Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
— Може, й вишкварків візьмеш?
— Ні, смалець — краще.
— Яблук із ящика собі набери. Сиру-сметани візьми обов’язково, не забудь.
Та візьму я, візьму, хоч насправді не хочеться брати нічого. Дівчата щоразу привозять то котлети, то смажену рибу, то голубці, то ще теплі вареники з сиром — відразу можна споживати. А якщо й везуть щось таке, що треба самим готувати, то всі ті смаколики — не моїй сирій картоплі й квашеній капусті рівня! Анелина мама кладе донечці в сумку то півня, то кролика. Танька-Кулеметниця щонеділі привозить слоїчок пахучого варення і різну випічку: тістечка, сирники, завиванці, медівники. Про подібні харчі я навіть і не мрію. Якось попросила маму, щоб і мені в гуртожиток також щось спекла чи зварила, та довелося стрімголов тікати з хати навіть без тих продуктів, що брала завжди. Врешті-решт, продукти — продуктами, проживу й на хлібчику з чаєм, — але ж грошей на взуття мені таки треба — кров із носа!
— Мамцю! — пробую власкавити неньчине серце. — Мені встидно в таких старих капцях на пари ходити. Дівчата сміються!
— Добре, що не хлопці.
— Хлопці також. Наш історик якось на моє взуття глянув — мені аж кров у обличчя бухнула.
— Історик — молодий?
— Молодий.
— Залицяється, напевно?
— Ні.
— А ти знаєш, чого хлопцям від дівчат треба? Не знаєш? Принесеш у подолку — будеш знати! Шури-мури з викладачами крутиш? Дивися, дівуле, бо як щось витвориш — нарікай на себе!..
— Мамо, я ж не маленька, все розумію.
— Не маленька?
— Доросла.
— Ти не доросла, лиш заросла! Тобі вітер у голові свище! Всі парубки підлі і мстиві: і викладачі, й трактористи! Нікому не вір — ніхто тебе й не зрадить! А грошей не дам, і не проси навіть! І татові не дозволю дати!..
Тепер уже — по всьому. Але батько ще надіється, що мамине серце пом’якне.
— Ядзуню, що маємо робити з її переводом у Львів? Що ти на це скажеш? І на те, що дівчина мало не боса ходить?
Мама дується і мовчить.
— Що скажеш, Ядвізю?
Здається, відколи живу, відтоді й пам’ятаю, як цими словами тато питає в мами дозволу зробити якийсь вчинок, якусь справу. Навіть уже сивий, як голуб, після тяжкого інфаркту, з цілим букетом хвороб ніколи й нікуди без маминого рішення кроку не ступить. Життям ризикує, а рятувати себе не сміє. Місяць тому аденома черговий раз ледь не звела тата в могилу. Перекрила сечовивідний канал, температура піднялася до сорока. На третій день, коли батько вже лежав у напівпритомному стані, мама по телефону нарешті мені призналася, що вдома біда й що мені треба негайно забирати хворого в лікарню. Хапаю перше-ліпше таксі. Через годину — вже в Селі. Мама сидить у хаті надута, як індик. Одяг для тата не зібрано, речі в лікарню не підготовлено, навіть медична книжка зі вклеєними виписками з історії хвороби невідомо де. А тато взагалі вагається, чи йому їхати, чи ні, бо як же мама з худобою сама раду дасть?
— Можна мені поїхати з Ольдзею? Чи краще не їхати? Що робити, Ядзуню?
Мама мовчить. Беру її за плечі, виводжу на подвір’я.
— Ви чому так пізно мене покликали? Та ж я вам телефонувала і вчора, й позавчора.
— Ще так фист, як тепер, не було. Температура трималася тільки тридцять вісім. Я думала, що попустить. Він учора ще снідав. То обідати вже не зміг.
— Треба їхати в лікарню!
— Може, ще минеться…
— Без лікарні легше не стане! Тільки гірше! Я забираю тата.
— Отак завжди: я забираю, я забираю!.. А ти, мамо, вдома хоч вішайся! У корови вим’я спухло, доїтися не дає, молоко з кров’ю, — а тобі все одно! Ти зараз свого татка в легенькій машинці повезеш і два тижні будеш в Обласному Центрі лікувати, а я тут по стінах маю дертися!.. Ти не розумієш, що корова…
— Корова — не людина! Здохне — буде друга.
— Файно, ой файно! Тож аби ти знала: назло тобі я нікуди тата з дому не пущу!
— Ви що, осліпли: тато вмирає! Хоч це розумієте? Вми-ра-є! А ви тут торгуєтеся зі мною: то пускаєте — то не пускаєте! Тут уже кожна хвилина — на вагу золота!
