Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
1
Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА
– Я не знаю, що з тобою робити! Віриш?
– Та вірю. Тільки причини не розумію. По-моєму, зараз ти сам себе загнав у тупик.
Вони розмовляли в бункері, сам на сам. Хмара причинив двері зсередини так щільно, як міг. Перед тим хорунжий говорив із Гармашем, і Коломієць зрозумів – про деякі особливості їхніх пригод у Здолбунові та потім у Гніздянах той доповів лише командирові. Решта повстанців отримала коротку, позбавлену зайвих емоцій оповідь про те, як героїчно поводився Максим, виконуючи завдання. Крім цього, Коломієць змирився з тим, що відтепер із легкої руки Гармаша хоч-не-хоч, а мусить відгукуватися на Східняка, прийнявши нове прізвисько як справжнє повстанське псевдо.
Але Хмара, закликавши його до себе на розмову після бесіди з Гармашем, від самого початку не поспішав звертатися до Максима так. Командир, схоже, зовсім заплутався у своєму ставленні до нової людини у загоні, тож безособове «ти» Коломієць сприймав саме так – невизначеність у стосунках. Та й сам Хмара цього не надто приховував.
Аби взяти невелику паузу, чоловіки закурили. Зробивши першу затяжку, хорунжий випустив через плече струмінь густого сизого диму. Простеживши, як він повільно виходить крізь ледь помітний вентиляційний отвір, Хмара промовив, не дивлячись на Максима:
– Знаєш, за чим зараз шкодую? Правда, щиро, – рвучко повернувшись, подивився Коломійцеві просто в очі. – Дивне щось коїться зі мною. Ніколи раніше не переймався тим, що якусь ділянку роботи саме на мене покладають. Дуже рідко на своєму місці когось іншого уявляю. Мовляв, хай би на когось це звалилося, не на мене, – він знову затягнувся, випустив дим туди ж, куди й раніше, повів далі: – Не тому, що я боюся не впоратися із завданням чи не готовий прийняти якийсь виклик. Навпаки. Бувало, доводилося мало не рукавичкою вивертатися, аби взятися саме за ту справу, яку дуже хочеться довести до кінця самому. Запитай чому?
– Не знаю.
– Так питай, кажу!
– Добре, спитаю. Чому?
– Скажу, – Хмара акуратно поклав недокурену цигарку на краєчок саморобного столу, повторив: – Скажу. Знаєш, ось тут, – розкрита долоня правиці накрила місце на грудях, де билося серце, – відчуваю: ніхто, крім мене, ніхто замість мене саме це діло краще не зробить. Не лише про військову справу кажу. Але ти маєш розуміти, яка є тут моя особиста настанова. Так чи ні?
– Чого ж, усе ясно. Сам іноді ловлю себе на подібному, – кивнув Коломієць. – Тільки до чого тут я? Точніше, моя доля, ставлення до мене, твій вирок щодо мене – як це правильно назвати…
– Бо нині таке саме переживаю, – признався Хмара. – Мені жаль, що в лісі тебе саме мої хлопці злапали. Була можливість розстріляти тебе за вбивство нашого вояка. Але ти мені не лише довів свою непричетність на пальцях, а й допоміг виявити зрадника в моєму відділі. Потенційного зрадника, що значно небезпечніше, аніж зрада відверта чи добре прихована. Потім вирішив відпустити тебе на всі чотири сторони. Хай би ти пішов до совіцьких партизанів, не має значення. Повірили б тобі там – уже не мій клопіт. Зрештою, ти вибрав шлях сам. Але ти повертаєшся назад до відділу!
Максим розвів руками.
– Доля.
– Може бути. Коли війна, віриш у долю, ворожіння, дідька лисого! Далі я приймаю рішення тебе в ділі перевірити. Ти виконуєш завдання, причому Гармаш не скупиться на похвали щодо тебе. Ніби ти наш, питання відпасти мають. І раптом ти відпускаєш польську курву, замість відвести її подалі в ліс та до бісової матері застрілити! – кулак Хмари грюкнув по столу так, аж той хитнувся, а недопалок упав на землю. – Що мені з тобою робити? Ось коли закортіло, коби замість мене твою долю після такого хтось інший, але не я вирішував!
