»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Якось Коля раптом спитав у неї, чому вона буває сумною? Запитання хлопчини захопило її зненацька, і, сама не знаючи навіщо, просто в ній, мабуть, весь час жила потреба поділитися з ким-побудь своїм горем, вона під великим секретом розповіла Колі про Альошу. Хлопчина вислухав її серйозно і тихо промовив: «Я це розумію». З цього моменту Галя стала ставитися до нього ще ніжніше і дбайливіше, ніби він став ще дорожчий після того, як вона довірила йому свою велику таємницю.

Колю всі любили. Навіть суворий Будницький. Він подарував хлопцеві відібрану в німця губну гармошку, яку перед тим цілу годину кип'ятив у котелку. Марков теж прив'язався до Колі. Він, можливо, більше за інших усвідомлював свою відповідальність за долю хлопчика і не раз збирався вирядити його на Велику землю. Іноді Коля малював портрети бійців Будницького. Малював швидко й дивовижно точно схоплював у обличчі найхарактерніше. Якось Марков сказав йому, що хоче відправити його на Велику землю вчитися малювати. Хлопчик, не дослухавши, заплакав, утік із землянки, і потім цілу годину Будницький шукав його в лісі. Більше Марков з ним про це не починав розмови. А Галя стала головним спільником Колі в його намаганні стати корисною людиною на базі. Він уже вів запис радіограм до реєстраційної книги. Галя обіцяла йому, що зробить з нього справжнього радиста, і щодня займалася з ним азбукою Морзе, уже навчила його відрізняти позивні бази і Москви, і він іноді ставав її «підвахтовим».

Дедалі важче було Галі здійснювати радіозв'язок. Усе частіше Марков стикався із зволіканням і в роботі живого ланцюжка зв'язкових. Уже були випадки, коли яка-небудь проміжна ланка в ланцюжку раптом випадала. Не далі як тиждень тому обірвався ланцюжок зв'язку, що йшов до Савушкіна. Поновився він лише сьогодні. Виявляється, німці запідозрили зв'язкового від підпільників Никанора Решетова у вбивстві лісника-поліцая, й гестапо його арештувало. За відсутністю доказів Решетова випустили через три дні, але користуватися його послугами стало небезпечно. А поки підпільники знайшли йому заміну, минуло кілька днів.

Марков обмірковував, як перебудувати керівництво групою. Кінець кінцем він вирішив: треба перебиратися в місто, туди, де діють його люди. Він запитав думку Москви.

«Мені дуже важко давати поради в цьому питанні,— радирував Старков. — Загаяння зв'язку вважати катастрофічним поки що не можна. Самі старанно зважте всі конкретні у ваших умовах обставини. Будницького і його людей треба брати з собою і для охорони вашого КП і для здійснення в місті бойових операцій, які б відвертали увагу противника. В питанні перебазування вам необхідно зустрітися з товаришем Олексієм. Без його допомоги здійснити цю справу, по-моєму, нічого й думати. Інформуйте мене про свої міркування і дії. Передайте Рудіну, що його робота стає прекрасною. Вимагайте від нього тим більшої обережності. Як Кравцов зриває гестапівські плани щодо молоді? Перекидання Добриніна в штаб власовців схвалюю: ми повинні знати, що робиться в цій небезпечній банді. Привіт. Старков».

Ще раз все обміркувавши, Марков вирішив перебиратися в місто. Він не знав тільки, як бути з Колею.

Думаючи про це, Марков підійшов до хлопчика, який складав своє немудре майно, взяв альбом малюнків, що лежав зверху, і навмання відкрив його: з білого аркуша на нього дивилася Галя. Втім, не прямо на нього, а трохи мимо. Коля мав суворе попередження — не малювати членів оперативної групи. Його натурниками могли бути тільки бійці Будницького. Коля порушив наказ, і в першу мить Маркова обурило саме це. Але потім він став здивовано розглядати портрет. Так, це була Галя. Малюнок був дуже хороший, і все ж такою свою радистку Марков не знав. На портреті в її очах був глибокий смуток, а не звична для Маркова невтомна рішучість бійця. Де це хлопчина побачив Галю такою?

Марков пішов до закутка радистки й розсунув завісу.

— Галю, ви бачили це? — Він здалека показав портрет.

— Ні,— тихо сказала вона, дивлячись на свій портрет. — Боже мій, як же це він? Ви ж заборонили.

