»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Гаразд. Іди… Поклич до мене Будницького.
— Єсть покликати Будницького! — Коля кулею вилетів із землянки.
Прийшов Будницький, і Марков довго обмірковував з ним план переходу в місто. Коли все було вирішено, Марков раптом спитав:
— Як бути з Колею? Беремо його?
Будницький довго мовчав, потім сказав:
— З одного боку, мати такого хлопчину в місті — велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..
— Ну і порадник же ви! — посміхнувся Марков. — З одного боку — так, з іншого боку — ні.
— Люблю я його дуже, — тихо сказав Будницький і почервонів. — Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…
— Гаразд, вирішимо, — сказав Марков. — Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.
— Мені з вами йти?
— Хоч це самі вирішіть, — розсміявся Марков.
Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.
Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.
Особливо схвилювало Маркова знайомство з однією жінкою. Вона чекала його групу біля мосту через мілку, звивисту на лугах річечку. Партизан, що супроводив їх до цього місця, сказав:
— Тут я вас передаю Ганні Сергіївні. В цих місцях вона головна людина. Ото жінка! На коліна перед нею можна стати без будь-якого для себе приниження. Чоловік її був головою колгоспу. Розстріляли в неї на очах ще минулого літа. Була в них дитина років п'яти чи шести, гралася на вулиці. Так п'яний німецький водій танкетки розчавив її. І це вона теж бачила. Тепер стала тут нашою опорою. Мало того, організувала жінок трьох навколишніх сіл. Велика сила вийшла. Німець тут спокійно не дише…
Ганна Сергіївна сиділа на поваленому дереві біля містка. Побачивши людей, що наближалися, вона поважно підвелася й пішла назустріч. Вітаючись з Марковим, сказала:
— Ганна… Коли хочете — Ганна Сергіївна.
Потім вона йшла поряд з Марковим, і він спідлоба милувався її вродливим російським обличчям, облямованим пшеничними косами. Вираз її обличчя був суворий і зосереджений. «Її профіль проситься на медаль, — подумав Марков. — Адже буде колись відлита така медаль: «Самовідданій російській жінці — героїні свого народу».
Розмовляючи з нею, Марков хвилювався дедалі більше, хоч вона говорила дуже просто і, здавалося б, про дуже прості речі.
— Багато жінок допомагає вам? — спитав Марков.
— Усі, скільки їх тут є. Не мені вони допомагають, а Батьківщині своїй, — просто, без тіні пафосу відповіла Ганна Сергіївна.
Помовчавши, Марков спитав:
— Не страшно?
Ганна Сергіївна подивилась на нього, ніби хотіла дізнатись, чи серйозно він запитує, чи так, просто для розмови.
— Коли я своїм молодицям ще тільки на словах пояснювала, як треба боротися з фашистами, одна сказала мені: «Легко тобі,— каже, — тобі вже втрачати нічого, а в мене чоловік і двоє дітей». Наче мене в груди ножем ударила. Всю ніч я пролежала — очі в стелю. Думала, так це чи не так? Адже коли так, треба мені замовкнути і інших жінок не підбурювати. Але на ранок голова була ясна, як небо на світанні. Людина ж, вирішила я, не худоба, на світ з'являється не для того, щоб тільки прожити свій строк. Вона народжується для щастя, і щастя цього хочуть усі. Тільки інші хочуть його без справжнього розуміння. От і та жінка. Вона ж щастя хоче, коли намагається уберегти чоловіка й дітей. Але яке ж у неї, дурної, буде щастя, коли ворог нашу Батьківщину вразить насмерть? Підуть вони всією сім'єю в батраки до німецького поміщика. А, між іншим, якраз у її матері за царського часу поміщик одне око батогом вибив. Так що за прикладом батрацького щастя далеко ходити не треба. Отак я їй усе й пояснила. А щодо того, чи страшно… — Вона, суворо посміхнувшись Маркову, спитала: — А ніби вам не страшно? Коли б не боялися, мабуть, пішли б, куди йдете, без інших провідників.
