Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин (бесплатные версии книг TXT) 📗
— О… так, — розгублено пробелькотіла Карен. — Він хотів бачити доктора Кроуфорда, але…
— Повертайся за стіл реєстрації.
Парміндер взяла історію хвороби і пішла до приймальні, аж пінячись зі злості. Та коли прийшла туди й побачила пацієнтів, то раптом збагнула, що навіть не знає, кого викликати, й зазирнула в папку.
— Містер… містер Моллісон.
Говард сяйнув посмішкою, підвівся й почвалав до неї своєю звичною ходою перевальцем. Парміндер відчула неприязнь, що підкотилася їй до горла клубком жовчі. Вона розвернулася й рушила до свого кабінету, а Говард потупотів за нею.
— Ну, і як там наша Парміндер? — запитав він, зачиняючи за собою двері і, не чекаючи запрошення, вмостився в крісло пацієнта.
Він так вітався завжди, але сьогодні це прозвучало як насмішка.
— Що хвилює? — безцеремонно відрізала йому Парміндер.
— Маленьке подразнення, — пояснив Говард. — Ось тут. Мені потрібна якась мазь.
Він витяг зі штанів сорочку й задер її на пару сантиметрів. Парміндер побачила червону подразнену шкіру в тому місці, де складки живота вивалювалися просто на стегна.
— Мусите зняти сорочку, — звеліла вона.
— Та ж мені свербить тільки тут.
— Я мушу оглянути все.
Говард зітхнув і звівся на ноги. Розстібаючи сорочку, він спитав:
— А ви отримали порядок денний, який я вислав зранку?
— Ні, я ще сьогодні не перевіряла пошту.
Це була брехня. Парміндер читала порядок денний і страшенно розлютилася, але зараз йому не варто було про це казати. Її обурювало те, що Говард навіть у лікарні не давав їй спокою з тією радою, немовби нагадуючи, що там він може командувати нею, хоча тут, у її кабінеті, вона могла наказати йому роздягтися.
— Ви не могли б… я мушу глянути під…
Він підняв угору своє черево, що звисало, мов фартух, над його штанами. Усміхався до неї, підтримуючи руками складки жиру. Вона присунула стілець ближче і її голова опинилася на рівні його пояса.
Вона побачила огидну лускату висипку, що розповзлася поміж складками Говардового пуза: яскраво-червону, як опік, що нагадувала якусь велетенську бридку посмішку, їй у ніздрі вдарив сморід гнилого м’яса.
— Себорейна попрілість, — діагностувала вона, — а там, де чухаєтесь, лишай. Усе, можна вдягатись.
Анітрохи цим не здивований, він опустив черево й потягся за сорочкою.
— Я там включив у порядок денний питання про долю «Белчепела». Цим зараз зацікавилася преса.
Вона не відповіла йому, зосереджено друкуючи щось на комп’ютері.
— Газета «Ярвіл і околиця», — уточнив Говард. — Я для них пишу статтю. Так би мовити, інший погляд на цю проблему, — додав він, застібаючи сорочку.
Вона намагалася його не слухати, та коли прозвучала назва газети, відчула, як у її животі щось стислося.
— Говарде, а коли вам востаннє міряли тиск? За останні півроку не бачу жодного запису.
— Усе нормально, я приймаю ліки.
— Усе одно треба перевірити, якщо ви вже тут.
Він знову зітхнув і старанно підкотив рукав.
— Вони спочатку опублікують статтю Баррі, а потім мою, — повідомив Говард. — Ви знали, що він надіслав їм статтю? Про Поля?
— Так, — відповіла вона, сама того не бажаючи.
— Може, маєте її копію? Ну, щоб я не повторював того, що він уже сказав.
Її пальці затремтіли. Вона намірилася міряти тиск, але манжета приладу була закоротка для Говардової руки. Парміндер зняла її й пішла по довшу.
— Ні, — сказала вона, повернувшись до Говарда спиною. — Я навіть її не бачила.
Він стежив за тим, як вона закачувала в манжету повітря й поглядав на манометр з поблажливою посмішкою чоловіка, що споглядає якийсь поганський ритуал.
— Зависокий, — повідомила вона, коли стрілка зафіксувала сто сімдесят на сто.
— Я приймаю таблетки від тиску, — повторив Говард, почухавшись там, де була манжета, і опустив рукав. — Доктор Кроуфорд ніби задоволений.
Вона переглянула на екрані список його медикаментів.
— Приймаєте від тиску амлодипін і бендрофлуметіазид, так? І симвастатин для серця… жодних бета-блокаторів…
— Через астму, — відповів Говард, розправляючи рукав сорочки.
