Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
— Скіко даси — на скілько й набавишся! Можеш і на п’ятдесят копійок, вона візьме — Льончик свідок! Але тоді смаку ніякого!..
— Сам бався на п’ятдесят копійок, убогий!
— А-а-а, тобі закортіло Нареченої!
— Та не хочу я Антоськи, відчепися!
— Значить, боїшся?! Боїшся, га?..
Голоси поволі віддаляються. Гримають дверці машини, заводиться двигун. Поїхали! Слава Богу!
Наречену згадали… Антоськи їм забаглося, ненормальним!.. Тут років десять-п’ятнадцять тому велика біда сталася. Віз молодий, із нашого села парубок, собі додому міську наречену. Навіть автобус для цього замовив. Весільні гості думали: з вітерцем проїдуться, — а машина посеред шляху раз — та й заглохла! Поки водій длубався в моторі, людям терпець урвався — своїм ходом пішли. Коли автобус їх наздогнав, були вже майже на повороті. А шофер із радості, що таки відремонтував, що не осоромився перед весільними ґаздами й ґаздинями, хильнув собі горілочки. У автобусі ж лишилися калачі та ковбаси, ще й батьки нареченої горілки магазинної цілий ящик дали: най село знає, що не бідну взяв! Бо й не аж-аж їхньої доні свати хотіли: мовляв, міська, тяжко працювати не навчена. Та ще й відразу перейменували по-сільському із Тоні на Антоську.
Весільну юрбу шофер бачив здалеку. Недільний ранок, біла днина! Виправдовувався потім, що хотів лише налякати, щоби порозскакувалися з дороги, — тому й газу не збавив! А в молодої — туфлі на каблуках. Вона відскочити не встигла…
І після тої трагедії якось само собою повелося: як тільки нещастя якесь, аварія на трасі — вже в Селі тільки й розмов, що то Антоська перейшла дорогу. Казали, з’являлася перед самою машиною, трактором чи мотоциклом: у білому платті, у фаті весільній… У тих, що за кермом, від такого видива моментально руки терпли, розум відбирало — не справлялися з ситуацією. Наречена!.. І вже не просто колишня наречена Пазуниного одинака, а взагалі — Смерть-Наречена, що на той світ забирає… Але вже років зо три, а мо, й чотири Антоська не з’являлася нікому. Навіть коли колгоспний бульдозерист Мілько на Панькову фіру наїхав у темряві, то обидва категорично заперечували, що Антоську бачили.
Я обережно вибралася на дорогу, та не встигла пройти й двадцяти кроків, як далеко попереду заблищав вогник — назустріч мчала машина. Про всяк випадок знову сховалася в лісопосадці. Машина виявилася та сама! Знову зупинилися, знову п’яні молодики, розвернувши авто, освітлювали фарами те місце, де я ховалася ні жива ні мертва. Гидко лаялися, горланили похабних пісень. І — довго-довго, з матюками-перематюками викликали з лісопосадки Антоську! Потім поїхали, та через кілька хвилин знову повернулися назад. І ще раз. І ще раз!..
Ні, в кущах сидіти безглуздо. Треба йти додому полем. То тільки міській людині здається, що в полі далеко видно. Навіть у місячному мінливому світлі далі ста метрів нічого не побачиш.
Врешті-решт, у полі можна присісти, лягти на землю — й навіть прожектором тебе знайти буде трудно. Коли машина вкотре зірвалася з місця, я перебігла через лісопосадку й побачила далеко в селі вогник. Це ліхтар на колгоспному корівнику-тисячнику. Якщо на нього взяти курс — обов’язково вийду до села. Ще й шлях собі набагато скорочу. Як там за теоремою Піфагора? Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. По уявній гіпотенузі навпростець через поле я й поманджаю!
Йти легко. Під ногами якась низенька кучерява травичка. Напевно, останню конюшину скосили, а ця ще до першого снігу встигла вирости. Місяць посеред неба, як колесо. Здалеку лісопосадка просвічується наскрізь, хоч має метрів п’ятнадцять-двадцять ширини, й зблизька я ще кілька хвилин тому переконалася, що кущі й дерева густо насаджені, та й розрослося гілля — не продертися. З поля мені добре видно, як по трасі котиться жарина. То ж ті придурки катаються. Зупинилися. О, аж сюди чути: гукають, горлають, свистять! Знову з місця зірвалися. Але я вже далеченько відійшла від траси. Тут вони мене ні побачити не зможуть, ні доганяти не будуть. Боже, як навкруги гарно! Місяць, зорі, білі хмаринки, як пасемця волосся. Небо як дзвін. Вітерець ані шелехне. На думку спадають слова молитви. Молюся не від страху, а від повноти досі не переживаного спокою, якоїсь абсолютної небесної захищеності. Мабуть, малий Шевченко колись таке відчував, коли тринадцятирічним молився в бур’янах. Бо чому би в нього пізніше вилилася на папір аж настільки сокровенна думка: «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога!».