– Наприклад?
– Та хоча б Остап! Той би з тобою довго не розводився! Без церемоній поставив би до найширшого стовбура й розстріляв особисто!
– Хто такий Остап? Ним тут у вас дітей лякають?
– Не жартуй. Відділ Остапа у цих краях зараз. Має таке саме завдання, як мій відділ, тільки на іншій території.
Раптом Хмара закашлявся. Максим машинально потягнувся до командира через стіл, аби, як водиться в таких випадках, похлопати людину по спині. Та хорунжий відвів його руку, похитав головою, заперечуючи, нахилився, аби підняти недокурену цигарку. Коломієць знизав плечима, не знаючи – Хмара зайшовся навмисне, аби перерватися, бо вже збирався запросто розказати Коломійцеві: учора по рації дістав повідомлення від їхнього куреня – відділ Остапа вирушив до них на підмогу. Та стримався – то вже занадто буде.
За даними розвідки, німці готують у наближеному до здолбунівської залізничної гілки районі каральну операцію з подальшою пацифікацією населених пунктів. Серед найперших місць завдання основного удару вказали Гніздяни. Хмара чудово розумів: поки українська лісова армія тримає це село під своїм контролем, має досить зручну перехідну базу. Звідти можна висуватися в бік стратегічно важливої залізничної ділянки, яка включає в себе міст через Горинь. Налетіти, завдати удару й відступити назад, на підготовану базу в Гніздянах можна з мінімальними втратами.
До того ж село, хоч і стояло ближче до головних транспортних шляхів, усе одно було закрите лісовим масивом. Без нагальної потреби, як показувала практика, німці в ліси не лізли, не бажаючи відходити далеко від гарнізонів. Поки село формально контролювалося підрозділом допоміжної поліції, територія фігурувала в рапортах як підконтрольна німецькій адміністрації. Та віднедавна українським поліцаям набридло гратися й удавати лояльних. Тож Гніздяни разом з іншими подібними селами перейшли під контроль повстанської армії після остаточної зачистки нечисленних ворожих елементів. З того часу можна було говорити про існування невидимої, але цілком придатної для прокладання з олівцем на карті лінії фронту, що розділяла зони впливу повстанців та німецьких сил безпеки.
Формально встановлення контролю над селами й невеличкими містечками означало офіційне оголошення війни.
Німці не визнавали права українців на певні території, називаючи повстанську армію українськими «національними бандами». Повстанці поширювали листівки та газети, у яких закликали людей чинити опір, створювати загони самооборони й починати боротьбу. Та однаково навіть Польща мала вигідніше становище: існувала держава, ліквідована вищими німецькими й радянськими керівниками, проте її уряд діяв в еміграції. Отже, пляцуфки, підпорядковані Армії крайовій, представляли збройні сили держави, що мала змогу оголосити війну Німеччині. Тоді як за спинами українських повстанців стояла не оформлена в державний інститут політична організація. Що й давало привід німцям – і не лише німцям! – обзивати відділи УПА бандитами та злочинцями.
Ось чому хорунжий Хмара від самого початку свого виступу в район Здолбунова розумів – каральні операції неминучі. Імовірність початку локальних пацифікацій дуже велика, і єдине, чого не можна передбачити, так це точної дати початку кожної з них. Вивчивши обстановку й виклавши свої міркування в доповіді, він склав повідомлення й звелів передати його керівництву. Висновок зробив категоричний: силами свого відділу оборону не втримає, бо це докорінно розходиться із покладеним на нього завданням.
Відповідь Хмара отримав учора. Підозри підтвердилися – готується військова операція щодо пацифікації Гніздян, бо село хоч і прикрите лісовим масивом, але знаходиться, так би мовити, на передовій лінію невидимого фронту. Іншими словами, туди німецькому військовому підрозділу дістатися простіше, бо не треба заходити аж так далеко в ліс. Крім того, спершу планується обстріляти село з гармат, а вже потім заводити військо.
Це знання давало Хмарі несподівану перевагу: ворога можна було перехопити ще на підступах, улаштувавши засідку. Для успіху такої операції не треба великих сил. Та одним відділом теж не обійтися. І, розуміючи це, командування й спрямувало на допомогу відділ Остапа.
