Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
— А з дівчатами? — перепитує.
— З дівчатами — так! — відповідаю зумисно задеркувато й нахабно дивлюся йому в очі, хоч сама молю Бога, щоб викладач не опустив погляд на моє жахливе взуття.
Через кілька днів потепліло, й сніг розтанув. Зовсім розтопився, наче й не було. Проте якого ж болота він, напевно, наробив по селах! У місті — що? Тротуари висихають швидко, а вдома, мабуть, ще на тиждень багнюки вистачить. Мої туфлі витримали страшну негоду. У гуртожитку батареї ще не ввімкнули, навіть просушити взуття не було де. Напхала мешти на всю ніч газетами — й увесь рятунок. Ті модельні, польські, зі львівського комісійного, від такої погоди, певно, давно вже розлізлися б по всіх швах. А цим, до дірок на пальцях заношеним дермантиновим — нічого. Чи не тому, що далі їх нищити уже нікуди. Гіршими, ніж стали, мої мешти бути просто не можуть.
А вже після снігу мені принесли в гуртожиток телеграму. Коротеньку. Але ж яку обнадійливу! «НА ЧОБОТИ ГРОШІ Є ПРИЇЖДЖАЙ НЕ МЕРЗНИ ЗАСТУДИШСЯ МАМА».
Дівчата десь забарилися після пар. Я вже встигла й картоплі начистити, хоч не моя нині черга, й промову Брежнєва законспектувати. Цього щастя всюди вдосталь! У кожному газетному кіоску — стосами. По шість копійок брошурка. Анеля й Танька-Кулеметниця з’явилися веселі, немов з весілля. З порога почали розповідати, що історик запросив їх на «Клеопатру», й у четвер увечері, тобто завтра, зайде в гуртожиток з квитками, тому треба терміново прибирати в кімнаті.
— А ти думала, він за тобою підметки губить? — вколола мене кандидатка в КПРС. — Він добре знає, хто йому в наречені годиться!
— Тільки ти не дуже, не дуже, — шарпнула за рукав самовпевнену Кулеметницю значно розважливіша від неї Шутка. — Спершу він мене запросив, а тебе аж тоді, коли ти вже підійшла. Якби не почула, про що ми з викладачем говоримо й сама йому не нав’язалася, то тебе й не запрошував би!
— Ну й що? Квитків він мав більше, ніж два. Може, ще когось із молодих викладачів з собою приведе. Наприклад, нашого куратора, хі-хі-хі!
Однокурсниці своєю новиною мене вбили. Правильно мама застерігала, що всі хлопці підлі, мстиві. Я відмовилася йти з істориком у кіно в суботу чи неділю — він вирішив мене безжально провчити. Яка ганьба! Прийде увечері, візьме їх обох попід білі ручки й поведе на «Клеопарту». А я буду на це дивитися й згорати від сорому. Ні, я завтра в гуртожиток після пар не повернуся, хоч би що! Я додому поїду. Й так мене горло починає боліти. Вранці в медпункті довідку випишуть. Я попрошу, щоб аж до понеділка від занять звільнили. Тоді буду мати час і чоботи купити, й цього до блиску випрасуваного придурка з розфуфиреними однокурсницями бачити не буду! Дивися, як здружилися! Нерозлийвода! Вже Анеля забула, що Гелин брат у неї курточку вкрав!
Лікар у студентському медпункті запропонувала, що може виписати лікарняне аж на тиждень, якщо я їй з села щось привезу.
— А що треба привезти?
— Меду. Або горіхів.
— Пишіть лікарняне тільки до понеділка. Не хочу пропускати заняття. Меду вам не обіцяю, а горіхів таки привезу.
У залізничній касі вдалося взяти квиток на московський поїзд. О, за неповну годину я буду в Районному Центрі. До відправлення автобуса в Село вистачить часу, щоб по взуттєвих магазинах побігати. Може, гарні чоботи собі пригляну.
Московським поїздом я би щотижня їздила! Швидко, зручно, сухо, тепло. Місць усім вистачає. У проході ніхто не товчеться й у тамбурі не стоїть. Від такого комфорту мені навіть горло попустило. Правда, трохи дорого — карбованець і сімдесят п’ять копійок. У «Червоній руті» їжджу всього за п’ятдесят копійок. Але хіба то їзда? Стовпотворіння! І по ногах потопчуться, й ґудзики повідривають, і висварять ні за цапову душу!
Як же ми швидко доїхали! Вже мелькнув міст через залізничний вокзал у Районному Центрі. Господи, що ж це таке? Боженьку милий! Поїзд настільки різко гальмує, що пасажири, котрі вже розляглися з газетами в руках на верхніх полицях, мало не злітають додолу. Провідниця кидається заспокоювати народ: хтось, напевно, здуру зірвав стоп-кран. Хвилину стоїмо. Поїзд несподівано дає задній хід і зупиняється.
