»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Після вечора вони прогулювалися по весняній Москві, повільно йдучи маршрутом, який у них називався «пушкінським». Він пролягав через площу Пушкіна, потім Пушкінською вулицею, повз музей імені Пушкіна і, нарешті, по Арбату, повз скромний старий будинок, де колись жив поет.
— Ти дуже добре говорив сьогодні,— сказала Галя, стискаючи Альошчину гарячу руку. — Тільки Ніна Зиміна образилась, що ти уявив її розтовстілою дружиною полковника. Звичайно, нам відкриті всі шляхи, але яка доля чекає кожного з нас, ніхто не знає.
Альоша посміхнувся.
— А Вітька Суботін сказав, що ця моя думка — політично неправильна. Мовляв, що б не сталося, у всіх у нас щаслива доля, адже ми живемо в країні соціалізму.
— Він думає, що у нас нема нещасливих людей? — і питала Галя.
— А хто його знає?
Галя крадькома позирала на суворий Альошчин профіль, над яким так недоречно стирчав легковажний білястий чуб, що вибивався з-під лижної шапки. Вона подумала: «І весь він такий: розумне, суворе в ньому завжди поряд з легковажним, і ніколи не знаєш, яким він буде через хвилину». Тільки в тому, що стосувалося їхньої дружби, їхнього кохання, Галя вірила: він незмінно серйозний і чистий у кожній своїй думці, в кожному вчинку.
— Льошику, чому ти нічого не сказав у своїй промові про мене?
Він розсміявся.
— У мене було й про тебе. Що зустрів я тебе у формі комбрига, але що, мовляв, оскільки такий випадок нетиповий, більше нічого сказати про цю військову жінку я не можу. В останню хвилину передумав — вирішив, що ти образишся.
— Анітрохи… — засміялась Галя. — А правда, Льошику, хіба наша з тобою доля теж невідома?
— Абсолютно! — відповів він. — Що ми знаємо? Тільки те, що ми, що б не сталося, будемо разом, тобто що наше особисте щастя завжди буде з нами. Але це ж іще не все?
— Але це і не мало? — теж спитала Галя.
— Ну, а якщо війна? — спитав Альоша.
Галя здивовано подивилась на нього: до цього він ніколи перший цієї теми не зачіпав.
— Ти ж сама навчилася стрибати з парашутом, — вів далі Альоша, — скоро станеш радисткою, і ти розумієш, що, коли війна, людина собі не господар. Тебе пошлють в одне місце, мене — в інше, і що з кожним із нас може там статися, не знає навіть товариш Ворошилов.
— Ми можемо попросити, щоб нас послали разом, — не дуже впевнено сказала Галя.
— Не сміши мене, Галинко. Війна — це не туристський похід.
— Я писатиму тобі кожного, кожного дня — тихо сказала Галя. — А ти?
— Тричі на день, — теж тихо відповів він.
Коли вони пройшли половину Арбата, Галя сказала:
— Батько вчора говорив, що всі війни до цього — лише нікчемні репетиції. А тепер біля наших дверей стоїть головна війна…
— Котові завжди миші сняться, — розсміявся Альоша.
— Не треба, Альошо. Я в усьому вірю батькові.
— Пробач…
І знову вони йшли мовчки. І щоразу так: варто їм заговорити про війну, і вони не розуміють одне одного, наче говорять про різне.
— А ось і наш будинок! — радісно промовив Альоша. Вони спинились перед дверима, біля яких була закріплена меморіальна дошка «Тут жив Пушкін». Галя раптом спитала:
— Скажи, Льошику, а ти міг би, якби тебе образили, битися на дуелі?
— По-моєму, дуель — найдурніший спосіб з'ясовувати стосунки, — з посмішкою дивлячись на неї, відповів він. — Передчасна смерть Пушкіна — краще тому підтвердження.
— Я не про те, не про те, Льошику. Міг чи не міг? — Вона дивилась йому прямо в очі.
— Галю, не задавай дурних запитань!
— Чого ти сердишся? Адже так просто відповісти: міг чи не міг?
Він так і не відповів. Вона образилась, промовчала. І хоч уже наступного дня вони про цю розмову наче забули і все було як і раніше, Галю в глибині душі гнітила неясна підозра, що Альоша все-таки не зовсім такий, яким вона бачила його в своїй уяві.
Тієї фатальної неділі, коли по радіо оголосили про початок війни, першим подзвонив Альоша.
— Ти слухаєш радіо? — спитав він.
