«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗
Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.
– Де ми перебуваємо? – поцікавився Лежнєв.
– Тут, – показав Оскар. – Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?
Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.
– Нам треба сюди, – Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.
– Доведеться переходити просіку, – озвався Петро. – Вона тягнеться до самісінької Русанівки.
Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.
– Може, відсидимося тут до ночі? – запропонував Петро.
– Ні, – заперечив Оскар. – До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.
– Не хочеться потикатися на просіку, – признався Лежнєв. – Та, бачу, доведеться. Коли що – прориватимемося в боєм.
– З боєм, то й з боєм, – погодився Петро. – Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича – малувато.
– Ми повинні виконати завдання, – перебив його Лежнєв, – не вв’язуючись у бої місцевого значення.
– Ви не знаєте, що зараз у лісництві? – спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.
– Ви маєте на увазі Мисливський замок? – спитав Лежнєв.
– Замком він був до революції, – відповів Оскар, – потім там містилося лісництво і школа механізації.
– За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, – сказав Лежнєв.
– З мисливським клубом і кабаре, – додав Петро.
Оскар замислився.
– Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, – наче розмірковуючи, мовив він. – До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. – Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув – А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?
– Нам не до жартів, – сказав Лежнєв.
– А я й не жартую, – всміхнувся Оскар. – З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.
– Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, – спробував поіронізувати Петро.
– В даному разі не обов'язково, – відказав Оскар. – Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.
– Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? – недовірливо примружився Лежнєв.
– За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.
– Звідки ви це знаєте?
Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:
– Я народився в тому будинку.
Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:
– Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?
– Він не мій батько, – серйозно відповів Оскар.
Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив – Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.
Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.
– Дивіться! – приглушено вигукнув Манукайтіс.
Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:
«Я був більшовицьким бандитом».
По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.
– Руді мурахи… – глухо сказав Терьохін. – Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.
– Треба зняти, поховати, – кинувся Ян Манукайтіс.
– Назад! – зупинив його Лежнєв. – Близько не підходити.
Ян позадкував.
– Гадаєте, його заміновано?
– Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, – пояснив Манукайтісу Терьохін. – Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.
Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:
– Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.
З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…
Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.
– Нічого, – сказав Оскар, морщачись од болю. – Зараз мине. Щось голова наморочиться.
Права холоша його штанів була мокра від крові.
– Треба міцніше затягнути джгут, – порадив Петро. – За дві години щось придумаємо.
Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години – найбільший термін, на який можна накладати джгут – вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.
Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.
– Тут уже недалеко, – немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. – Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.
Підйом був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.
Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.
Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.
Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.
Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.
Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в'їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.
Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.
– Порядок, – прошепотів Петро. – Не підвал, а чудо.
– Ви лазили туди? – так само пошепки спитав Лежнєв.
– Авжеж! Щоб потім претензій не було, – хмикнув Петро.
– Шахта ця не на белебні?
– Насилу знайшли, – сказав Терьохін. – Там сила-силенна каміння.
Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з'їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі – обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.
