Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Уночі з 20-го на 21 листопада вони спали в автомобілі на паркувальному майданчику в Монтані. О третій ранку їх розбудив стукіт у шибку і сніп яскравого світла. То був поліцейський.
Гіллель звелів Вуді триматися спокійно. Опустив шибку.
— Ви не маєте права ночувати на паркувальному майданчику.
— Вибачте, пане інспекторе, — відказав Гіллель. — Ми зараз поїдемо.
— Залишайтеся в автомобілі. Дайте мені ваші права і документи особи, яка вас супроводжує.
Гіллель побачив, як в очах Вуді промайнула паніка. Він прошепотів, щоб той віддав документи. Простягнув папери поліцейському, і той подався до свого авто, щоб перевірити їх.
— Що будемо робити? — запитав Вуді.
— Зараз я рушу і ми втечемо.
— За п’ять хвилин нас переслідуватиме вся поліція штату. Ми не втечемо.
— А що ти пропонуєш?
Нічого не сказавши на те, Вуді відчинив дверцята і вийшов надвір. Гіллель почув, як поліцейський закричав:
— Поверніться до автомобіля! Негайно сядьте в автомобіль!
Вуді раптом вихопив револьвер і вистрілив. Раз, потім удруге. Кулі прошили лобове скло. Поліціант сховався за автомобілем і вистрілив у відповідь, та Вуді вже був поруч і вистрілив у нього. Перша куля поцілила тому в груди. Вуді вистрілив іще чотири рази. Потім побіг до авто. Гіллель був приголомшений. Він затулив вуха долонями.
— Рушай! — крикнув Вуді. — Рушай!
Гіллель послухався й рвонув із місця, аж шини завищали.
Вони нікого не зустріли. Потім звернули на лісову дорогу і зупинилися лише тоді, як упевнилися, що поміж деревами їх не видно.
Гіллель вискочив з авто.
— Ти геть сказився! — крикнув він. — Що ти оце накоїв, що ти накоїв, о боже!
— Або він, або ми, Гілле! Він або ми!
— Ти вбив людину, Вуді! Ми вбили людину!
— У мене це тільки друге вбивство, — майже цинічно відказав Вуді. — А ти що собі гадав, Гіллелю! Що ми накиваємо п’ятами і все буде гаразд? Мене ж шукають.
— Я й не підозрював, що в тебе зброя.
— Ти забрав би її в мене, якби я тобі сказав.
— А певно. Дай-но її сюди.
— Нізащо. Уяви собі, що тебе з нею зловлять…
— Дай її мені! Я викину. Дай, Вуді, а то наші шляхи тут-таки і розійдуться!
Якусь мить повагавшись, Вуді простягнув йому револьвер. Гіллель зник поміж деревами. Там у долині була річка, і Вуді почув, як Гіллель кинув зброю у воду. Потім повернувся геть блідий.
— Що сталося? — запитав Вуді.
— Наші документи… Вони ж у поліцейського лишилися.
Вуді обхопив голову долонями. Згарячу він геть забув, що треба їх забрати.
— Авто доведеться покинути тут, — сказав Гіллель. — В інспектора були папери й на нього. Тепер підемо пішки.
*
21 листопада 2004 року
Отакі були перші новини.
Цього разу маршал прийшов до дядечка Сола в контору.
— Сьогодні вночі під час проходження звичайного контролю на паркувальному майданчику в Монтані Вудро Фінн застрелив інспектора дорожньої поліції. Камера зафіксувала це. Він був у автомобілі, що зареєстрований на ваше ім’я.
Він показав кадр із відеокамери.
— Цим автомобілем користується Гіллель, — відказав дядечко Сол.
— Це ваше авто, — уточнив маршал.
— Ви хочете сказати, що я був сьогодні вночі в Монтані?
— Я не кажу, що ви були з Вуді, пане Ґольдмане. Водієм авто був ваш син, Гіллель. На місці знайшли його водійське посвідчення. Відтепер він учасник убивства представника охорони правопорядку.
Дядечко Сол зблід і затулив обличчя долонями.
— Що ви хочете від мене, пане інспекторе? — запитав він.
— Цілковитої співпраці. Якщо ви отримаєте бодай якусь звістку, зателефонуйте мені. Бо я муситиму заарештувати вас за сприяння у втечі й убивстві. А докази, як ви бачили, ось.
