Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
З їхньою смертю все зійшло нанівець. Передовсім життя дядечка Сола. У нього настала чорна смуга.
Те, що його витурили з адвокатської контори, здійняло багато шуму. Ходили чутки, що справжньою причиною цього була чималенька розтрата коштів. Дисциплінарна рада адвокатів Меріленду розпочала розслідування, вважаючи, що як це підтвердиться, його потрібно позбавити ліцензії.
Для захисту дядечко Сол залучив Едвіна Сільверштайна. Я регулярно зустрічав його в готелі «Марріот». Якось увечері він повів мене у в’єтнамський ресторан поблизу.
Я запитав:
— Що я можу зробити для дядька?
— Як по правді, то небагато. Знаєш, Маркусе, ти хороший хлопчина. Таких мало є на світі. Ти справді хлопець хоч куди. Дядькові пощастило, що ти в нього є…
— Я хотів би більшого.
— Ти й так чимало зробив. Сол казав мені, що ти хочеш стати письменником…
— Авжеж.
— Навряд чи ти зможеш зосередитися тут як слід. Тобі треба подумати про себе і не гаяти часу в Балтиморі. Ти повинен писати свою книгу.
Едвін правду казав. Пора було братися до проекту, що на ньому так мені залежало. І ось, повернувшись із Балтимора, я в січні розпочав працю над моїм першим романом. Зрозумів: щоб повернути моїх братів, мені треба розповісти про них.
Думка ця спливла у мене в голові на автостраді І-95, у Пенсильванії. Я саме пив каву на автостанції й перечитував нотатки, аж побачив, як вони ввійшли. Це було неймовірно. Та то все ж таки були вони. Вони весело жартували, а, вгледівши мене, кинулися обнімати.
— Маркусе, — сказав Гіллель, пригортаючи мене, — я так і знав, що це твоє авто!
Вуді теж обняв нас обох своїми могутніми ручиськами.
— Ви ж несправжні, — сказав я. — Ви мертві! Померли, дурники такі, й покинули мене в цьому клятому світі!
— Ох, Маркусику, не кривися так! — зареготав Гіллель, скуйовдивши мені чуба.
— Ходімо, — сказав мені Вуді з примирливою усмішкою. — Ходімо з нами!
— Куди?
— У рай для праведників.
— Ні, не хочу.
— Чому?
— Мені треба до Монклера.
— Тоді ми прийдемо до тебе там.
Я не певен був, що добре його зрозумів. Вони ще раз міцно обняли мене і пішли. Коли були вже на порозі, я вигукнув:
— Гіллелю! Вуді! Чи було це з моєї вини?
— Ні, звісно ж, ні! — відказали вони як один.
Вони дотримали свого слова. Знову побачив я моїх любих братів у Монклері, в тому кабінеті, що його улаштувала моя матінка. Допіру сів я за столом, аж вони заходилися витанцьовувати довкола мене. Були вони такі, якими я знав їх завжди: галасливі, незрівнянні, ніжні.
— А мені подобається твій кабінет, — сказав Гіллель, вмостившись у фотелі.
— Та й дім у твоїх батьків нічогенький, — докинув Вуді, обпершись об спинку крісла. — І чому ми тут не бували раніше?
— Хтозна. Правда ваша… Треба було якось заглянути.
Я показав їм нашу вулицю, ми пройшли Монклером. Їм усе тут сподобалося. Ми знову були втрьох, і я аж нетямився від щастя. Потім ми повернулися до кабінету, і я знову почав писати.
Усьому настав край, коли батько відчинив двері.
— Уже друга ночі, Маркусе… Ти досі працюєш? — запитав він.
Вони щезли в шпаринах поміж паркетом, неначе ті миші.
— Так, але я вже вкладаюся.
— Не хотів турбувати тебе. Побачив, що світиться… Все гаразд?
— Усе гаразд.
— Мені здалося, наче тут лунали голоси…
— Та ні, то, мабуть, музика.
— Мабуть.
Він поцілував мене.
— Добраніч. Я пишаюся тобою.
— Дякую, тату. І тобі добраніч.
Він пішов, зачинивши за собою двері. Але брати більше не з’явилися. Вони зникли. Вони були примарами.
