Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
З верхнього одягу найстаровиннішим є кептар, в деяких районах Західної України відомий під назвою бунди. Кептар, пошитий із сукна, мав назву катанки чи бруслика. Кептарі відрізнялися в різних місцевостях кроєм, орнаментацією, матеріалом, з якого виготовлялись.
Відомий практично всій Україні і однаковий для чоловіків та жінок кожух, форми українських кожухів теж різноманітні – від коротких на Закарпатті до надзвичайно довгих, до п'ят на Правобережжі. Крій кожуха теж характерний для кожної місцевості, а також залежав і від соціального стану його носія.
Жінки центральної України носили корсетки з сукна, прикрашені різними вишивками або ж однобарвні, залежно від району.
Жіночий одяг доповнювали запаски, дереги, плахти, замість яких пізніше з'явились спідниці. Запаска – це чотирикутний шматок грубої вовняної тканини із зав'язками на верхніх кутах, ними прив'язували навколо стану одну запаску спереду, а другу ззаду так, щоб з боків було видно сорочку. Запаски бували різних кольорів, найчастіше чорного – буденні. Дерга – товсте сукно з овечої вовни завширшки 60 см чорного або червоного кольору. Близько трьох метрів такого сукна розрізали на три шматки, зшивали уздовж і це полотнище обмотували навколо стану та підперізувались поясом.
Плахта – це полотнище близько чотирьох метрів завдовжки, виткане з фарбованої вовни, картате. Інколи вишите від руки вовняними нитками. Полотнище розрізали на три частини, дві з яких пришивали до третьої так, щоб вийшла форма літери Т. Потім перегинали плахту, щоб її бічна частина опинилась знизу, та обмотували стан, перев'язуючи поясом. Утворювався невеликий розріз спереду, який прикривався поперечницею. Попередницю, або хвартух, носили разом з плахтою, виготовляючи її з барвистої матерії, часто вишивали шовковими шнурками чи стрічками. На північній Україні переважали білі попередниці.
Спідниця європейського типу на Україні з'явилася спершу в містах, згодом поширилась у селах. Прийшовши із заходу, така спідниця була широковживаною вже в козацькі часи на всій території України. Назви цього елемента жіночого вбрання були різні: спідниця, димка, андарак, фарбан тощо.
Чоловічий одяг не відзначався великою кількістю деталей, а деякі з них були спільні для жінок і для чоловіків. Це стосується кожуха, свитки, кептаря, взуття і пояса. Пояс – це найпримітивніший тип одягу, від якого походять всі інші елементи. Пояс вдягають поверх пояска запаски, плахти, спідниці, штанів або підперізуються ним поверх свити. Так само спільним є і взуття: личаки, ходаки, постоли, черевики, чоботи. Найдавнішими є, певно, личаки, які раніше носило все хліборобське населення України. Це взуття складалося з плетеної з лика підошви із цілим рядом петель, через які протягували мотузок, яким личак кріпився до ноги. Постоли робили не з кори дерев, як личаки, а з сиром'ятної шкіри. Це чотирикутні цілісні шматки шкіри або з кутами, закругленими спереду. Постоли зшивали докупи або стягували матузочним верхнім краєм. Чоботи носили на Україні з доісторичних часів. Вони найчастіше мали невелику довжину халяв і загнуті догори передки. Шили чоботи із сап'яну, шкіри. Черевики ж з'явились пізніше, були запозичені у європейських народів.
Верхній одяг чоловіків відрізняється за регіонами України так само, як і жіночий. На Лівобережній Україні, Слобожанщині, на частині Правобережжя чоловіки носили коротку сорочку, широкі штани, безрукавку, свиту, кирею, кожух, чоботи, пояс, на Поліссі – довгу сорочку навипуск, вузькі штани, свитки; у західних областях – довгу сорочку навипуск, рідко заправлену в штани, кептар. Гуцули одягали вузькі штани, заправлені в чоботи, сорочку навипуск, опанчу.
Обов'язковим елементом одягу був головний убір – шапка, види якої на Україні були різноманітні: малахаї, подібні до сучасних шапок-вушанок; крисатки – папахи циліндричної форми; кучми – шапки конічної форми; шлики – шапки з видовженою верхньою частиною, яка закінчується китицею, тощо.