Поле закінчується. На тому боці дороги вже горбатяться оповиті темрявою крайні хати. Ось тільки як я вийду на дорогу, якщо уздовж неї меліоратори екскаватором викопали такий ровище! Електричні стовпи, що їм заважали, прибрали. Тепер цей куток Села сидить без світла! Мама казала, що пообіцяли всюди дерев’яні електроопори поміняти на бетонні, але спочатку їх покладуть лише вздовж головної дороги. Й довжелезні нові стовпи таки лежать! На тому боці окопа. Тільки он там, далі, ніби якась кладка біліє над ровом. Невже Бугай дозволив новий стовп з одного боку на другий замість старого місточка перекинути? Та по одному стовпі не перейду. Я ж не дівчинка на кулі з картини Пабло Пікассо!
Втім, таки перейду, бо через рів лежать два стовпи, ні — три! Значить, добротна кладка. Доволі широка, щоб нею користуватися.
Коли переходжу над триметровою канавою, відчуваю непереборне бажання обернутися, бо чомусь здається, що саме небо справа й зліва огортає мене чимось шовковистим, приємним на дотик, огортає й підтримує, як лебединими крилами. Обертаюся — і несподівано бачу ангела. Прозорого. Високого-високого, що головою сягає аж до місяця. Та ні, насправді я тоді так і не обернулася, хоч дуже кортіло це зробити: боялася побачити позад себе Антоську. Тільки той перехід в місячну ніч через центральний глибочезний рів-водозбірник мені снився ще кілька разів. І вві сні я таки наважувалася обернутись! А тоді бачила високого-високого, прозорого-прозорого, тільки по контору окресленого матово-білим кольором ангела, котрий ледь помітно мені посміхався, а тоді прикладав собі вказівний палець до уст — і все зникало.
Тієї ночі, коли ледве врятувалася від п'яної компанії, ангел мені не снився. Тільки різко розбудив чийсь дуже дзвінкий, наче аж скляний, голос, від якого чомусь мені мороз пішов по шкірі: «Вони всі уже покарані!». Розплющила очі — за вікном сіріє, в хаті всі сплять. Причується ж отаке!
А коли вранці мама послала мене до магазину і я знову опинилася поблизу місця, де вчора переходила складену з трьох стовпів кладку, мені раптом стало не по собі. Поле було вкрите величезними скибами, які аж блищали від вологи. Я глянула на свої мешти. Ні, якби я в них учора брела цією ораницею, то була б у болоті не те що по коліна, а по груди. Та й іти таким полем взагалі неможливо! Два-три кроки — й сідай та плач! А кладка? Де ж та кладка? Нема ніяких перекинутих через окіп стовпів. Залізобетонні електроопори лежать на купі, зверху ще й вапном побризкані, щоб було відразу видно, якщо хтось спробує бодай один стовп украсти для своїх потреб.
Хліба в крамниці не було. Ще не привезли. Треба чекати машини. Балакучі жіночки миють кістки всьому селу. А де ще в селі язиком поплещеш, як не тут? Про те, про се, про гроші, про погоду, про зятів-невісток. Про Наречену?
— Знов Антоська дорогу перейшла, — каже баба Онуфрійка. — Скільки часу не з’являлася — й на маєте, людоньки добрі!
— Бо знов якийсь придурок за кермо п’яний сів! Тверезим водіям вона дорогу ніколи не переходить!
— Що вже трапилось?
— Розбилися хлопці насмерть. З машини — пляцок. А кажуть, була, як лялечка, новісінька. Та й господар — начальник міліції всього району.
— Напевно, автівку за колорадського жука отримав!
— Не мели дурниць. Якби років п’ятнадцять-двадцять тому, то, може, й дали б за жука машину. По радіо, в газетах обіцяли, на сірникових коробках було намальовано і колорадських жуків, і яйця, й черв’ячків рожевих і цеглових. І заклики друкувалися. Мовляв, шукайте, люди, бо то небезпечний шкідник. А тепер колорадських жуків кругом, як гною. Ради ні на своїх городах, ні в колгоспі не можемо їм дати!