— Ой-йой-йой-йой! Так я тобі й повірила! Ніби в нього таке вперше!..
— І кожен раз лікарі вже з того світу витягають! Усе, тато їде зі мною! Таксі вже півгодини чекає, лічильник гроші крутить.
— Таксі стоїть на місці, нікуди не їде. За це платити не треба.
— Ідіть і поясніть таксистові!
Вертаємося до хати, але погоджуватися їхати в лікарню тато не збирається.
— Ти мені не указ, — твердить на мої благання поквапитися. — Як мама скаже, так і буде! Явдвізю, то їхати? Що скажеш, Ядзунько?..
— Ї їдь, — видушує з себе мама, обпікаючи мене злим поглядом.
Гроші можуть усе. У приймальному покої лікарні нас приймають без жодних зволікань, хоч навіть не маємо скерування. Зате найкращий уролог строго вичитує мені, що я нібито й не дурна людина, все місто мене знає, — а знову привезла старого у критичному стані: якщо сечовина пішла у кров, то й він нічим не зможе зарадити! На щастя, тата рятують і цього разу. Ще в приймальному покої вводять катетер. Після цього на каталці привозять у палату для важких пацієнтів. Медсестри терміново роблять кілька ін’єкцій, ставлять крапельницю. Сиджу коло недужого, як на голках. Нарешті починає спадати температура. Робиться природним колір обличчя. Можна мені й відлучитися. Залишаю свій мобільний телефон, щоб тато при потребі поговорив з мамою. Через кілька годин повертаюся з теплим бульйончиком у термосі та повною сумкою овочів і ліків — і вислуховую нарікання, що підсунула зіпсований апарат, бо мобільний не працює.
— А працював?
— Якийсь час працював, а потім — як відрізало.
— Скільки разів ви телефонували мамі?
— Мало, — каже тато, хоч по очах бачу, що обманює. — Два чи три рази.
Шукаю в телефоні кількість сьогоднішніх дзвінків. Тридцять сім!
— Телефон не працює, бо ви всі гроші виговорили. Апарат справний.
— Я поверну тобі твої гроші, не сварися!
— Хіба я вам щось кажу про гроші? Їх там і справді було дуже мало, — брешу, не моргнувши оком, щоб не хвилювати хворого батька. — Зараз поповню рахунок і поверну вам телефон, але не розмовляйте що п’ять хвилин — перегорить запобіжник!
Який запобіжник! Сказати, що ніякого поповнення на такі часті розмови не вистачить, мені совість не дозволяє.
— Мама кидає трубку!
— Не дзвоніть, якщо кидає. Пересердиться й тоді сама вас набере.
— Вона плаче, — мало не хлипає й тато.
— За коровою?
— Ні, корові вже легше, уже ремигає. Навіть далася здоїти.
— Чому ж тоді мама плаче?
— Боїться в хаті ночувати сама.
У коридорах лікарні знаходжу термінал, поповнюю рахунок і телефоную додому:
— Що там у вас сталося, мамо? Чого ви боїтеся? Навіщо хворого тата нервуєте?
— Най знає, що мені ще гірше, ніж йому!
Але татові завжди було гірше, ніж мамі. Й у сирітському дитинстві, й коли одружився, а діти посипалися, як з торби горох, і коли вчив нас усіх по інститутах і щоразу не просто давав гроші на дорогу й харчі, а завжди ще й проводжав до автобусної зупинки, підносив сумки.
Коли вже сідаю в автобус, щоб їхати на навчання в педінститут, батько подає мені тяжку полотняну торбу з митою картоплею і таки всуває в кишеню п’ять карбованців. Більше в нього нема: після кожної зарплати завжди віддає мамі все, до копієчки. На тиждень і на проїзд, і на прожиття в гуртожитку цих грошей мені вистачить, але на туфлі треба хоч десятки. Це якщо на вітчизняні. Якщо ж купувати в комісійному, то й двадцятки мало.
«Червона рута» знову переповнена, та мені таки зайняли місце знайомі студентки з інституту нафти й газу. Серед них — і Вірка-Шкірка, моя колишня однокласниця. Каже, по радіо передавали, що сьогодні вночі піде сніг. Небо дійсно затягли темні хмари. У що я взуватимуся, якщо Вірчин метеопрогноз справдиться?
Приїхали — в Обласному Центрі снігу сантиметрів тридцять! До ранку стає ще більше. Біжу на пари у своїх мештиках і відчуваю, що в ногах мені жаби квакають. На перерві в інститутському коридорі натикаюся на нашого викладача історії. Він питає, чи я не передумала йти з ним у кіно. Кажу, що нікуди з чоловіками не ходжу.
