«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗
– Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, – наполягав Лежнєв. – Ваші матеріали усі тут? Подивіться.
Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.
– Деякі матеріали вилучено, – нарешті мовила. – Три-чотири протоколи допиту, протоколи обшуку квартири Нетреби, фотографії Щербак.
– Хто вилучив?
– Я. – Наталя знову одвела очі.
– Навіщо ви це зробили? Ви ж знаєте, що в справі мають бути всі документи.
– В тому числі й матеріали незаконного обшуку квартири Нетреби? – всміхнулася Наталя.
«А вона не така вже й проста, – подумав Лежнєв. – Брехати не бреше, але й всієї правди не каже. Що за цим криється? Честь місцевого мундира? Але ж вона хоче піти з роботи».
– Скажіть, ви справді хочете піти із слідчої роботи?
– Так.
– Чого?
– Кажуть, ця робота огрубляє жінку, а чоловіки нині грубих не люблять, – усміхнулася Супрун. – Так і заміж не вийдеш.
Вона дивилась у вічі Лежнєву, і тепер знову був той самий, добре знайомий йому погляд: пильний, колючий, насмішкуватий.
«Ні, Наталю Сергіївно, – несподівано для себе подумав Лежнєв. – Нікуди ти звідси не підеш. Можеш хитрувати сама з собою, але мене ти не обдуриш…»
– Огрубіти можна на будь-якій роботі. Але той, хто по-справжньому любить свою роботу, вкладає в неї душу, – не грубіє. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ви думаєте інакше?
Наталя промовчала, похнюпилася. Лежнєв стримав усмішку.
– Я, власне, запросив вас, щоб порадитися.
– Порадитися? – здивувалась Наталя, не розуміючи, яку пораду вона може дати слідчому в особливо важливих справах.
– Ви, я чув, захоплюєтеся судовою фотографією?
– Трохи, – знітилася Наталя.
– Можливо, цього буде досить.
Лежнєв дістав із шухляди столу чорно-біле фото і подав Наталі.
– Ваша думка про цей знімок?
На фото було зафіксовано момент розстрілу. На передньому плані стояла людина в напіввійськовій формі з карабіном у руках. Цівка карабіна була націлена в глибину знімка, а в натурі – у глибину низького облицьованого каменем коридора чи залу, в кінці якого було видно жінку, прив'язану до стовпа. Її важко було розглядіти. Зате ката було видно досить виразно. Наталя звернула увагу на його трохи незвичайну позу. Його сфотографували до пояса, однак створювалося враження, що він повернувся до своєї жертви тільки корпусом – ноги ще не встиг повернути. Та й карабін він тримав якось надто вже напружено. Йому було щонайбільше двадцять – двадцять два роки. Ліворуч од нього, картинно взявшись у боки, немовби позуючи перед об'єктивом, стояли два гітлерівських офіцери.
Судячи з усього, то був один із епізодів розправи фашистів над своїми жертвами. Про це Наталя сказала Лежнєву. Той уважно вислухав, а потім спитав:
– Скажіть, ви повірили б хлопцеві з карабіном, що за секунду перед тим, як його зафіксували на фотоплівку, він ще не знав, що йому доведеться стріляти в жінку і навіть не підозрював про її існування?
– З фотографії важко судити, – відповіла Наталя. – Хоча схоже, що він тільки-но повернувся туди, куди націлено його карабін. Здається, є такий вид стрільби з поворотом назад.
– Саме так, – підхопив Лежнєв. – Скорострільна стрільба по мішенях, що міняються з блискавичним поворотом на 180 градусів. За ідеєю гітлерівського полковника Улінгера. видресирувана в такий спосіб людина повинна вистрелити, перш ніж встигне збагнути, що перед нею жива мішень, а не опудало.
– Він вистрелив у неї? – тихо спитала Наталя, силкуючись розгледіти на фотографії обличчя жінки.
– Ні. Встиг зреагувати – рвонув карабін убік.
– Хто він?
– Тоді він був курсантом спеціального відділення шпигунсько-диверсійної школи абверу. Але своїм курсантом його вважали тільки гітлерівці. Насправді ж він був нашим розвідником.