Марков уважно поглянув на Галю і з того, як вона дивилася на свій портрет, зробив висновок, що вона справді не знала про існування малюнка, але стривожена вона не тільки тим, що Коля порушив наказ.

— Віддайте мені,— тихо попросила вона.

— Навіщо?

— Так… А втім, як хочете. Мені малюнок не подобається… — Вона наділа на голову навушники і схилилась над рацією.

Марков вирішив, що говорити з Колею краще без Галі, і з альбомом вийшов із землянки. Наказавши черговому розшукати Колю, він сів на лавці під ялинкою.

Хлопчина ніби відчував, що скоїлося лихо: підходив до Маркова зляканий, насторожений.

— Сідай, — сказав йому Марков. — Отже, ми перебираємося в місто.

— Я чув, — тихо сказав Коля, сідаючи на край лави.

— Від кого чув? — суворо спитав Марков.

— Від Будницького, — ледь заїкнувшись, відповів Коля.

— Ти, сподіваюсь, розумієш, що значить діяти в захопленому ворогом місті?

— Розумію.

— Тоді, значить, тобі там не місце.

Коля знав, що Марков не наважується брати його з собою в місто, серце його болісно стислось.

— Дядю…

— Я тобі не дядя.

— Товаришу начальник… підполковник… — Коля з жахом дивився на Маркова.

— Людям, які не виконують наказів, у місті робити нічого. А ти порушив мій наказ.

Тут тільки Коля побачив у руках Маркова свій альбом. Обличчя хлопця вмить почервоніло.

— Ти зрозумів, про що я говорю?

— Зрозумів.

— І що ж ти мені скажеш?

Замість відповіді Коля котячим стрибком кинувся на Маркова, вирвав у нього свій альбом, відбіг на кілька кроків, дістав з альбома портрет Галі й подер його на дрібні клапті. Потім неквапливо повернувся до лавки й виструнчився перед Марковим як належало. — Робіть зі мною що хочете, товаришу підполковник. Я винен, — промовив він, сміливо дивлячись в очі Маркову.

Марков, стримавши посмішку, підвівся і, пройшовши повз хлопчину, попрямував до землянки. «От і об'явився в чортеняти характер», — подумав він.

Увечері Коля відповідно до своїх обов'язків, як завжди, скип'ятив чайник, нарізав хліба, відкрив консерви, поставив на стіл три кухлі і біля кожного поклав по шматочку цукру. Але коли Марков і Галя сіли за стіл, він лишився в своєму кутку.

— Ти чого це? — звернувся до нього Марков. — Не бажаєш сидіти з нами за одним столом?

Коля схопився, виструнчився:

— Дозвольте, товаришу підполковник, сісти вечеряти?

— Сідай,

Марков позирав на Галю: ні, вона була такою, як завжди.

Після вечері Галя вийшла із землянки на повітря. Підвівся слідом за нею і Коля.

— Сиди, — наказав йому Марков.

Хлопчина сів і, дивлячись в очі Маркову, чекав.

— Мало того, що ти порушив мій наказ, ти ще й погано намалював Галю, — глузливо сказав Марков.

— Це був мій найкращій малюнок, — відповів Коля.

— Найкращий? — спитав Марков. — Де ж це ти побачив таку Галю? На твоєму портреті вона тільки що не заплаче.

— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник.

— Чого я не знаю?

— Не знаєте, товаришу підполковник, — трохи тихіше вперто повторив Коля.

— Галю я не знаю? Ну, брат…

— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник, яка вона буває, коли думає про своє. А я бачив.

— Он як!

— Її ж у Москві обдурив один тип. Підло обдурив! — вирвалось у Колі, і він миттю зрозумів, що сказав зайве.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона мені сама розказала, — не зразу відповів Коля і, густо почервонівши, додав: — По секрету.

— Добре ж ти бережеш секрети, — посміхнуся Марков.

— Я і тут вчинив погано, товаришу підполковник.

— Ну от що. Про цю нашу розмову не повинен знати ніхто. І в першу чергу Галя. Це тобі мій наказ. Зрозумів? — суворо промовив Марков.

— Зрозуміло.

— А той наказ, про малювання, був незрозумілий?

Коля опустив голову.

— Товаришу підполковник… — тихо сказав він. — Вона ж мені як рідна сестра. Я не міг зразу подерти.