Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗

– Стань далі від вікна. Не маяч, – сказала полячка. – Нікуди я звідси не подінуся. Можеш не цілитися в мене. Але як хочеш – цілься.

Коломієць промовчав, та від вікна відступив, спитав Гармаша:

– Чого боїшся?

– Не боюся. Але й не вірю сій ляській курві, – і додав для чогось: – Жодній не вірю. Хто там у тебе, скільки їх?

– Поранений, – відповіла Ванда. – Один.

– Пóляк?

– Tak.

– Армія крайова?

– Tak.

– Ти з ними зв’язана? Конфідент?

– Tak. Тепер ви розумієте, що я така, як ви.

– Не така! – вирвалося в Гармаша.

– Нехай.

– О, Matka Вoska! Нехай, ми в однаковому становищі, розумієш то чи не розумієш?

Коломієць зрозумів – пора втручатися.

Опустив пістолет, ступив уперед, став між ними.

– Слухайте, мені до лампочки ваші тутешні стосунки. Її правда, Гармаш. Їй теж не треба, аби німці випасли й накрили її тут. Ця жінка працює проти німців, а значить – на нашому боці.

– Не значить, – уперто гнув своє повстанець. – Не на нашому.

Ванда клацнула пальцями, привертаючи до себе увагу.

– Я бачу, ти не є з цих країв. Не тутешній.

– Але не чужий, – парирував Максим. – Мовчіть обоє, слухайте мене, – побачивши нарешті увагу й перевівши подих, повів далі: – Ми всі зараз, як то кажуть, в одному човні. Хочемо ми того чи ні, подобається чи ні. Ніхто з нас трьох не збирається бути викритим. І не думаю, що ти, Гармаш, готовий здати Ванду в гестапо тільки через те, що вона працює на польське підпілля. А вона навряд чи хоче виказати німцям тебе, бо ти український повстанець.

– За інших обставин…

– У нас нема інших обставин! – гаркнув Коломієць, перервавши Гармаша на півслові. – Нема!

– Тихо будь, – завважила Ванда.

Максим стишив голос, повторив:

– Нема. За тобою стежили весь цей час, пані. Ти ходила пішки або тебе підвозили. Тепер ти з машиною. Ми чекали на Юркевича, нам дали знак – він вийшов із гестапо й поїхав додому. Тепер ми знаємо, що поїхав він разом із тобою, на твоїй машині. Отже, висновок очевидний: підсів до тебе біля гестапо. І машина – з гестапівського парку, правда?

– Правда, – підтвердила Ванда.

– І що це значить? – Гармаш далі не міг вловити хід Максимових думок.

– Їй не складно отримати машину, – глянувши на жінку, Коломієць повторив: – Не складно ж, правда?

– Не так легко, як ти подумав. Але можу, – погодилася Ванда.

– Уночі поляки вбили гестапівця. У тебе в підвалі – поранений поляк. І саме сьогодні ти якимось чином роздобула машину. Розумієш, Гармаш? Усе складається, хіба ні? Ванді треба вивезти пораненого з міста, і вона придумала як. Ризиковано, але раз вона так робить, значить, знає, як треба.

– Мудрий, – кивнула жінка.

– Нічого особливо мудрого, звичайна логіка. Тому ти вивезеш нас разом зі своїм товаришем із міста. Дуже просто, домовимося.

– Чекай! – жестом зупинив його Гармаш. – Вона вивезе лише нас, без свого колєги. Для певності я лишу його тут.

– Що значить…

– Те значить! Він є зайвий, йому не жити!

Тепер руку перед собою виставила Ванда, ще й ступила вперед, ставши між чоловіками.

– Nie! Або я вивожу всіх трьох, або вбивайте нас тут! Це моя умова!

– Ляхи тут умов не ставлять! – гаркнув Гармаш.

– Ставлять!

Це вигукнув Коломієць. Коли зловив на себе здивовані погляди від обох, опанував себе, далі заговорив уже спокійніше:

– Хочемо чи ні, але треба домовлятися. На короткий час, між собою, усім. У нас різна мета. Інтерес саме зараз спільний. Вибратися з міста, так чи ні?

Замість відповіді Гармаш повільно опустив зброю.

– Ти що скажеш?

Дивлячись, як вона реагує, Максим помітив, прочитав на обличчі: спершу виникло бажання відмовити чи бодай почати якісь торги. Та дуже скоро зникло. Рішення Ванда прийняла впевнене й зважене:

– Dobrze. Як ти все це бачиш?

– А твої плани – якими були?

Знову запала тиша. Максимові дуже кортіло прочитати думки Ванди, бо далі читав по її обличчю – має власні мотивації погодитися на пропоновану гру, та зовсім не збирається говорити про це з ними.