Наталя зацікавлено подивилася на хлопця з карабіном. На фотографії в нього було застигле, наче закам’яніле обличчя. Яку величезну волю повинна була мати ця людина, щоб за частку секунди стримати вироблений сатанинським тренуванням рефлекс і не вистрелити в жінку.
– А як він пояснив своїм тренерам такий промах? – спитала Наталя.
– Несправністю прицілу.
– Він знав, що його фотографують?
– Ні. Це фото йому показали перед тим, як закинути в наш тил.
– Хотіли залякати?
– Такий документ переконливіший за будь-які підписи.
– Так вони фотографували всіх своїх курсантів?
– І так, і по-іншому, – всміхнувся Лежнєв. – Полковник Улінгер мав витончену фантазію і величезний досвід провокатора.
– Що ж, – мовила Наталя, повертаючи фотографію. – Моя порада вам не знадобиться. Наскільки я розумію, ви самі у всьому чудово розібралися.
– Не в усьому, – жваво заперечив Лежнєв. – Як, по-вашому, цей знімок робив любитель чи професіонал?
Наталя знову взяла фотографію.
– Знімок зроблено непогано, – неквапливо мовила. – Під час копіювання, очевидно, користувалися стаціонарним збільшувачем.
– А давно зробили цей відбиток?
– Важко сказати. Щоб визначити це, треба зробити складний фізико-хімічний аналіз.
– І все-таки, на око.
– Судячи з паперу, порівняно недавно.
– Схоже на те, – погодився Лежнєв. – У всякому разі цей хлопець, – він показав на хлопця з карабіном, – одержав фото місяць тому. Разом з листом.
Наталя здивовано глянула на Лежнєва.
– А хіба гітлерівці не знали?.. Ну, потім, пізніше, хіба вони не догадалися, що він наш розвідник?
– Справжній розвідник не розкриває себе навіть після того, коли він зробив свою справу.
– І цей розвідник…
– Він давно вже не розвідник, – усміхнувся Лежнєв. – Після війни закінчив інститут, захистив дисертацію, став відомим ученим. І раптом голос із минулого.
– Виходить, ця історія має продовження? – спитала Наталя.
– Так, – кивнув Лежнєв. – Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.
Наталя схопилася на ноги.
– Сподіваюся, ви не жартуєте?!
– Ні, – сказав Лежнєв. – Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.
Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.
Трамвай, обганяючи автомобілі, що натужно ревіли, легко вискочив нагору і круто повернув за ріг свіжопофарбованої будівлі проектного інституту. Одразу ж за інститутом починався лісопарк, і трамвай запетляв поміж стрункими соснами, замикаючи кільце повороту.
– Парк Слави, кінцева зупинка, – пролунав у динаміку монотонний голос вагоновода. – Вихід через передні двері.
Лежнєв вийшов слідом за ватагою хлопчаків в однакових білих сорочках, з акуратно пов'язаними піонерськими краватками. Рожевощока дівчина з такою ж червоною краваткою на нейлоновій блузці вишикувала хлопчаків у колону і повела за собою до військового кладовища.
Лежнєв не поспішав. Купив у кіоску пачку сигарет і пішов по добре второваній стежці, роздивляючись скульптурні групи: на постаментах серед сосон височіли гіпсові постаті піхотинців, льотчиків, танкістів, моряків, партизанів. Лежнєв силкувався пригадати, що тут було двадцять п’ять років тому. Але ні квартали багатоповерхових будинків, що лишилися позаду, ні акуратно підметені доріжки лісопарку, ні гіпсові постаті воїнів не допомогли йому в цьому.
Військове кладовище відкривалося монументальною аркою, перед якою горів Вічний вогонь. Уздовж невисокої огорожі, немовби в почесній варті, застигли стрункі тополі, до мармурових надгробків поспускали віття плакучі верби; алеї було обсаджено старанно підстриженим декоративним чагарником. Хороше, тихо, сумно, урочисто. Піонери з’юрмилися в табунець біля могили уславленого танкіста – вожата щось розповідала їм..