*
22 листопада 2004 року
Покинувши автомобіль, вони вирушили в дорогу і дісталися до якогось мотелю. Заплатили готівкою, та ще й зверху накинули, щоб господар не вимагав документів. Вони прийняли душ і відпочили. Якийсь чоловік за п’ятдесят доларів завіз їх автомобілем до автобусної станції в Бозмені. Вони придбали квитки на «Ґрейгаунд» до Каспера, штат Вайомінґ.
— А далі що будемо робити? — запитав Вуді.
— Подамося до Денвера і сядемо на автобус до Балтимора.
— А в Балтиморі що?
— Попросимо, щоб тато допоміг нам. Пересидимо кілька днів в Оук-Парку.
— Сусіди нас побачать.
— Ми не виходитимемо з дому. Ніхто й не подумає, що ми там. Урешті тато вивезе нас кудись. До Канади або в Мексику. Він знайде спосіб. Дасть грошей. Тільки він допоможе нам.
— Я боюся, що мене схоплять, Гіллелю. Боюся, що це таки станеться. Вони стратять мене?
— Не турбуйся. Спокійно. Цього не станеться.
За два дні, 24 листопада, вони прибули на автостанцію в Балтиморі. Напередодні Дня подяки. То був день Драми.
*
24 листопада 2004 року, День Драми
На автовокзал у Балтиморі вони приїхали десь опівдні, а потім громадським транспортом дісталися до Оук-Парку.
Купили дві бейсболки і нап’ялили їх на самісінькі очі. Та це була марна пересторога. О тій порі вулиця була порожня, дітлахи в школі, а дорослі на роботі.
Попрямували по Вілловік-роуд. Незабаром вони побачили свій дім. Серця їхні закалатали. Вони були майже вдома. Як зайдуть досередини, то будуть у безпеці. Ось вони вже й перед дверми. Гіллель дістав свій ключ. Відімкнув двері, й обидва ввійшли до хати. Озвалася сигналізація, та Гіллель набрав код на екрані. Дядечка Сола не було. Як завжди, він пішов на роботу.
На вулиці сидів у засідці в автомобілі маршал, який побачив, як Вуді з Гіллелем увійшли до будинку. Він узяв рацію й викликав підмогу.
Вони страшенно зголодніли, тому відразу пішли до кухні.
Зробили сандвічі з тостового хліба з холодною індичкою, сиром і майонезом. Поласували. Повернувшись додому, хлопці заспокоїлися. За два дні в автобусах вони геть зморилися. їм хотілося прийняти душ і відпочити.
Попоївши, вони піднялися нагору. Зазирнули до Гіллелевої кімнати. Поглянули на давні малюнки, що висіли на стінах. На дитячому письмовому столі стояла світлина, де вони були зняті коло рекламного стенда на підтримку Клінтона під час виборів 1992 року.
Вони всміхнулися. Вуді вийшов із кімнати, пройшов коридором і ввійшов до спальні дядечка Сола та тітоньки Аніти. Гіллель зиркнув у вікно. Його серце здригнулося: в саду займали позиції поліцейські у бронежилетах і шоломах. Їх помітили. І тепер вони були мов щурі в пастці.
Вуді знай стояв на порозі спальні. Стояв спиною й нічого не бачив. Гіллель обережно підійшов до нього.
— Не обертайся, Вуді.
Вуді послухався і не рушив з місця.
— Вони тут?
— Так. Скрізь поліція.
— Не хочу, щоб мене загарбали, Гілле. Хочу лишитися тут назавжди.
— Знаю, Вуді. Я теж хочу лишитися тут.
— Пригадуєш школу Оук-Трі?
— Авжеж, Вуді.
— Що б я робив без тебе, Гіллелю? Дякую тобі, ти надав сенсу моєму життю.
Гіллель плакав.
— Дякую й тобі, Вуді. Вибач мені за все, що я укоїв тобі.
— Я давно вже все простив тобі, Гіллелю. Я завжди любитиму тебе.
Гіллель дістав револьвер Вуді, якого таки не викинув. Замість нього він жбурнув у річку камінь.
Він притулив дуло Вуді до голови.
Заплющив очі.
На першому поверсі пролунав страшенний гуркіт. Група вторгнення вивалила двері й удерлася до передпокою.
Гіллель вистрілив. Вуді повалився додолу. На першому поверсі почувся галас. Поліцаї позадкували, подумавши, що стріляють у них.