— Так, — відповіла Галя і замовкла. Вона нічого не могла сказати: за кілька хвилин до Альошчиного дзвінка батько пішов з дому, пішов на війну. Він поцілував її і сказав: «Ти, Галченя, сама знаєш, що тобі робити. Тільки спершу з'їздь до мами на дачу й скажи їй, щоб вона їхала до Віри в Омськ. Самій їй у Москві буде важко». І пішов. Біля під'їзду вже нетерпляче сигналила прислана по нього машина.
— Галю, ти мене чуєш? — тривожно спитав Альоша.
— Так.
— Що ти збираєшся робити?
— Ти ж знаєш, що я робитиму. Але зараз я повинна їхати до мами на дачу.
На дачу в Малаховку вони поїхали разом. Усю дорогу більше мовчали, — про що не заговорять, усе Галі здається, що зараз говорити про це недоречно. З подивом і мимовільним страхом дивились вони, як миттю змінився вигляд їхнього рідного міста і його людей.
Мама вже поїхала в Москву — вони розминулись. Коли повертались назад, Галя спитала просто і навіть байдуже:
— Коли ти підеш до військкомату?
— Завтра. Сьогодні ж неділя.
Весь понеділок Галя пробігала по місту: вона оформлялась радисткою в авіацію. У вівторок вона кілька разів дзвонила Альоші, але ніхто до телефону не підходив. У середу не витримала й пішла до нього додому. У дверях квартири зустрілася з його вітчимом.
— Альоша дома? — спитала вона.
— Альоша? — Альошин вітчим здивовано дивився на неї.— Навіщо вам він?
— Він мені дуже потрібен! Дуже!
Вітчим якось чудно посміхнувся й сказав:
— Ви, голубонько, спізнились. Учора ввечері я відправив його з матір'ю до своїх родичів.
— Куди? — майже пошепки спитала Галя. Він непевно повів рукою.
— Далеко, голубонько, дуже далеко. Можете за нього не турбуватись.
— А до військкомату він не ходив?
— А що йому там робити? Словом, голубонько, все це уладнано, і він поїхав. Пробачте, я поспішаю.
Цокаючи підкованими штиблетами, помахуючи портфелем, він став опускатися сходами.
В цю хвилину Альоші не стало. Вона просто не могла думати про нього. Від усього, що було колись Альошею, їхньою дружбою, їхнім коханням, лишився тільки неминаючий біль у серці. Вона заборонила собі думати про нього. Але хіба послухається серце?
Замість авіації Галю направили в держбезпеку і незабаром включили в оперативну групу Маркова. Марков і Старков, які розмовляли з нею, побачили в ній вольову, сміливу дівчину, яка ні про що, крім майбутньої бойової роботи, і думати не хоче. Такою її знали потім і всі учасники групи.
Тут, у тилу ворога, перебуваючи серед людей, для яких боягузтво було просто незбагненним станом душі, Галя ще нещадніше оцінила вчинок Альоші. Вона заздрила жінкам і дівчатам, які були дружинами або коханими її товаришів по зброї.
Якось Рудін сказав. їй, що його дружина евакуювалася в Середню Азію.
— Вона у вас хороша? — сердито спитала Галя.
Рудін розсміявся.
— Найкраща з усіх!
Найбільше Галя думала про Рудіна. Може, це було через те, що йому випала, як їй здавалось, найважча і найрискованіша справа. Найсильніше враження на неї справило те, як він попрощався з нею, йдучи на операцію. Спитав сміючись: «Моїх радіограм перекручувати не будеш?.. Слухняною будеш?..» — весело помахав рукою, насунув кепку й пішов. Пішов майже на вірну смерть. «От як поводяться справжні герої», — думала вона. З цієї хвилини її схиляння перед Рудіним стало ще й тривогою за нього.
Останнім часом у Галі зав'язалась ніжна дружба з маленьким ад'ютантом Маркова Колею. Вона вчила його радіосправи, і її смішило, коли він, надівши на голову навушники, злякано так позирав на світ. Колі ще не було шістнадцяти років. «Стукне у вересні», — неохоче говорив пін. І хоч Галя була старшою за нього лише на три роки, вона ставилась до нього з поблажливістю дорослої і з дбайливою ніжністю старшої сестри. Стежила, щоб він регулярно мився, чого він дуже не любив робити, і на кожне її нагадування про це по-хлопчачому ображався. Вона лишала йому пайкові солодощі, які він одразу ніколи не брав. «Що ти, їй-богу, — обурювався він, — маленький я, чи що?».
