Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

З-поміж тієї молоді вирізнявся один такий пан Леон, хлопець іще молодий (йому не було й двадцяти років), дуже гарний, а що розумний… а запальний!.. Він був ніби моїм помічником у політичному вихованні Вокульського: якщо я оповідав про Наполеона і велике покликання Бонапартів, то Леон говорив про Мацціні, Гарібальді та інших таких знаменитостей. А як він умів запалювати людей!

— Працюй, — не раз казав він Стахові, — і вір, бо віра може затримати рух сонця, а що ж казати про поліпшення людських взаємин.

— А може віра довести мене до університету? — спитав Стах.

— Я певний, — відповів Леон, і очі його загорілись, — що коли б ти хоч на хвилину повірив у це, як вірили перші апостоли, то ще сьогодні опинився б в університеті.

— Або в будинку для божевільних, — буркнув Вокульський.

Леон почав бігати по кімнаті й вимахувати руками.

— Які крижані серця! Яка байдужість! Яка підлість! — кричав він. — Навіть такий чоловік, як ти, не віриш. Ти подумай, лишень, що вже зробив за короткий час: ти стільки знаєш, що вже сьогодні міг би складати іспити…

— Що я там зробив!.. — зітхнув Стах.

— Ти один — небагато. Але кілька десятків, кілька сот таких, як ти і я… уявляєш собі, що ми могли б зробити?

Тут голос у Леона зірвався, його душили спазми. Насилу ми його заспокоїли.

Іншим разом пан Леон докоряв нам за брак самозречення:

— Та ви знаєте, — казав він, — що Христос силою самозречення сам-один врятував людство? Наскільки б же удосконалився світ, якби на ньому раз у раз з’являлись люди, готові до самопожертви!

— Може, мені жертвувати життям за відвідувачів, які цькують мене, мов пса, чи за слуг та офіціантів, які знущаються з мене? — спитав Вокульський.

— Не викручуйся! — вигукнув пан Леон. — Христос загинув навіть за своїх катів… Але в вас немає сили духу. Дух ваш загнився! Ось послухай, що говорить Тіртей:

— Бо в серці вашому — страх! У вас полохливе серце! — повторив Леон.

Стах не дуже-то піддавався теоріям пана Леона, але той молодик умів переконувати всіх, просто як Демосфен.

Пам’ятаю, одного вечора на велелюдних зборах пан Леон оповідав про майбутній ідеальний світ, в якому не буде дурості, злиднів і несправедливості. Всі ми тоді плакали.

— Тоді, — казав він з запалом, — не буде більше різниці між людьми. Шляхта й міщани, хлопи і євреї — всі будуть братами…

— А продавці? — озвався з кутка Вокульський.

Але це зауваження не збентежило пана Леоиа. Він раптом обернувся до Вокульського, перелічив усі прикрості, яких той зазнав у магазині, всі перешкоди, які йому ставили в навчанні, і закінчив так:

— Аби ти повірив, що ти нам рівня і що ми любимо тебе, як брата, аби ти міг заспокоїти своє розгніване на нас серце, я… я стаю перед тобою навколішки й від імені всього людства прошу у тебе пробачення за всі заподіяні тобі кривди.

Він справді став навколішки перед Стахом і поцілував його в руку. Всі присутні на зборах розчулились ще більше, підняли на руки Стаха й Леона й поклялися, що за таких людей, як вони, кожен готовий віддати життя.

Тепер, коли я пригадую тодішні події, мені здається, що то був сон. Правда, ні до того, ні після того, мені не доводилось зустрічати такого ентузіаста, як пан Леон.

На початку 1861 року Стах пішов від Гопфера. Він оселився у мене (в тій кімнатці з загратованими вікнами й зеленими фіранками), залишив торгівлю й почав відвідувати університет, як вільний слухач.

Дивне було його прощання з магазином: я добре це пам’ятаю, бо сам прийшов за Стахом. Він поцілувався з Гопфером, потім пішов у підвал попрощатися з Махальським, але трохи затримався там. Сидячи в залі ресторації, я чув якийсь галас, сміх офіціантів і відвідувачів, але не підозрівав, яку вони готують каверзу.