Марков розсміявся:
— Правильно, Ганно Сергіївно.
Група піднімалася зеленим косогором, на вершині якого було видно самотню хатину без прибудов. Біля неї стояв і, закривши від сонця очі рукою, дивився на тих, що йшли, сивобородий дід у довгій сорочці без пояса.
— Дозорець наш на посту, — дивлячись вперед, сказала Ганна Сергіївна. — Наш дід Митрофан. Найстаріший тут. Взимку німці дізналися, що йому за сто років, приїхали зняти його на кіно і щоб він на весь світ сказав спасибі Гітлеру. Народ зігнали. А дід прикинувся глухонімим: мекає, і все. Вони і так і сяк — ніяк не виходить! А навколо народу зібралося, усі Митрофана знають, і знають, що він великий мастак потеревенити. Так жодна людина не виказала діда! Навіть поліцай був при цьому з місцевих, теж знав, що дід не глухонімий, а промовчав. На тому кіно і закінчилось. А дід з того часу розмовляє тільки з командиром партизанського загону, та ще от зі мною недавно заговорив.
Біля діда Митрофана не спинялися, треба було поспішати. Тільки Ганна Сергіївна затрималася біля нього на хвилину, потім, наздогнавши групу, сказала Маркову:
— Дід тривожиться за село Комарівку, каже, що там куряву було видно на дорозі, так що ми на всякий випадок підемо лівіше.
Наприкінці дня Ганна Сергіївна передала групу іншому чоловікові.
— Це буде товариш Огарков, — сказала вона, — голова діючої сільради.
Огарков виявився похмурим, мовчазним чоловіком років на сорок; можливо, що розмовляти йому заважала задишка. Ішли досить швидко: треба було вийти з лісу, поки не стемніло.
— Як же це ви зуміли свою сільраду зберегти? — спитав Марков.
Огарков відповів не зразу, пройшов ще кроків з п'ятдесят. Потім, розриваючи фрази задишкою, сказав:
— Перевиборів не було… Значить, повинні працювати… От і все…
Опівночі Марков уже розмовляв з товаришем Олексієм. Вони сиділи в просторій добротній землянці за великим столом, покритим червоною матерією. Над ними висіла яскрава електрична лампочка з домашнім оранжевим матер'яним абажуром.
Усе тут, у лісі, дихало впевненістю. І самий вигляд партизанів, що зустріли групу Маркова на узліссі. І безперервні оклики вартових, коли вони йшли лісом. І замріяний голос гармошки на базі, почувши який, Марков у першу хвилину не повірив своїм вухам. І ритмічний стукіт движка, що давав світло. І солдатська кухня, від якої мирно слався дим і тягло запахом підгорілої гречаної каші.
Вони розмовляли віч-на-віч. Марков розповів про свій план переходу в місто.
— Без вашої допомоги нам цього не зробити, — сказав він. — Та і порада потрібна. А насамперед я хотів би знати вашу думку: чи можливо це взагалі?
— Зробити це можна, — відповів товариш Олексій, але потім надовго замовчав, куйовдячи рукою свій густий сивий чуб. — Підготувати все треба не кваплячись. Ідеться, як я розумію, не про одну людину.
— Щодо групи бійців, яку я беру з собою, — вів далі Марков, — становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.
— Ми повинні перевірити самі…— Записавши адресу, товариш Олексій спитав: — Який строк ви собі призначили для переходу?
— Протягом місяця, — відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.
— Ну що ж, за місяць ми встигнемо, — щось обдумуючи, сказав товариш Олексій.
— А раніше не вийде? — не втерпів Марков.
— Діяти навмання і напролом ми могли, коли тільки починалася боротьба. А тепер зобов'язані діяти тільки напевно. Місяць, не менше, і тоді ми повністю відповідаємо за ваш перехід до міста.
