Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗

Але все ж таки їхали обережно. Ванда вважала, не хотіла надто сильно трусити машину на ґрунтівці. Поранений поляк незграбно забрався в салон, на заднє сидіння, і Коломієць, усівшись ззаду, не бачив іншого варіанту, як дозволити Збишекові покласти голову собі на коліна. Пораненому це не надто подобалося, але мовчки прийняв усе, як належне.

Гармаш узяв на себе роль штурмана і, коли до Гніздян лишилося зовсім трохи, звелів Ванді гальмувати.

– Що сталося? – запитала вона, підкорившись.

– Так ми в село не заїдемо. Там зараз удень німецьку автівку можуть розстріляти на підступах. Нашу владу потроху налагоджуємо. Німці полізти можуть. Та швидше совіти своїх пошлють, від них боронимося.

– Надовго? – поцікавився Коломієць.

– Поки не знаю. Як утримаємо. Зараз там лише чота. У разі чого може прийняти бій чи відійти. То як складеться.

– Пораненого тут лишимо? – спитала Ванда.

Чоловіки перезирнулися.

– З нами піде, – сказав Максим. – Узяли, Гармаш. З обох боків.

– Я? Ляха? – скреготнув зубами повстанець.

– Ну, тут усе ясно, – зітхнув Коломієць, мовчки підставив Збишекові своє плече.

Він не відчував, що зовсім зміцнів після табору, бо насправді відтоді минуло небагато часу. Та все ж здивувався сам собі: удалося мобілізувати приховані ресурси організму, і виявилося – хоч остаточне відновлення не настало, проте й виснаження не остаточне. Є ще порох у порохівницях, чоловіка дотягне.

Вийшовши на околицю Гніздян, послухав Гармаша й повернув до першої ж хати з краю села. Був попереджений – там зустріне вдова, Савчучка Ксеня, давно допомагає повстанцям, її нічим не здивуєш. Так і сталося: молодицю не заскочила поява нежданих гостей. Лиш шугнула з двору дітей, Славка й Галю, привіталася з Гармашем, якого вочевидь знала, кинула стриманий і здивований водночас погляд на Ванду й Збишека, та нічого не сказала. Замість неї заговорив Гармаш:

– В’яжи ляхові руки, тягни до пивниці. Ксеню, покажеш.

– Пощо ляха в мою криївку! – стрепенулася вдова. – Не для таких копана!

– Зачини, аби не збіг. Далі доправимо обох до відділу СБ.

Коломієць укотре за цей день не витримав:

– Вони не полонені, скільки разів казати! Розійдемося тут, у різні боки!

– Ти тут не наказуєш! – гаркнув Гармаш.

– Нехай так, – поступився Максим. – Тоді відведімо пораненого подалі від очей. Де там можна заховати, показуйте, бо не сидіти ж йому тут, посеред двору.

Аргумент був для Гармаша помітно не прийнятним, проте він, трохи подумавши, погодився.

– Хай так. Я сам відведу.

Ванда обвела поглядом усіх присутніх, затримала на Максимові:

– Dziękuję.

– На здоров’я.

– Чому ти Східняк?

– Так назвали, – хотів додати, що отримав псевдо лиш кілька годин тому, та передумав, замість того додав: – Бо тут я східняк.

– Не важливо, – Ванда повернулася до Гармаша. – Я не прочистила рану. Тобто… умію, нас учили, чистила. Але, мабуть, погано. Інфекція могла потрапити.

– Могла, – Коломієць не знав, як треба підтримувати цю розмову й чи варто її взагалі підтримувати. – Що робити?

– Промити. Перев’язати. Бинти, гаряча вода… Хоча б.

Та враз ніби прокинулася господиня, замахала руками, ставши перед Гармашем:

– Ні! Не можна! Подуріли геть!

– Що таке? – не зрозумів Коломієць. – Що знову не так?

– Пóляк.

– Я?

– Він пóляк. Дівка – теж ляшка. У моїй хаті їм не вільно бути.

– Чого ви така люта, жіночко?

Гармаш ляснув у долоні.

– Ти ніби свій, друже Східняк, та багатьох речей ще не розумієш. Колись розберешся. Може, і ні. Не до того зараз. Ксеня права. Тут, у Гніздянах, двох ляхів не вільно лишати. Для них тут усяка хата закрита.

