Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович (библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Моріц, тубо! — весело крикнув Стіссен.
Собака замовкла.
В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.
— А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? — промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. — Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.
— Я нічого не переплутав, Хауссон, — спокійно і тверезо відповів Стіссен. — Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.
Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:
— Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.
Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:
— Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.
— Проходьте! — Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.
Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло — там жевріло кам’яне вугілля.
Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.
— Питайте.
Ричагов посміхнувся.
— Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.
— Тоді просто не було б мене, — недбало кинув Хауссон.
— І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.
— Питайте.
— Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?
На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:
— З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла — Дірява Копилка… Так же, Стіссен?
Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.
— Навіщо ти знімаєш?
— Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?
Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.
— Ви мені не відповіли, містер Хауссон, — сказав Ричагов.
— Хіба? — удавано здивувався Хауссон. — Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?
Так, штурмувати фортецю Хауссон нелегко, Ричагов це вже бачив. Майор був слизький, як мокрий камінь.
— А чи бувають випадки втечі американців туди, на Схід?
— Трапляються, — миттю відповів Хауссон.
— Багато таких випадків?
— Не рахував.
— А чому тікають американці?
— Про це найкраще дізнатися в них самих.
Отто Стіссен, посміхаючись, клацав фотоапаратом.
— Хто втік з Сходу останнім? — спитав Ричагов, втупившись поглядом у Хауссона.
— Той, після якого поки що більше ніхто не втік.
Ричагову дуже кортіло назвати прізвище Кованькова і хоч би глянути, як прореагує на це Хауссон, але таке уточнення могло здатися майорові підозрілим.
— Росіяни запевняють, що їх людей ще й викрадають. У них для цього є хоч які-небудь підстави?
— У них? — перепитав Хауссон.
— Так.
— А чому ви питаєте про це з мене? Я особисто в таких голлівудівських сюжетах не беру участі.
— Ви особисто — ні, але, можливо, це роблять ваші люди?
Хауссон здивовано глянув на Ричагова і голосно гукнув:
— Фрау Ельза!
В кабінет зайшла та літня жінка, що відчиняла двері.
— Фрау Ельза, ви коли-небудь брали участь у викраденні росіян?
Очі в жінки стали круглими.
— Що ви кажете, містер? Ніколи.
— Дякую. Вибачте. Можете йти.
Жінка вийшла.
— А більше в мене ніяких людей немає, — сказав Хауссон.
— Хо-хо-хо! — Стіссен, ухопившись за живіт, ходив по колу. — Ні, Бельгіє, куди тобі з твоїм бейсбольним майданчиком? Хо-хо-хо.
Обличчя майора Хауссона було зовсім байдуже.
— Так, містер Хауссон, у мене тільки одна можливість потішити своїх читачів: точно викласти нашу бесіду, незважаючи на те, що я виглядатиму при цьому справжнім ідіотом.
— Це вже ваша справа, — уривчасто промовив Хауссон і поглянув на годинник. — Мій післяобідній відпочинок закінчився. Вибачте. — Він підвівся.
…Ричагов і Стіссен повернулися в бар.
— Ну, бейсбол, укусив себе за вухо? Хо-хо-хо!
Ричагова здивувало, що Стіссен був цілком тверезий.
— Ой хлопче, і вигляд же в тебе був! Кошеня розмовляє з бульдогом. Хо-хо-хо!
Ричагов махнув рукою.
— Вип’ємо з горя.
— Оце розмова чоловіча! Я вже думав, ти не здогадаєшся.
Стіссен п’янів дуже швидко, але тепер з ним відбувалася цілком протилежна метаморфоза: він ставав похмурим і злим.
— Знаєш, що таке Америка? — раптом спитав він. — Усі роблять бізнес?.. Дурниця! Всі тільки думають, що роблять бізнес.
— Все-таки ми знаємо, — заперечив Ричагов, — що у вас приватній ініціативі надається цілковита воля.
— Ідіот! Надивився наших кінокартин… Мій дід, піонер заселення, помер жебраком. Батько лобом бився об стіну — теж робив бізнес. Вмер, не виплативши купи кредитів. З будинку нас викинули, меблі відібрали, тьфу! Тепер от я віддаю кінці. Але я людина благородна — я не плоджу дітей, покоління жебраків на мені закінчується. Досить!.. Чого ти посміхаєшся? Повернешся на свій бейсбольний майданчик, — твій шеф дасть тобі коліном, знаєш куди?.
— Може бути, — сумно посміхнувся Ричагов.
— Але я на тобі все-таки зароблю.
— Скільки?
— Якщо в мого шефа печінка буде в порядку, доларів п’ятдесят.
— Даю сто.
— За що?
— За плівку з моїм портретом. Самі розумієте, якщо це фото буде надруковано, мій шеф напевне скористається своїм коліном.
— Серйозно, бейсбол, сто?
— Серйозно. Тільки марками.
— Це один чорт. Давай.
Стіссен почав швидко, професіональним рухом перемотувати плівку.
— Засвітити?
— Не треба. За сто доларів дайте незасвічену, сам вдома проявлю на згадку.
— Тоді ще п’ять доларів за касету.
— Добре.
Ричагов одержав плівку, передав гроші Стіссену і оплатив рахунок. Незабаром вони розпрощалися.
— Ти все ж діловий хлопець, — сказав Стіссен, прощаючись. — Якщо тобі буде ще потрібна моя допомога, я тут буваю кожного дня, в обідній час. Приходь, зробимо ще який-небудь бізнес. — Він махнув рукою і, важко ступаючи, пішов у нічну темряву, розтоплену різноколірним кипінням неонових реклам.
17
Полковник Сьомін любив говорити: «Для нас терпіння — мати вміння». Але всі співробітники давно знали: якщо він згадав цю приказку — значить, справи йдуть погано.
Поки Суботін, Ричагов і Посольська доповідали про те, що вони зробили, полковник Сьомін, якому лікарі заборонили палити, раз у раз брав з коробки цигарку, розминав її пальцями, доки з неї починав сипатися тютюн, і тоді акуратно пересипав його з долоні в попільничку, а порожню гільзу кидав у корзину для сміття.
Через хвилину він брав з коробки нову цигарку… Коли коробка спорожніла, Сьомін кинув її в корзину і дістав з шухляди нову. Так полковник «випалив» дві коробки «Казбека», і жодного разу його важкі повіки не підвелися, жодного разу він не глянув на співробітників, які сиділи перед ним.
Останньою розповідала Посельська. Вона дуже хвилювалася, бо, вислухавши повідомлення своїх товаришів з оперативної групи, вважала, що перебуває до суті справи найближче, особливо після сьогоднішньої ранкової зустрічі з Арнольдом Шокманом.
