Чорні дияволи - Пархомов Михаил (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Воно й зрозуміло. Війна на суші не була схожа на морські бої з урочистими артилерійськими дуелями, величними маневрами кораблів і димовими завісами. І хоч відомо, що в бою час ніби зупиняється, морські бої були короткі, швидкоплинні, мали свої припливи і відпливи. Коли лунала команда «Відбій!» і ворожі кораблі поквапливо ретирувалися, зникаючи за горизонтом, а літаки противника, похапцем відбомбившись, старалися сховатись за хмарами, піняві сліди торпед знову затягувалися водою, здійняті снарядами водяні гейзери опадали, і море, як і перед початком бою, ласкаво синіло. Море ковтало залізо, і наставала дивовижна тиша.
Так було, коли Нечай служив на крейсері.
Кінчався бій, і тільки осколки на палубі, важкий чад, що роз'їдав очі, та великі краплі поту на темних від пороху обличчях комендорів нагадували про те, що над ними щойно промчав вогняний смерч. Війна ніби знову заповзала у свій барліг. І через те, що знову сяяло сонце, а вітер полоскав прапор на гафелі, і довкола на десятки миль і — хто знає? — може, на десятки годин встановлювався спокій, ти переставав думати про війну. Життя на кораблі знову йшло своїм звичаєм.
Але тут, на твердій і черствій степовій землі на південний схід від Одеси, війна була зовсім інша — безперервна, виснажлива. Вона не припинялась ні вдень ні вночі. Тут не можна було змити водою сліди бою і впасти на зручну койку. Можна було тільки на кілька хвилин прихилитися до хисткої стіни окопу і заплющити очі.
Перший бій…
Усе починається з першого бою. До першого бою ти ще не солдат Він може тривати лише хвилини, але в твоїй пам'яті назавжди лишиться довгим, тривалим, складеним із тисяч підігнаних одна до одної хвильок, кожна з яких могла бути для тебе останньою.
Солдатами стають після першого бою, коли вже перестають боятися вогню і заліза.
Поквапливо, наздоганяючи один одного, ніби з-під землі злітали у високе піднебесся і гнулися, досягши зеніту, круті пружні дуги ракет. Вони нагадували стиглі колоски. І не було такої коси, яка зрізала б їх під корінь і вклала на землю
А згодом, свердлячи темряву, із стогоном пролітали важкі снаряди. Слідом за ними небо прокреслювали траси вогню.
Ще хвилина, і десь поблизу вибухнув снаряд. За ним — другий. А потім ще два жорстких удари, злившись в один, струснули землю. І почалося
Усі попадали, розпластавшись по дну окопу, намагаючись сплющитися, втягти в себе тіло, як втягують його слимаки. І на якусь мить, що триває вічність, встановилася тиша. Але ця тиша лякала більше, ніж завивання і гуркіт. Нема гірше, коли після пекельного шуму раптом настає тиша…
Коли розвиднилось, у безхмарній високості, ніби усвідомлюючи свою безкарність, повільно й статечно з'явилися з боку сонця ворожі літаки. Скільки їх? Нечай збився з ліку. Літаки йшли прямо, не звертаючи з курсу, а потім — одразу! — клюнувши носами, пірнули, наповнюючи все довкола нестерпним дзвоном металу.
Нова серія близьких вибухів струсонула землю. Таких близьких, що із щілин між дошками, якими були обшиті стіни окопу повного профілю, посипався пісок. Смерть, здавалося, була вже не тільки навколо, але й поруч. Вона підступала ближче й ближче…
А треба ж було примусити себе підвестися, стати на ноги. Після того, як ворожі літаки відбомбили передній край, після артилерійської підготовки, румуни пішли в атаку.
Їдке, строкате полум'я ударило Нечаєві в обличчя, засліпило, і мигтіння цього близького вогню обпалило йому вії. Але він уже стояв на повний зріст і не було такої сили, яка зрушила б його з місця, кинула навзнак. А навколо все горіло Навіть те, що звичайно горіти не може. І плавилося, і рушилося, і сплющувалося. Земля і залізо. Трава і камінь. А він стояв.
Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…
Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..
Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.
А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4
Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.
Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.
Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.
Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.
— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.
— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.
З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.
Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..
— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.
— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.
— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?
— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?
— Хіба не видно?
— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.
Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.
Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.
Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»
Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.
