Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович (библиотека электронных книг .TXT) 📗

— Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.

Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.

Стіссен багато і часом безладно говорив, але разом з тим він чудово пам’ятав усе, про що йшла мова за столом.

— Бельгіє, ти мені подобаєшся! Виявляється, на вашому бейсбольному майданчику виростають хороші хлопці.

— Спасибі, — посміхнувся Ричагов.

— Тебе звуть Поль… Чудово! Так от запам’ятай: сенсація — це насамперед те, що не кожен день трапляється. Ми от учора ще не знали один одного, а сьогодні — друзі, і це найцікавіше. Життя! Але, на жаль, це не лоскоче нервів, у цьому немає сенсації. Дай мені по морді і піди, прихопивши мою дзеркалку, — це вже дещо…

— Мені б хотілося без бійки, — посміхнувся Ричагов. — Може, ви…

— Говори «ти». Ми, американці, не любимо… Ми прості хлопці… Що ж для тебе придумати? Фотокамера у тебе є?

— Ні. І не вмію.

— Жаль. Але, може, твоя газета обійдеться і без фото?

— Цілком.

— Тоді так: завтра зранку побувай на будь-якій станції міської дороги. Побачиш маленький спектакль.

— Що саме?

— Наші люди руками німецької поліції робитимуть обшук у газетних кіосках.

— Навіщо?

— Щоб не торгували східними газетами.

— Чому? Хіба кожен не може читати те, що хоче?

Стіссен розсміявся, і його сміх злився з гуркотом поїзда.

— Слухай, хлопче, ти ж типова надземна! Та на біса нашим потрібно, щоб західні німці знали, як живуть східні? Пиріжок розрізано, і кожен тріскає свій шматок.

Ричагов похитав головою.

— Ні, з кіосками — це не товар. Мені потрібне таке… з ізюминкою. Може, є щось новеньке у Хауссона? — обережно спитав Ричагов. — Французькі колеги казали мені…

Стіссен підняв руку і нахилився до Ричагова.

— Пусте! Те, що Хауссон розголошує, нікому не потрібне. Сенсація — те, про що він мовчить. Зрозуміло, хлопче?

— Я думав, хоч що-небудь… Французи розповідали мені про останнього російського офіцера-перебіжчика…

Стіссен махнув рукою.

— З цим росіянином туман і цілковита нісенітниця. Хтось дав про нього інформацію по радіо, а Хауссон розлютувався, вдарив відбій і рушниці в козли… — Стіссен вийняв з кишені фотографію і кинув її Ричагову. — Ось він, наш таємничий Хауссон. Тягаю з собою на випадок сенсації. В нього ще є прізвисько: «Батько російських перебіжчиків».

Такої фотографії Хауссона Ричагов в архівах не бачив. На фотографії на весь зріст був знятий високий, спортивного вигляду чоловік, який тримав на повідку розлапого бульдога.

— Я сфотографував Хауссона біля його квартири. Чудовий можна дати підпис: «Мокриця і Моріц». Мокрицею ми прозиваємо Хауссона за його завжди вологі від поту руки. А Моріц — ім’я бульдога. Два холостяки на прогулянці.

— Чи не можна все-таки узяти в нього інтерв’ю? — боязко опитав Ричагов.

Стіссен помовчав і раптом зареготав:

— Хо-хо-хо! Ти ж зовсім не знаєш Мокриці. В нас тут є Гаррі Дамп, король репортажу з газети «Балтімор сан». Він каже: «Легше взяти інтерв’ю в миші, яку з’їв кіт, ніж у Хауссона». Хо-хо-хо! Непогано сказано?

— А він зовсім не приймає журналістів?

— Чому? Обов’язково прийме! Але не скаже жодного слова, потрібного для твоєї газети! Хо-хо-хо! — Стіссен раптом обірвав сміх і втупив у Ричагова веселі очі. — Слухай, хлопче, ідея! Тільки ти погоджуйся. Ходімо зараз до Мокриці — він саме обідає вдома. Це близько. Я гарантую, що він нас прийме. Ти атакуватимеш його, а я вас зніму і фото дам у свій журнал з підписом: «Марний штурм фортеці Хауссон бельгійським журналістом». Це виглядатиме смішно і сподобається американцям: якийсь там бельгієць намагається обдурити залізного майора! Давай зробимо?

Ричагов блискавично обмірковував цю несподівану пропозицію, про яку він міг тільки мріяти. Було одне «але» — фотографія залишиться в Стіссена. «Рискну, — вирішив Ричагов. — Можна буде потім спробувати витягти цю фотографію з Дірявої Копилки».

