Чорні дияволи - Пархомов Михаил (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Двоє міст увійшли в його життя назавжди і заповнили його. Одеса, в якій він прожив дев'ятнадцять років, і Севастополь, в якому до нього прийшло перше кохання. І хоч Ганнуся залишилася у Севастополі, а в Одесі у нього вже не було близьких, він чомусь більше думав про Одесу, якій загрожувала небезпека. Чи не тому, що Одеса була в нього за спиною, що до неї рукою подати? Хліб на передову з міських пекарень привозили ще теплий.
— Гарний хлібець. До нього б іще маслечка, — мрійливо сказав Кость Арабаджі. — Або свіжого молочка.
— І соску, — обізвався Гасовський, наминаючи пшоняну кашу. Раніше він скаржився, що немає апетиту, а ниньки старанно, хлібною скоринкою вимазав котелок і, зітхнувши з жалем, облизав наостанку алюмінієву ложку. — Соска тобі пасуватиме.
Потім, скосивши на Костя темне око, Гасовський з насолодою закурив.
Було 23 серпня На цей день Антонеску призначив парад своїх військ на Соборній площі підкореної Одеси. Але Гасовський, певна річ, цього не міг знати. Він просто відчував: румуни щось затівають. В окопах противника було підозріло тихо, і не треба було бути великим стратегом, щоб зрозуміти: це неспроста.
Бачачи, що після ситого обіду у лейтенанта був миролюбний настрій, Кость Арабаджі настільки осмілів, що підсів до нього і попросив цигарку. Гасовський не відмовив.
— Прошу вас, мій юний друже… — Гасовський франтувато, з шиком, клацнув кришкою портсигара.
У ворожих окопах, до яких було всього кілька сот метрів, як і раніше, стояла підозріла тиша.
І тому, що ця тиша тривала так довго, вона стала важкою. У неї вслухалися до дзвону в вухах. Небо було білястим, порожнім, і земля по той бік теж здавалася пусткою — випалена земля, що пагорбилась до самого обрію.
Першими вдарили ворожі міномети. Дружно, оглушливо. Кожний вибух, що рвав землю, тієї ж миті відлунював у серці тупим болем. Здавалося, це земля намагається викинути з себе вороже залізо, не приймає його. Та сама земля, яка покірно корилася лемешам мирного плуга.
Обробивши передній край, ворожі міномети перенесли побатарейно вогонь у глибину, і стіна чорного, димного полум'я відсікла окопи від другого ешелону, від тилів, від усього світу, лишивши людей віч-на-віч з війною і невідомістю.
А вогонь, що буйно палахкотів попереду, лопотів під натиском вітру, ніби парус. І, лише коли якийсь сильний і чіткий удар звалив невидиму щоглу, на якій трималося вогненне вітрило, воно впало на землю, і від нього лишилися тільки рвані клапті.
Цього разу румунське командування послало в атаку своїх королівських гвардійців.
Гвардійці, усі як на підбір, були високі. Вони йшли, як і личить гвардійцям, на повний зріст, не ховаючись і не втягуючи голови в плечі. Ішли, як у кінофільмі «Чапаєв», що його Кость Арабаджі дивився безліч разів. До того ж вони викидали ноги під бравурну маршову музику — попереду, спотикаючись, дріботіли акордеоністи.
— Мені б таку гармошку, — зітхнув Сеня-Сенечка, засліплений перламутровим блиском. Він усе життя мріяв про баян — хоч би потримати його в руках. Але в нього була тільки мандоліна, на якій він навчився грати по самовчителю.
— То в чому ж річ? — спитав Гасовський. — Кожен — коваль свого щастя. Запам'ятай це, мій юний друже.
Сказавши це, навіть не повернув голови. Щиглем збивши з рукава кітеля якусь порошинку, він витріщився на одного з матросів, який квапливо клацнув затвором, і прикрикнув:
— Не стріляти! Кому кажу?..
Тим часом гвардійці підходили ближче й ближче. Вони йшли безтурботно, красиво. Не стріляли. Якщо раніше вони уникали рукопашного бою, то тепер явно лізли на рожен.
— На бога беруть, сволота, — сказав Кость Арабаджі, поправивши на голові безкозирку. Хіба всидиш в окопі? Ось він, Кость, зараз дасть перцю цим мамалижникам.
У цю мить Кость люто ненавидів їх. Не тому, що це були румуни. Для нього вони були ворогами, фашистами, і він не міг спокійно дивитися, як вони топчуть його землю.
