: «носогрійки» і люльки товариські, або «обчеські». Носогрійка була власністю козака, а товариська із довжелезним чубуком могла належати комусь одному, але користувались нею всі. Палилась вона, як правило, у час відпочинку, під розмову, розповідь, переходячи із рук у руки.

Паління на Україні з'явилось значно раніше за нововведення Петра І і надобуло великого поширення саме в козацьку добу. Люлька як символ козацької честі і волі дуже швидко стала надбанням усіх верств дорослого чоловічого населення України. Звідси розрізняються козацькі, чумацькі, чабанські люльки. Вони, як правило, різняться лише матеріалом, з якого виготовляються, і довжиною чубука. Окремо стоять гуцульські люльки-файки, які відрізняються від описаних не лише своєрідністю форми, а й оздобленням. Це багато інкрустовані різьблені вироби, де кожен елемент однаковою мірою не обійдений увагою митця. На Україні паління серед жінок не було поширеним, за винятком Карпат, де можна було зустріти жінку, але тільки стару, яка на рівних із чоловіком палила люльку.

Люлька носилась при боці разом із кисетом, у якому завжди було кресало для добування вогню та «протичка» – палички для очищення чубука від смоли.

Стосовно самого тютюну, то в чистому вигляді його практично не палили, підмішуючи трави: чебрець, буркун, іноді сушений будяк. Тютюн кожного хазяїна був своєрідним за смаком і запахом. Дарувати, відсипати із кисету чи ділитись тютюном було ознакою довіри, символом приязні та дружби. Пізніше люлька на Україні була замінена спершу самокруткою з махоркою, а потім фабричними цигарками, втрачені й секрети приготуванню та вирощування українських сортів тютюну, співвідношення трав'яних домішок та їх використання. У давнину тютюном із спеціальними домішками навіть лікували від зубного болю, хвороб горла і астми. Будемо сподіватись, що час безповоротного прощання із минулим нашого народу скінчився, а почалась доба уважного дослідження, ретельного вивчення і умілого застосування стародавніх умінь, звичаїв та обрядів нашого народу.

Свята Православної Церкви. Церковний рік. Рухомі і нерухомі свята [372]

Господь Бог у надприродному раю Церкви посадив чудесне дерево, вічно живе й зелене, яке дарує нам щедрі плоди на вічне життя. Тим деревом є наш церковний рік. Він нагадує величну панораму, на якій яскравими барвами змальована історія відкуплення людського роду. Споглядаючи її, маємо нагоду замислитись і наново пережити світлі таємниці з життя Ісуса Христа і Пресвятої Богоматері. Тут постають перед нами героїчні подвиги й чесноти багатьох святих, мучеників і праведних душ. Тут ми переживаємо дні духовної радості й піднесення, а також дні святого смутку, посту, плату за гріхи й покути.

У церковному році замикається церковний календар, який дещо збігається, а дещо різниться від громадянського календарного року. Церковний рік нашої Української Православної Церкви не починається водночас із цивільним роком, себто першого січня, а Церковним Новим Роком, що починається першого вересня. Наш церковно-літургійний рік триває від першого вересня до 31 серпня. Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї 325 року визначили день першого вересня як початок Нового Церковного Року. Ця дата лишилась у Нашій Церкві і до сьогодні.

Наша Церква в цей день згадує важливу подію з життя Ісуса Христа. Він прийшов до синагоги у Назареті і прочитав слова пророка Ісаії: «Господній Дух на Мені, бо він Мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий» (Лук. IV, 18—19).

Церковний рік складений так, що в центрі його перебуває наш Божественний Спаситель, Пречиста Діва Марія, яка в справі відкуплення займає перше місце по Христі, стоїть найближче до Нього. Довкола особи Христа Господа і Його Пресвятої Матері ми бачимо велич прославленої Церкви, тобто всіх святих Старого й Нового Завіту.

Св. Церква, як добра мати, пам'ятає про своїх дітей, що відійшли до вічності, а також тих, які з волі Божої спокутують свої гріхи в чистилищі. Тому вона визначила осібні дні, що їх назвали поминальними, на моління і відправи за померлих, а також відводить у церковному році певні часи на свої духовні подвиги, молитви, пости й покути. Отже, наш церковний рік це могутній гімн честі й слави Богові, він ніби та барвиста веселка, що з'єднує землю з небом, а нас самих просвічує, очищає, освячує і підносить до Бога.

Свята і празники нашого церковного року, на думку Церкви, не мають бути для нас лише звичайними споминами історичних подій. Ми маємо їх щоразу знов і знов пережити у нашому серці, тобто, по суті, безпосередньо брати в них участь, немовби бути живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Ісус Христос не є мертвою особою, що колись жила, діяла і перейшла до історії. Ісус Христос вічно живий і діяльний. Він і сьогодні навчає нас і нагадує нам, освячує нас і прощає нам, за нас жертвується, нас спасає. «Ісус Христос, – каже св. Апостол Павло, – учора й сьогодні, той самий навіки» (Євр. XIII, 8).

Церковний рік для нас не лише животворне джерело любові до Ісуса Христа, але й джерело глибокого культу його Пресвятої Матері. Ісус і Марія невіддільні одне від одного, і тому не можна любити Христа і не любити Пречистої Діви Марії. «Хто почитає Христа, – каже св. Єпіфан Кипрський, – почитає також Марію: хто не почитає Марії, не почитає Христа». В одній грецькій пісні співається: «Тих, що не цілують Твою Святу ікону, Богородице Діво, уважай за безбожників і передай їх пекельному вогневі». А наш київський митрополит Георгій (1069—1072) у своїх «Заповідях» каже: «Хто не молиться з довір'ям до Св. Богородиці, хай буде проклятий».

Велику частину церковного календаря відведено пам'яті усіляких Святих. Своїм життям Святі переконливо засвідчують, що вони освятились тому, що наслідували приклад Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері, жили за наукою, оповіданою у св. Євангелії. Святі власним прикладом вчать нас, що святість доступна для людей усіх часів і усіх станів. Треба лише так любити Бога, як любили вони, і так у всьому хотіти Богові подобатись і виконувати Його волю, як це робили вони. Релігійні празники, свята завжди багато важили в житті народів, даруючи людям втіху, світлу радість. Усі свята церковного року поділяються на дві великі групи: на свята рухомі і нерухомі.