Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗

Я погрозливо тицьнув пальцем у його бік.

— Ви перебуваєте в кабінеті мого дядька. Геть звідси!

Цієї миті до кабінету прибігла секретарка з Едвіном Сільверштайном, найдавнішим партнером і одним із найкращих друзів дядечка Сола.

— Едвіне, — сказав я, — що тут коїться?

— Ходімо, Маркусе, треба побалакати.

Філліпс уїдливо посміхнувся. Я розлючено вигукнув:

— Чого це лайно сидить у кабінеті мого дядька?

Посмішка зникла.

— Ти язика притримай, чув? Я нічийого місця не посідаю. Як я вже тобі сказав, старі слони вмирають і…

— Коли молоді леви наближаються до старих слонів, молоді слони дають їм чортів!

Едвін ухопив мене в оберемок, і я зупинився.

— Він з глузду зсунувся, цей хлоп’яга! — кричав Філліпс. — Я заявлю на нього! Заявлю! У мене є свідки!

Усенький поверх збігся, щоб поглянути, що тут коїться. Я скинув зі столу геть усе, що там було, зокрема, ноутбук, а потім вибіг із кабінету з таким виглядом, наче збирався когось убити. Всі відступали переді мною. Я зупинився коло ліфта.

— Маркусе! — погукав мене Едвін, насилу пропхавшись крізь натовп роззяв. — Зачекай!

Двері ліфта відчинилися, я ввійшов до нього, Едвін за мною.

— Маркусе, мені дуже шкода. Я думав, Сол тобі сказав, що сталося.

— Ні.

Він попровадив мене до кафетерію й почастував кавою. Ми обперлися ліктями на високий столик, де не було стільців, і він почав:

— Твій дядечко утнув дуже велику помилку. Він шахраював із деякими паперами контори і завдяки фальшивим рахункам здобував зиск.

— Нащо він робив таке?

— Хтозна.

— Коли це сталося?

— Ми виявили це шахраювання з рік тому. Та це була дуже хитра схема. Він виводив грошенята дуже давно. Ми кілька місяців працювали, поки виявили, що саме робив твій дядько. Він погодився відшкодувати частину суми, і ми відмовилися порушувати справу. Та інші партнери вимагали його шкури і домоглися свого.

— Послухайте, таж він створив цю контору!

— Знаю, Маркусе. Я зробив усе. Я все випробував. Але всі були проти нього.

Я розлютився.

— Ні, Едвіне, ви не все зробили! Ви повинні були піти звідціля разом із ним, створити іншу контору! Не повинні ви були допустити, щоб сталося таке!

— Мені дуже шкода, Маркусе.

— Ні, легко шкодувати, сидячи в зручному шкіряному фотелі, тоді як цей вилупок Філліпс посів місце мого дядька.

І я пішов, не тямлячи себе з люті. Повернувся в готель «Марріот», постукав у двері до дядечка Сола. Він відчинив.

— Тебе витурили з твоєї контори? — запитав я.

Він понурив голову й сів на ліжку.

— Як ти дізнався?

— Я ходив туди. Хотів поглянути, чи є тобі пошта, і побачив, що в твоєму кабінеті сидить цей лантух із гівном. Едвін мусив усе розповісти мені. А ти коли мав розказати мені про все?

— Мені соромно. І досі соромно.

— А що сталося, скажи? Навіщо ти виводив ті гроші?

— Не можу тобі сказати. Я влип у страшенну халепу.

Я мало не плакав. Він помітив це і обняв мене.

— Ох, Маркі…

Я вже не міг стримати сліз, мені хотілося поїхати звідти.

*

Щоб трохи відпочити зі мною, Александра на гроші, які отримала з продажу альбому, винайняла на десять днів розкішний готель на Багамах.

Відпочинок удалині від усіх пішов і їй на користь. Ті події дуже вплинули на неї. Перший день ми лежали на пляжі. Давненько не були ми разом і в спокійній місцині, та я відчував, що поміж нами існує якась напруга. Що сталося? Я й далі підозрював, що вона приховує від мене щось.

Якось перед вечерею ми вирішили випити по коктейлю в готельному барі, і я почав пробивати її обслону. Хотів знати. Урешті вона сказала мені:

— Не можу тобі цього сказати.

Я розізлився.

— Годі вже цих дрібних секретів. Може хтось бути відвертий зі мною бодай раз у житті?

— Маркі, я…

— Александро, я хочу знати, що ти приховуєш від мене.

Вона раптом заплакала. Я почувався дурником. Спробував узяти її за руку і вже лагідніше сказав:

— Александро, янголе мій, у чому річ?