— …правильно… і аспірин. — Вона повернулася до нього обличчям. — Говарде, головна причина всіх ваших проблем зі здоров’ям — ваша зайва вага. Вас коли-небудь направляли до дієтолога?
— Я вже тридцять п’ять років працюю в гастрономі, — усміхнувся Говард. — Не вам мене вчити нюансів харчування.
— Ну, якби ви хоч трохи змінили спосіб життя, то відразу б відчули різницю. Якби вам скинути…
Він ледь помітно підморгнув і сказав:
— Не треба все ускладнювати. Мені тільки потрібна якась мазь від сверблячки.
Парміндер роздратовано заклацала клавішами комп’ютера, набираючи рецепти протигрибкових і стероїдних мазей, тоді роздрукувала їх і мовчки вручила Говардові.
— Красно дякую, — сказав він, підводячись зі стільця. — І гарного вам дня.
II
— Чого тобі?
Зіщулене тіло Террі Відон видавалося ще меншим на тлі дверей до її будинку. Вона вчепилася руками, наче клешнями, за одвірки, намагаючись набрати поважнішого вигляду, й загородила собою прохід. Була восьма ранку. Кристал щойно вийшла з хати разом із Роббі.
— Хочу поговорити, — відказала сестра. Шеріл, широкоплеча й мужикувата, в спортивних штанах і білій жилетці,зробила затяжку і скоса зиркнула на Террі крізь дим від цигарки. — Померла баба Кет.
— Шо?
— Померла баба Кет, — повторила голосніше Шеріл. — Хоча яка тобі на фіг різниця.
Але Террі ще з першого разу все почула. Новина так її приголомшила, що вона розгубилася й перепитала ще раз.
— Ти кололася? — спитала Шеріл, вдивляючись у її перекошене й невиразне обличчя.
— Пішла на фіг. Я не колюся.
І це була правда. Цього ранку Террі нічого не вживала. Вона вже третій тиждень не вживала наркотиків. Вона цим не пишалася і не вивішувала на кухні ніяких «зоряних таблиць» для допомоги наркоманам. Іноді могла триматися й довше, навіть місяцями. Оббо вже два тижні, як кудись поїхав, тому їй було легше. Але все необхідне й далі зберігалося у старій бляшанці з-під печива, а жага забутися вічним вогнем розгоралася в її крихкому тілі.
— Вона померла вчора. Та довбана Деніел тільки сьогодні мені подзвонила, блін, — вилаялася Шеріл. — А я ше хотіла провідати її в лікарні. Деніел тепер хоче забрати хату. Хату баби Кет. Паскуда жадібна.
Террі вже давно не бувала в тому маленькому будиночку на вулиці Надії, але, слухаючи Шеріл, дуже чітко уявляла всілякі дрібнички на серванті й мереживні фіранки. А ще уявляла, як Деніел напихає кишені різними речами, нишпорячи в шафках.
— Похорон у вівторок о дев’ятій, біля крематорію.
— Ясно, — сказала Террі.
— Ця хата не тільки її, а й наша, — мовила Шеріл. —
Я скажу Деніел, що нам належиться частка. Сказати?
— Ага, — відповіла Террі.
Вона дивилася, як за рогом зникає яскраво-жовте волосся й татуювання Шеріл, а тоді вернулася до хати.
Баба Кет померла. Вони вже давно не розмовляли. Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. А з Кристал вона постійно бачилась. Кристал була її улюблениця. Вона завжди приходила на ті дурнуваті змагання, щоб подивитися, як веслує Кристал. На смертному ложі вона вимовила ім’я Кристал, а не Террі.
Ну, й добре, стара сучко. Мені пофіг. Пізно.
Террі здригалася, відчуваючи, як щось їй тисне в грудях, і тинялася смердючою кухнею в пошуках цигарок, хоч насправді марила ложкою, вогнем і голкою.
Тепер уже пізно казати старій те, що вона хотіла сказати. Пізно, їй уже не стати знову «солодкою Террі». «Великі дівчатка не плачуть… великі дівчатка не плачуть…» Це вже багато років потому вона зрозуміла, що пісенька, яку баба Кет наспівувала їй своїм прокуреним голосом, насправді була про «Солодку Шеррі».
Руки Террі порпалися в смітті, мов ті щурі, шукаючи сигаретні пачки й роздираючи їх на клапті, але всі вони були порожні. Кристал, напевне, скурила останню цигарку. Була така ж ненажерлива корова, як і та Деніел, що рилася в речах баби Кет, втаємничивши від усіх її смерть.
