«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗
Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу – серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім – встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили – у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне – не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом з гітлерівцями вбили Архимовича і його товаришів. Певно, Бородатий не перевірив даних, проте не виключено, що він зумисне перекрутив факти. Хто такий Бородатий? Лежнєв знав, що справжнє його прізвище Савицький. Михайло Юзефович Савицький до війни керував Русанівським райземвідділом, і в перші ж дні окупації пішов у партизанський загін «Месник», де невдовзі став командиром взводу зв'язку. Після грудневого розгрому Бородатий очолив нечисленні вцілілі підрозділи загону і повів їх у глибину Совиних боліт. Людина він, подейкували, деспотична, самолюбива, неврівноважена, хоча й мужня. Характерно, що в своєму повідомленні про загибель Архимовича Бородатий недвозначно дорікав Центру за ігнорування місцевої обстановки і мало не вимагав, щоб надалі операції в районі Русанівського лісу погоджували з ним. Тон цієї радіограми був повчально-розв’язний. Так принаймні вважали в Штабі партизанського руху. Проте Шкрабатов мав свою думку.
Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…
– Шнель, шнель! – підганяв Кранц.
Лісова стежка помітно ширшала, зате дерева і чагарник обабіч неї густішали, утворюючи подекуди непролазні хащі.
Кранц курив сигарету за сигаретою. Очевидно, він не дуже покладався на конвоїрів-поліцаїв, котрі теж відчували себе в лісових хащах не вельми впевнено – їх лякало будь-яке шарудіння.
Порівнявшись з Лежнєвим, Кранц силувано всміхнувся і сказав:
– Незабаром вийдемо на просіку. Тут уже недалеко…
Він хотів іще щось додати, та його перервав стривожені голос поліцая-провідника.
– Пане капітан! Пане капітан, ідіть-но сюди!
Кранц вихопив пістолет і, різко скомандувавши «Стій!», підбіг до провідника. Обидва схилилися над якимось предметом. Що то був за предмет, Лежнєв не міг розгледіти, бо саме тут стежка круто повертала ліворуч. Оглянувши знахідку, Кранц повернувся і гукнув:
– Фрейлейн, до мене!
Ольга дзигою підскочила до нього, зірвала з плеча автомат.
– П'ятий? – нетерпляче спитала вона, і очі в неї побільшали.
– Мабуть, так, – кивнув Кранц. – На стежці валяється льотний шолом, такий самий, як у цих. Шолом закривавлений. Кров свіжа. Цього Швейка поранено, далеко він не міг утекти. Сліди ведуть у ліс од повороту праворуч.
Ледве дослухавши капітана, Ольга подалася до повороту стежки і зникла в хащах. Кранц пішов за нею. Та раптом з протилежного боку із-за дерев ударила автоматна черга. Кранц і провідник упали. А наступної миті Лежнєв почув за спиною крики, лайку і глухі удари. Інстинктивно відскочивши вбік, він врятував собі життя, бо саме в цю мить один із конвоїрів вистрелив йому в спину. Двоє інших уже не могли стріляти – одного дужим ударом ноги збив Терьохін, на другого навалились Олійник та Манукайтіс. Усе це Лежнєв побачив, озирнувшись назад. Побачив і те, що третій поліцай цілиться в нього з автомата. Лежнєв рвучко присів, і кулі просвистіли в нього над головою. Він хотів кинутися поліцаєві під ноги – із зв'язаними руками іншого не придумаєш, – але зачепився за якусь ламань і впав обличчям у мох. «Тепер каюк!» – майнуло в голові. Та нової черги не було. Один за одним бабахнули три пістолетні постріли, а за кілька секунд Лежнєв відчув, що вірьовка вже не стягує йому руки.
«Невже Бородатий?» – ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль – другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.
– Оскар! Спасибі…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.
У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:
– Наталю Сергіївно, хвилинку.
Він незручно взяв її під руку – і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.
– Я чекав на вас, – спроквола, наче підбираючи слова, почав він. – Давайте поговоримо відверто. Ми не зовсім симпатизуємо одне одному. І все-таки ми люди однієї професії і не повинні виходити за рамки професійної етики.
– А в чому полягає моя неетичність?
– Ви виносите сміття з хати.
– Не розумію, – здивувалася Наталя.
– Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.
Наталя витріщила очі.
– Я нікому не кляузничала.
– Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.
– Який слідчий в особливо важливих справах? – ще більше здивувалася Наталя.
– Наче ви не знаєте! – усміхнувся Дубовий. – Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.
Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, – вона подумала, що то журналіст.
– А Романенко теж добрий, – вів далі Дубовий. – Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.
– Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, – сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.
– Ет, – махнув рукою Дубовий, – хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.
– Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! – спалахнула Наталя.
Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, – подумав Лежнєв. – Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»
– Що ж, Наталю Сергіївно, – ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, – вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.
Наталя промовчала.
Лежнєв одчинив вікно, закурив.
– Скажіть-но, – спитав він, повертаючись до письмового столу, – у справі підшито всі документи, які ви зібрали?
Він поклав руку на жовту картонну папку.
– Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, – ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки – якась байдужість, навіть порожнеча.