Шапка була обов'язковим елементом українського чоловічого одягу, їй надавали важливого, а почасти і магічного значення. Загубити шапку було поганою прикметою, яка віщувала смерть.
Вибір хутра, особливо найулюбленішого на Україні – смушку, дехто із дослідників пов'язує із пережитками язичницьких вірувань – тотемізмом. Дійсно, характерне для пастуших племен, які могли становити частину майбутнього українського етносу, пошанування кіз та овець могло вилитись у форму підкреслення належності до певного роду саме через шапку. Головний убір при цьому міг бути не лише способом розрізнення своїх і чужих, а й оберегом, захистом від злих сил, пошануванням прапредка-тотема.
Окремо слід сказати про надзвичайно поширений у недавні часи на Україні бриль. Це солом'яний капелюх, який носили влітку чоловіки різного віку. Простий у виготовленні, практичний, придатний для захисту від сонця і від дощу, він був справжньою ознакою українця-хлібороба, на відміну від козаків-запорожців, які навіть у найбільшу спеку не розлучались зі своєю шапкою-хутрянкою з довгим шликом.
Бодай кількома словами потрібно згадати традиційні чоловічі зачіски. Від часів дохристиянських дійшли свідчення про те, що довге, нестрижене волосся було ознакою вільної людини, а підрізане, підкорочене вказувало на раба. Пізніше, із приходом християнства на українські землі, ситуація дещо змінилась, і довге волосся стало ознакою служителів церкви, а весь інший люд був зобов'язаний стригтися і голити бороду. Ми говоримо тільки про українців, не вдаючись до аналізу, скажімо, російської традицію носити довге волосся і бороду, хоча і в Україні, у бойків, від слов'янських часів лишився звичай носити не підкорочене волосся. При цьому бойки, як і більшість населення Західної України, від середини XIX ст. ходять із чисто виголеним обличчям. Хведір Вовк у своєму дослідженні «Студія з української етнографії та антропології» пов'язує цей звичай із вдячністю українців австрійському цісареві за відміну панщини і пояснює як своєрідний доказ вірності.
Отже, як ми вже зазначали, у слов'ян-язичників не існувало звичаю підстригати волосся. Винятком, певне, була лише невелика частина князівської дружини, відбірних воїнів, наближених до самого князя, які мали своєрідну відзнаку, а саме – традиційний козацький оселедець. Про це можна говорити із абсолютною певністю, оскільки маємо свідчення Льва Диякона, грецького посла при візантійському війську, що залишив деякі мандрівні нотатки про бачене й пережите. Його записи про Україну стосуються X ст. Лев Диякон описував зовнішність київського князя Святослава, зазначаючи, що той має «оселедець» – пасмо волосся, чуб при виголеній голові, і виголену бороду. Цікаво, що дослідник наполегливо підкреслює, що князь нічим не відрізнявся від своїх воїнів, хіба що одяг мав трохи вишуканіший. Знаючи, що князівська дружина складалась в основному із людей знатного роду, можна визначити, що оселедець віддавна служив ознакою високого походження. Як не прислухатись до сміливих думок дослідників, які пов'язують козацький оселедець, та й самих козаків не лише із «княжою добою», а й із таємничою кастою воїнів-ченців, яка існувала із часів прадавніх і передала своє знання і вміння нащадкам. Звідси козацьке характерництво і монастирський уклад життя на Січі, звідси ж і нетрадиційне для слов'ян ставлення до життя і смерті. Згадаймо, що у буддистських ченців, які теж мали оселедці на голові, існував звичай ховати померлих у своєрідних червоних туніках. Чи не від цього йде поховальна козацька китайка? Хто зна, якими шляхами приходили на Хортицю люди зі всього світу і скільки ще таємничого лишилось в історії українського козацтва.
Взагалі козаки мали величезний вплив на побутові звичаї нашого народу, а відтак і на манеру стригтись. За часів середньовіччя практично всі чоловіки-українці стриглись однаково – «під макітру». Це зачіска козака-запоріжця, але не братчика-січовика, людини, яка не один рік провела на Січі, була обізнана зі всіма сокровенними таємницями товариства і мала право носити оселедець.