Її щоками рясно котилися сльози.

— Я вже не можу приховувати від тебе правду, Маркусе! Не можу більше тримати це в собі!

У мене з’явилося лихе передчуття.

— Що сталося, Алекс?

Вона спробувала зібратися на дусі й глянула мені просто у вічі.

— Я знала, що мали вчинити твої брати. Знала, що вони хотіли втекти. Вуді й думати не хотів про те, щоб сісти за ґрати.

— Що? Ти знала про це? А коли вони сказали тобі?

— Того ж таки вечора. Ти робив барбекю з дядьком, а я пішла з ними погуляти. І вони все розповіли мені. Я пообіцяла їм, що нікому не скажу.

Я приголомшено повторив:

— Ти від початку знала і нічого мені не сказала?

— Маркі, я…

Я схопився зі стільця.

— Ти не попередила мене про те, що вони мали вчинити? Ти дала їм поїхати і нічого мені не сказала? То хто ж ти тоді така, Александро?

Усі в барі дивилися на нас.

— Маркі, заспокойся! — благала вона.

— Заспокоїтися? А чому це я маю заспокоїтися? Ти грала зі мною комедію цілих три тижні, поки їх шукала поліція.

— Таж я і справді непокоїлася! А ти як гадаєш собі?

Я аж тремтів від шалу.

— Гадаю, поміж нами все, Александро.

— Що? Маркі, ні!

— Ти зрадила мене. Ніколи не прощу тобі цього, ніколи!

— Маркі, не роби цього!

Я обернувся й вибіг із бару. Всі дивилися на нас. Вона побігла за мною і спробувала вхопити мене за руку, та я видерся, вигукнувши:

— Облиш мене! Облиш, кажу тобі!

Я хутко пройшов через готельний передпокій і вийшов надвір.

— Маркусе, — кричала вона, плачучи з розпуки, — не треба так зі мною!

Коло готелю стояло таксі. Я сів у нього і замкнув двері. Вона кинулася до мене, спробувала відчинити, стукала у шибку. Я звелів водієві їхати в аеропорт, щоб спекатися всього цього.

Вона бігла за мною, знову стукала у шибку, кричала і плакала.

— Не треба так зі мною, Маркусе! — волала вона. — Не треба так!

Таксі наддало ходу, і вона відстала. Я викинув у вікно телефон і закричав, закричав від люті, від шалу, з відрази на це кляте життя, що забрало в мене найдорожче.

В аеропорту Нассау придбав квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорка. Я хотів назавжди зникнути. Проте мені її вже бракувало. І я й подумати не міг, що не побачу її цілих вісім років.

*

Я часто згадував ту сцену. Як я кидаю Александру. Того спекотного червня 2012 року, сидячи самотою в кабінеті в Бока-Ратоні, перебираючи згадки про своє дитинство, я думав про неї, про те, як їй ведеться там, у Лондоні. Хотів лише одного: зустрітися з нею. Та варто було мені пригадати, як вона у сльозах бігла за таксі, щоб умовити мене не робити того, то думав собі: чи маю я право вриватися в її життя й перевертати усе догори коренем?

Хтось постукав у двері. Я аж підскочив. То був Лео.

— Вибачте, Маркусе. Я дозволив собі заглянути до вас: давненько вже вас не бачу, і почав непокоїтися. У вас усе гаразд?

Я підняв зошит, у якому писав, і приязно всміхнувся.

— Усе гаразд, Лео. Дякую за зошит.

— Він по праву належить вам. Це ви письменник, Маркусе. З книгою набагато більше праці, ніж я собі думав. Перепрошую.

— Пусте.

— У вас засмучений вигляд, Маркусе.

— Мені бракує Александри.

47

Січень 2005 року

Порвавши стосунки з Александрою, я здебільшого перебував у Балтиморі. Не так задля того, щоб побачитися з дядечком Солом, як сховатися від Александри. Я підвів риску під нашою історією, поміняв номер телефону. Не хотів, щоб вона приїздила до Монклера.

Увесь час прокручував подумки сцену від’їзду з Оук-Парку, коли авто Вуді й Гіллеля звернуло на автостраду. Тоді вони опинилися поза законом. Якби я знав, що вони хочуть втікати, то зміг би відрадити їх. Я умовив би Вуді. Що таке п’ять років? І багато, й мало заразом. Коли він вийшов би з в’язниці, то не мав би ще й тридцяти років. Усе життя було б попереду. Та й термін йому скоротили б, якби він поводився добре. Він міг би використати ті роки, щоб закінчити університет. Я переконав би його, що в нас попереду все життя.