— Виходьте, в кого квитки до цієї станції, — через якийсь час оголошує провідниця. — Далі поїзд ще довго не поїде.
Двоє пасажирів і я рушаємо до тамбура. Паровоз не дотягнув вагони до бетонної платформи. Висаджуємося прямо на гравій. Це дуже незручно, й стрибати з підніжки надто високо. Пасажири невдоволені. Такого ще не було, щоб московський поїзд зупинявся не паралельно з пероном! Та коли минаємо паровоз, бачимо страшну картину: на рельсах лежить якийсь закривавлений чоловік. Коло нього медики в білих халатах з ношами, залізнична міліція, працівники вокзалу.
Машиніст нервово пояснює міліціонерові, який щось записує в блокнот:
— Він сам кинувся! Сам! Ще й перед цим якось винувато посміхнувся й приречено махнув рукою! У мене жодної можливості не було, щоб вчасно загальмувати!
Один із медиків, який супроводжував ноші, повертається і здалеку кричить:
— Ще десь рука валяється! Нема однієї кисті.
Я бачу ту долоню. Коло самої рельси. Пальці ледь-ледь стискаються й розпрямляються, стискаються й розпрямляються, стиска…
Нашатирний спирт неприємно б’є мені в ніздрі, медсестра подає склянку води, але при цьому розмовляє не зі мною, а запитує начальника вокзалу, чи вже встановили, хто той нещасний, що його «швидка» забрала?
— Секретар райкому.
— Аннищук? — перелякано дивується медсестра.
Схоплююся з кушетки. Боже, де я? Ага, це вокзальний медпункт.
— Можна, я піду? — кажу медсестрі.
— Приляж, бо знову впадеш.
— Ні, ні, мені вже нормально.
Виходжу на перон і сідаю на лавку. Вовоччин дідусь? Не може цього бути! Але на чоловікові був справді знайомий мені синій в іскру костюм. Ні, то не Микола Казимирович! Він смуглий, грубої кості, а та… відрізана рука — біла, аж прозора, й зап’ястя тонке, наче стягнуте ниткою.
Чи є в мене дві копійки? Зателефоную до Вовочки додому. Телефонних апаратів на стіні он скільки: один, два, три… вісім. Зовсім здуріла: телефонні апарати перелічую. Копійки падають у щілину — з’єднало? З’єднало! На тому кінці дроту чую привітний і веселий голос Улити Сергіївни:
— Алло!
Кладу трубку. Це сталося не з Вовоччиним дідусем! Ні, ні: якби з ним, то вдома вже знали б! Ой, чому це мені так зле? Треба посидіти кілька хвилин, бо справді знову впаду.
Ого, скільки міліції на вокзалі з’явилося! І якісь люди в чорних шкіряних плащах! Самі, як таргани, обличчя, як маски: ніяких емоцій. Пасажирів піднімають із лавок, виштовхують з приміщення вокзалу. Питаю в якоїсь молодої жінки:
— Хто потрапив під московський поїзд?
— Люди кажуть, — молодиця стишує голос, — наш секретар райкому. Аннищук, чула про такого? Гарний був чоловік, чесний. Зарізало бідолашного!
Бреду містом сама не своя. Куди? До Вовочки додому! Може, краще зателефонувати ще раз? Підходжу до автомата. На щастя, справний. Але в трубці довгі гудки. Шостий, сьомий, восьмий. Ясно! Вже Улиті Сергіївні повідомили. Напевно, побігла в лікарню. В ту саму, куди колись «швидка» відвезла Вовоччиного дідуся з інфарктом. У Районному Центрі тільки одна лікарня! Сідаю в міський автобус. Кондукторка термосить за плече:
— Плати за проїзд! За проїзд треба платити, чуєш?
— Ага. Зараз. Чую. Чую. Вибачте. П’ять копійок — ось. Візьміть.
Біля лікарні також повно міліції. Ні, мене всередину не пустять.
Якби хтось вийшов: Вовоччина бабуся або його мама, чи тато! Та виходить Алла Курищук, каже, вона в цій лікарні тепер працює. Сестрою-господинею. Відповідає за ковдри, подушки, білизну. Так, так, я слухаю, так, Алю, ні, перепрошую, що ти сказала? Заміж? Ага, ти зібралася заміж. Чому не вітаю? Чекай, ти зовсім збила мене з пантелику. Що тут робить міліція? Аварія? Де, на вокзалі? Не вбило насмерть? Кого? Секретаря райкому? Буде жити? Не буде жити? Хто тобі це сказав? Можеш покликати його дружину? Сива така, маленька жіночка. Улитою Сергіївною звати. Скажи, що я вчилася з її внуком Вовочкою, що жду під лікарнею. Добре?