– Збишек… того чоловіка звуть Збишек… Збиралася перев’язати його і вкласти в багажник. Дати знак, коли перетинатиму пост, аби терпів. А там уже знаю, куди й кому його передати. У мене перепустка, мушу повернутися назад ще сьогодні. Тут таке робиться, не до мене.

– Якби не пройшло, був запасний варіант?

– Стріляти. Прориватися з боєм. Уже б не повернулася, та іншого виходу не бачу.

– Значить, у разі чого почнемо війну, – Коломієць заховав пістолет у кишеню. – Нічого не міняється. Хіба я сяду за кермо. Колись крутив бублика, ще до… – фраза «до тюрми» застрягла в горлі, він закашлявся. – Не має значення. Упорався з полуторкою, німецькій машині теж дам раду. Знайдеш мені німецьку форму? Мусить же десь бути.

– Є. Для таких випадків готувала, – призналася Ванда. – Унтерська піде?

– А то. Тільки німецької не знаю.

– Мовчатимеш. Шофери мовчать. Говоритиму я, перепустка в мене. Спробуємо. У разі чого, – вона нарешті посміхнулася, – справді почнемо воювати. Нас тепер більше.

Гармаш втрутився.

– Стоп. Так не годиться.

– Як? – здивовано глянув на нього Максим. – Чому? У багажник влізе двоє. Заодно притримаєш пораненого, аби не застогнав, коли не треба. Це шанс, і добрий шанс. Німецька машина, перепустка, печатка…

– Не піде, – гнув своє повстанець. – Найперше, хай зброю віддасть. Мені. Забереш.

Це прозвучало наказом, і Ванда кивнула, не бажаючи більше гарикатися.

– Тепер таке, – вів далі Гармаш. – Згоден, спроба ризикована, та може вдатися. Але ми поїдемо туди, куди треба нам, а не цій бабі. Ми з ляхами контролюємо різні території, і заїхати нам із тобою до них – зле, не годиться.

– На вашу територію я теж не поткнуся! – піднесла голос Ванда.

Коломієць, знову ставши між ними, розвів руки, немов футбольний арбітр.

– Баста! Досить уже території ділити! Ми зараз усі на чужій! Тому вибираємося або товчемо воду в ступі! Пані, коли вже на те пішло, я особисто гарантую тобі й пораненому безпеку. Годиться? – не дочекавшись відповіді, мовив: – Годиться, куди дінеться! Нас тут двоє проти тебе однієї. Ну?

Ванда вкотре за цей час зітхнула.

– Форму принесу. Поміряєш. Навіть якщо не підійде… у тебе так само виходу нема. І вибору. Згоден?

– Tak, – Максим перекривив її манеру.

– Мене ти знаєш. Тебе як звати?

Коломієць глянув на Гармаша.

– Називай Східняком. Поки. Так правильно буде.

6

Район Здолбунова, село Гніздяни

День точно видався їхнім.

Усе йшло настільки за планом, що Коломієць грішним ділом подумав – смугу везіння в більшості подібних випадках незабаром змінює інша, протилежна, така чорна, аж до густоти. Чим далі гнав від себе подібні думки, аби не накликати лихо, тим упертіше вони поверталися. Лишалося діяти так, як почав – тобто, не робити зайвих рухів, віддатися ситуації цілковито та діяти за обставинами, не інакше.

І як наврочив – пішло навскоси, щойно вибралися зі Здолбунова й, слідуючи наперед обумовленому та накресленому Гармашем маршруту, звернули з шосе до лісу, на більш розбиту ґрунтову дорогу. Максим брав курс на Гніздяни.

Пост проїхали на диво легко. Повагу в шуцманів викликала найперше машина, і перевірка багато часу не забрала. Може, хтось і мав намір глянути на документи унтера, котрий сидів за кермом. Проте Ванда вихлюпнула на поліцаїв бурхливе море незрозумілих Коломійцеві німецьких фраз. Він не лише розумів, але й відчував – жінка працює на куражі, підстьобуючи себе зсередини, викладаючись по повній, пускаючи в дію всі свої внутрішні ресурси й активно заговорюючи, точніше защебечуючи німців. Тож вони, попередивши фройляйн, що треба повернутися до вечора, віддали честь і дозволити їхати.

Щойно заїхали під захист дерев, Коломієць зупинив машину. З керуванням освоївся, та все ж давалася взнаки відсутність практики. Далі нехай уже Ванда веде, у неї зараз це краще вийде. Максим хотів тримати свої руки вільними. Випустив із полону багажника Гармаша, почекав, поки полька переконається – її товариш Збишек дихає, хоч і знепритомнів дорогою; після того обоє сіли в автомобіль, уже нікого не боячись. Уже на підступах до Чорного лісу починалася територія, яку німці контролювали слабенько. Тож можна було почуватися вільніше.