*
Від січня до листопада 2005 року я весь час писав у тому кабінеті в Монклері. І кожні вихідні їздив відвідати дядечка Сола.
Я був єдиний з-поміж Ґольдманів, хто робив це регулярно. Бабуня казала, що для неї це було б занадто. Мої батьки приїхали кілька разів, але, гадаю, не могли змиритися із тим, у якій ситуації він опинився. Та й нестерпно було бачити дядечка Сола, який перетворився на примару самого себе й не покидав готелю «Марріот» у Балтиморі, де сидів безвилазно.
На довершення до всього дисциплінарна рада адвокатів у лютому ухвалила рішення виключити дядечка Сола з адвокатської колегії Меріленду. Великий Сол Ґольдман уже ніколи не буде адвокатом.
Я приїздив до нього, нічого від нього не чекаючи. Навіть не попереджав про мій приїзд. Вирушав на авто із Монклера і прямував простісінько в «Марріот». Оскільки їздив я туди частенько, то враження було таке, наче всіх уже там знаю: службовці називали мене на ім’я, я заходив до кухні й замовляв, що мені хотілося. Приїхавши, піднімався на восьмий поверх, стукав у двері дядькової кімнати, той відчиняв, обличчя його було неголене, сорочка пожмакана, у кімнаті галасував телевізор. Він здоровкався зі мною так, наче я прийшов із сусідньої вулиці. Я не звертав на те уваги. Урешті він міцно обіймав мене і пригортав до себе.
— Маркі, — бурмотів він, — маленький мій Маркі! Я такий радий бачити тебе.
— Як ти, дядечку Соле?
Питав я так, сподіваючись, що він знову прибере свого непереможного вигляду, що гучно зарегоче, як бувало за часів нашої втраченої юності, і скаже, що все гаразд, та він хитав головою і скрушно казав:
— Це жах, Маркусе. Жах, та й годі.
Сідав на ліжку і брав до рук телефонну слухавку, щоб подзвонити готельному службовцю.
— На скільки ти залишаєшся? — питав він мене.
— На стільки ти захочеш, — казав я.
Я чув, як на тому кінці дроту відповідали, і дядечко Сол казав:
— Мій небіж приїхав, то мені потрібна ще одна кімната.
Потім обертався до мене і казав:
— Не довше як на вихідні. Ти повинен писати книжку, це дуже важливо.
Я не розумів, чому він не повертається додому. А потім, на початку літа, якось я гуляв Оук-Парком, шукаючи натхнення, аж перед маєтком Балтиморів із жахом побачив автомобіль для перевезення речей. До будинку вселялась якась родина. Я підійшов до чоловіка, що орудував двома вантажниками, які переносили плазмовий телевізор.
— Винайняли? — запитав я його.
— Придбав, — відказав він.
Я відразу ж подався в «Марріот».
— Ти продав дім в Оук-Парку?
Він сумовито глянув на мене.
— Нічого я не продавав, Маркі.
— Таж туди перебирається ціла родина, і вони кажуть, що купили дім.
Він повторив:
— Нічого я не продавав. Банк забрав його в мене.
Я остовпів.
— А меблі?
— Я звелів їх вивезти, Маркі.
На довершення до всього він сповістив, що продає свій дім у Гемптонсі, щоб мати гроші на життя, і що позбувається Буенавісти й використає капітал для того, щоб почати нове життя й придбати дім деінде.
— Ти покидаєш Балтимор? — недовірливо запитав я.
— Мені нема чого тут робити.
Від величі Балтиморських Ґольдманів, від усього, чим вони були, незабаром не залишиться нічого. Єдиною моєю відповіддю життю була моя книга.
Завдяки книзі
Все сталося.
Все забулося.
Все вибачилося.
Все виправилося.
У кабінеті в Монклері я міг нескінченно переживати щастя Балтиморів. Настільки це мене захопило, що я й з кімнати вже не хотів виходити, а як усе ж таки виходив, то, повернувшись, брався до того діла з новим завзяттям.
А як приїздив до Балтимора, то відвертав дядечка Сола від телевізора тим, що розповідав про свою книгу. Він дуже цікавився нею, весь час розпитував, хотів знати, як вона посувається й чи не можна йому прочитати бодай шматочок.