Слідом за Костем і Нечай перескочив через бруствер окопу. Та Гасовський не поспішав. Діставши флягу, він прополоскав рота іржавою водою і тільки тоді рвонув із кобури пістолет.
Одинокий постріл клацнув тихо, але чітко.
— За мною!.. — вигукнув Гасовський і двома стрибками випередив Нечая. Він навіть не оглянувся. Знав: за ним уже котиться хвиля біло-голубих матроських тільників.
Але гвардійці, всупереч сподіванню, не прийняли багнетного бою. І не побігли, не позадкували, як бувало раніше. Вони миттю попадали на землю, залягли, і тоді з тісної балочки, що звивисто йшла впоперек поля, грізно гуркочучи моторами, посунули танки.
Танки ще не зробили жодного пострілу. Вони просто нагадували жуків.
Кость і Нечай майже одночасно зупинилися, їхні обличчя були розгублені, здивовані. Як це так? Інші зупинилися теж. І хтозна, чим би все це скінчилося, якби Гасовський не гукнув:
— На-за-ад!..
Нечай уже не пам'ятав, як знову опинився в окопі. Серцю було душно і тісно в грудях. Виходить, їх обдурили, виманили з окопів. Він глянув на Гасовського. Як же це так?..
Обличчя Гасовського було землисто-сіре. Лейтенант дивився вперед, і Нечай, прослідкувавши за його поглядом, зрозумів, що не всім пощастило повернутися назад. Тут і там посеред поля мелькали чорні безкозирки, фланелівки і тільники, по них і по беретах королівських гвардійців, не розбираючи, де свої, а де чужі, довгими кулеметними чергами шмагали ожилі танки.
— Та-ан-ки!.. — хтось захлинувся власним криком.
— То й що? Хіба ти танків не бачив? — голосно запитав Гасовський, обертаючись на цей крик.
Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць:
— Подай-но сірники, мій юний друже.
Підвівши голову, матрос кілька секунд отетеріло дивився на Гасовського, а потім, здригнувшись, поліз у кишеню по сірники. Діставши коробку, він замахнувся, щоб кинути її лейтенантові, та не встиг. Гасовський випередив його, сказавши насмішкувато:
— А ти їх подай, голубе. Нічого сірниками кидатися. Це тобі не гранати.
І матрос, підкоряючись цьому спокійно-насмішкуватому голосу, покірно поліз на бруствер.
— Сідай біля мене, закуримо. Щоб дома не журилися, як говорять у красуні Одесі, — Гасовський простягнув матросові портсигар, під кришкою якого біліло фото жінки, і спитав: — Подобається?
— Гарна… — промимрив матрос.
— І я так гадаю, — мовив Гасовський, затягуючись «Нашою маркою». — Між іншим, це Любов Орлова, чув про таку? Актриса. Вона знімалася в кінофільмі «Цирк»… Бачив? Вона співає пісеньку «Мері хоче на луна…»
Здавалося, Гасовський не від того, щоб потеревенити про мистецтво. Але він продовжував стежити за танками. Повзуть, кляті. Так просто їх не зупинити.
Потім він побачив, що за танками посунула піхота. Не королівські гвардійці, ні. За танками йшли якісь солдати в рогатих касках і сіро-зелених мундирах, з високо, по лікоть, закачаними рукавами. Ці солдати були в широких, розтрубами догори, чоботях. І автомати вони притискали до животів.
— Гансики завітали, — сказав Гасовський з презирливою посмішкою.
— Хто? — не зрозумів матрос.
— Гансики, — повторив Гасовський. — Німці. Ферштеєн?..
Скочивши назад в окоп, він поклав біля себе дві «лимонки» і довгу РГД. По тому люто виплюнув недокурену цигарку.
— Кінчай перекур!..
У Нечая теж була граната. Досить висмикнути чеку і… Не довго думаючи, Нечай став поруч з Гасовським. За спиною він чув гучне сопіння Бєлкіна.
— Спокійно, хлопчики, спокійно, — остудив Нечая і Бєлкіна Гасовський. — Поспішиш — людей насмішиш.
Танків було багато, штук дванадцять чи п'ятнадцять. Вони розсипалися по полю віялом, випльовуючи довгі струмені кулеметних черг, кашляючи снарядами. Їхні могутні мотори грізно гуркотіли.