— Згоден! — весело сказав Ричагов. — Їдьмо!

15

На вечірнє побачення в ресторан «Палас» Посельська навмисне прийшла раніше призначеного часу. Нехай Альма Гуц думає, що вона так бажала цієї зустрічі, що не могла дождатися умовленого часу. Крім того, Наташа, прийшовши першою, позбавить Альму Гуц і її колег можливості розмовляти без неї.

Посельська сіла в крісло в глибині холу, звідки було видно і вхід з вулиці, і частину залу. Розкритий ілюстрований журнал допомагав їй спостерігати непомітно.

З вулиці зайшов високий на зріст юнак у модному пальті яскраво-жовтого кольору. Знявши з голови берет, він струсив з нього мокрий сніг і попрямував до гардероба. Потім довго причепурювався перед дзеркалом. Наташа насилу стримала посмішку, спостерігаючи, як він майже по-жіночому поправляв зачіску, галстук, пригладжував брови, обсмикував піджак. Покінчивши з причепурюванням, юнак заглянув у зал, позирнув на годинника і пройшов у глиб холу. Підійшовши до Наташі, він пильно подивився на неї.

— О! Здрастуй, пташко!

Це був той самий юнак, який починав з нею розмову ще в басейні.

Наташа, не закриваючи журналу, дивилася на нього відчуженими очима.

— Боже! Навіщо так суворо? Ти ж нова пташка з гніздечка Альми Гуц? Правда?

— Я вас не знаю.

— З цього й треба було починати. — Хлопець підійшов до крісла. — Арнольд Шокман, рекордсмен, тренер, танцюрист, людина поза політикою. А ти, якщо не зраджує мені пам’ять, Анна Лорх… Ну, бачиш, я все знаю! Будьмо знайомі.

Юнак присунув крісло і сів біля Наташі.

— Альма з своїм Зігмундом запізняться на дванадцять хвилин. Це дуже дивно! Завжди вони запізнюються і завжди на дванадцять хвилин.

Посельська сміялася разом з Арнольдом. Справді, запізнившись рівно на дванадцять хвилин, у хол зайшли Альма Гуц і незнайомий Наташі високий на зріст чоловік.

— Погляньте, за моєю машиною, — надто голосно сказав чоловік швейцарові.

— Кому потрібен твій старий вітряк! — гукнув йому Арнольд.

Чоловік помахав Арнольдові рукою і пішов слідом за Альмою до гардероба.

— Вони вже познайомилися. Ну, що я казала? — сміялась Альма Гуц, вітаючись з Наташею і Арнольдом. — Знайомся, Анно, — сказала вона, підштовхуючи до Наташі свого супутника. — Це король тренерів, поет батерфляя Зігмунд Лісовський.

Поет батерфляя більше скидався на боксера. Кремезний, високий чоловік, на похмурому обличчі — невеликий приплюснутий ніс. Масивне вугласте підборіддя навкіс розсічене синюватим шрамом. Через це здавалося, що обличчя трохи скривлене набік.

Компанія зайняла столик у затишній, глибокій ніші. Замовлення робив Арнольд. Він довго напівголосно говорив з офіціантом, який зігнувся перед ним дугою. В цей час Зігмунд Лісовський, розмовляючи з Альмою, приглядався до Наташі.

— Ну, як себе почуває новенька? — раптом звернувся він до неї.

— Чудово. Я дуже люблю цей ресторан.

— О! Виходить, ви тут бували?

— Звичайно. За кілька годин сьогоднішнього вечора я полюбити його ще не могла.

— Молодець, Анна! — Альма заплескала в долоні. — Вчи його світським розмовам. Зігмунд славиться вмінням задавати безглузді питання. Рахунок один — нуль на користь Анни. Матч триває.

— Що тут відбулося? — встряв у розмову Арнольд. — Певно, Зігмунд уже встиг задати якесь питання?

— Так, і дістав від Анни облизня! — сміялась Альма. — Але ти, Ані, все ж май на увазі: якщо Зігмунд візьметься вчити тебе батерфляя, це — щастя. Так що не бий його дошкульно.

Заграв оркестр. Пішли танцювати. Альма з Зігмундом, Наташа з Арнольдом.

— Чудово створене життя! — шепотів у вухо Наташі її кавалер. — Ще сьогодні вранці я не знав, як згаяти вечір. Усе остогидло, як осінь. І раптом з басейну випливаєш ти, прекрасна Афродіто, і вже хочеться, щоб вечір ніколи не кінчався!

Патякаючи, Арнольд уперто наближав своє обличчя до Наташиного.