Раптом бачу (хід у підвал був у залі ресторації), з отвору висуваються дві руки, хапаються за краї, а за ними висувається Стахова голова і зникає. І так кілька разів. Відвідувачі й слуги аж за животи хапаються від реготу.

— Ага! — закричав один з відвідувачів. — Бачиш, як трудно без драбини вилізти з підвалу? А тобі захотілось одразу скочити з магазину в університет!.. Отож вилізь, коли ти такий розумний…

Стах знову висунув руки, знову вхопився за підлогу й, напружившись, висунувся до половини. Я думав, що в нього кров бризне з щік.

— Бачиш, як видряпується!.. Добре видряпується! — закричав другий відвідувач.

Стах викинув ногу на підлогу й за мить був уже в залі.

Він не розсердився, але й не подав руки жодному з колег, узяв свій клуночок і пішов до дверей.

— Чого ж ти не прощаєшся з відвідувачами, пане докторе? — кричали йому вслід.

Ми йшли вулицями мовчки. Стах кусав губи, а мені вже тоді спало на думку, що ця історія з підвалом — символ усього його життя, яке минуло в зусиллях видертись з магазину Гопфера в широкий світ.

Це був просто пророчий випадок!.. Адже Стах і по цей день безупинно видобувається нагору. І хто його знає, що міг би зробити для країни такий чоловік, якби у нього на кожному кроці не приймали з-під ніг драбини, а він не мусив би витрачати часу і зусиль на те, щоб видряпатись на вищий щабель.

Перебравшись до мене, він працював день і ніч, так що мене часом аж зло брало. Вставав перед шостою годиною й починав читати. Десь о десятій біг иа лекції, потім знову читав. Після четвертої йшов на приватні уроки (головним чином в єврейські родини, куди його рекомендував Шуман), а повернувшись, знову не відриваючись від книжки читав до пізньої ночі, поки його не зборював сон.

З тих уроків він міг би непогано жити, якби час від часу його не навідував батько, який змінився тільки тим, що носив сюртук не піскового, а табачного кольору, а папери свої загортав у синю хустку. В усьому іншому він залишився таким самим, яким я бачив його вперше. Він сідав коло синового столика, викладав на коліна папери й говорив тихим, одноманітним голосом:

— Книжки та й книжки… Ти витрачаєш гроші на науку, а мені бракує на позов. Нехай би ти скінчив навіть два університети, однак не позбудешся упослідження, поки не відсудимо нашої дідизни. Аж тоді люди визнають, що ти шляхтич — рівня іншим… Тоді знайдеться й рідня…

Вільний від навчання час Стах використовував на досліди з повітряними кулями. Він дістав великий бутель і з допомогою купоросу виготовив у ньому якийсь газ (який, уже не пам’ятаю), котрим наповнив невелику, але дуже майстерно зроблену повітряну кулю… Під нею він прилаштував якусь машинку з пропелером. Так вона, та куля, й літала попід стелею, поки не вдарялась об стіну й не псувалась. Тоді Стах латав свою кулю, лагодив машинку, наповнював бутель якоюсь поганню і знову робив свої досліди — і так без кінця. Одного разу бутель лопнув і купорос мало не випалив йому очей. Але що це означало для Стаха, коли він вирішив вирватись із свого нужденного становища хоч би з допомогою повітряної кулі!..

З того часу, як Стах оселився у мене, в нашому магазині з’явилась нова постійна відвідувачка, Каси Гопфер.

Не знаю, що їй у нас так подобалось — моя борода чи туша Яна Мінцеля? Бо хоч поблизу її дому було з двадцять галантерейних магазинів, вона, однак, по кілька разів на тиждень приходила в наш. «Прошу, мені міток заполочі»; «Прошу, трохи шовку»; «Прошу, на п’ять копійок голок». За цим дріб’язком вона бігала з верству в дощ і в добру погоду, а купуючи на кілька грошів шпильок, просиджувала в магазині по півгодини, весь час балакаючи зі мною.