– Мені їх справді застрелити? – Максимові це вже почало набридати. – Ще й так мене перевіриш, складеш панові Хмарі рапорт? Чи не довіриш, сам розстріляєш обох, жінку й пораненого? Чому ж тоді ми не лишили обох у лісі? Їхала б Ванда далі, куди збиралася!

– Пощо мені знати, куди вона збиралася? Ти сам тягнув того пораненого. Я не міг сказати, аби ти його там лишив.

– Так і застрелив би на місці обох! За яким чортом сюди їх було волочити!

Гармаш скреготнув зубами.

Коломієць відчував – повстанець заплутався сам у собі. Він чудово розумів, кому має завдячувати відносно безпечним виходом зі Здолбунова та уникненням ризику потрапити в облаву. Через те не заперечував, коли Максим тягнув пораненого поляка в Гніздяни і разом із ним змушена була йти Ванда Мостовська. Але тепер все це слід було пояснювати не лише собі чи навіть пізніше Хмарі. Домовлятися доводилося з селянами, а місцеві, як уже розібрався Максим, не приймають поляків так само, як німців чи радянську владу. Добре, аби то були такі самі селяни, лиш із польських сіл. Проте раду треба було давати особам, прямо причетним до польської армії – ще однієї ворожої сторони.

– Вони підуть, – промовив Коломієць. – Ванда зможе передати звістку своїм, і сюди…

– …сюди прийдуть польські поліцаї? – обірвав Гармаш. – Дурню, ти хочеш, аби я дозволив закликати сюди озброєних ляхів?

Коломійця охопив відчай.

– Можна ж домовитися… Слухай, вони лише заберуть своїх… Нічого більше…

– А коли в Здолбунові переховується наш поранений побратим і німаки про це знають, вони що – дозволять нашій чоті зайти в місто та вільно взяти свою людину? Ти се хочеш сказати, Східняче? Ти так се розумієш?

Глухий кут.

Та відповісти Коломієць не встиг. Почув позад себе рух, озирнувся.

Не встиг нічого зробити – удова, про яку всі, захопившись суперечкою, забули, тихцем шаснула до хати й виринула назад, тримаючи в руці не знати звідки взятий револьвер.

Збишек стояв найближче до неї.

Рука Ксені не здригнулася – поляк отримав одну за однією три кули в живіт.

Наступна куля мала бути Ванді. Але тепер Максим уже перехопив руку вдови, легко вивернув. Револьвер випав, Коломієць відкинув його геть носаком, рявкнув, ніби щойно втратив велику надію на справедливість:

– Ти що? Ти що зробила, жінко?

– Пусти!

На Коломійця дивився револьвер Гармаша. Він розтиснув руки. Ксеня відступила, зиркаючи на чужинця з неприхованою ворожістю.

– У нас так, – мовив Гармаш. – Не дивуйся, Східняче.

Ванда тим часом уже присіла біля застреленого товариша, якого побачила вперше лиш нині вночі. Торкнулася рукою тіла, з якого виходило життя, мовила, не повертаючись:

– Стріляйте. Хутко, стріляйте.

Чи Максим помилявся, чи в Гармаша враз із невідомих причин відпала охота. А Савчучка, дивлячись Коломійцеві просто в очі, сказала:

– У мене лях мужа закатрупив. Тепер усе.

На цих словах вдова перехрестилася.

Запала гнітюча тиша. Попри побоювання Максима, на постріли ніхто не поспішав. Благо, хата крайня. Порушила мовчання Ванда.

– Поховайте його, – голос звучав глухо. – Шкоди нікому в цьому селі та людина не зробила.

– Я займуся, – швидко пообіцяв Максим. – Лопату б мені, га, хазяйко?

– Не тут, – сухо кинула Савчучка. – Отам, за селом, біля лісу.

– А з нею що? – Коломієць кивнув на Ванду.

Гармаш утомився боротися сам із собою та шукати складних рішень. Сплюнув собі під ноги, махнув рукою:

– Їдь собі геть, дівко. Катай назад. Закличеш сюди ляхів – я тебе знайду. Сам, особисто.

– До вечора повернутися треба, – для чогось нагадав Коломієць, тоді бовкнув, сам не знаючи для чого: – Тебе провести?

– Розберуся, – сказавши так, Ванда теж перехрестилася. – Dziękuję, Східняк.

Коломієць не зводив із неї погляду, аж поки її постать не зникла серед дерев.

Частина четверта

Хмара