Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
Микола простував до вбиральні.
– Я тут допоможу, – сказав йому Енді, неприємно посміхаючись. Як тільки Бабенко зник, Енді відразу, без попередження, пошепки одним реченням процідив з занадто серйозним, як для нього, виглядом:
– Ні! – заметляв головою й вказівним пальцем. – Ніколи, чуєш? Ні! Не треба.
Людмилі з очей та й з душі зірвало пелену, крізь яку вона дивилася на експеримент із власним божевіллям.
– Ти не побачиш дитину. Ніколи! – шепотів, оглядаючись на коридор. – Ти будеш за ґратами в психушці, – склав із пальців решіточку.
Жужин інстинкт самозбереження запрацював на повну й повідкривав усі зашлаковані портали свідомості. Запульсувала кров у жилах і в голові, кинуло в жар, підступило до горла нудотним кавалком.
– Не можна! – ще раз наостанок попередив Енді, повільно водячи головою ліворуч-праворуч.
Людочка щиро обняла чоловіка, якого вважала ворогом іще кілька хвилин тому.
– Ось вони вже й обнімаються, – вклинився Микола.
– Але ж у тебе дружина! – Енді вивільнився з обіймів уже зухвалим бізнесменом, яким його звик бачити Микола. – Мені б таку.
Українець повернувся до незакінченої бесіди про лікарку, яка зможе допомогти знайти в Людмили невиліковні психічні хвороби.
– Усе можна зробити, – Енді намагався не дивитися на Жужу. – Потрібні лише гроші. У тебе є гроші? – нахабно запитав в містера Бабенкоффа (так вимовляли Нікове прізвище англійці. Напевно, на його ж вимогу).
«Хоче розвести його на «бабки», – подумала «божевільна» й потай зареготала на усе горло. Натомість зовні залишалася безтурботною готувальницею кави.
– Гроші, гроші… Усім потрібні гроші. Ти знаєш, Енді, у мене на цей час немає вільної готівки, – тоді підняв брови, згадавши, у кого вони є. – У Люсіль є гроші, Енді, вона ж працювала, – відказав весело.
Енді замислився. «Мене, вірогідно, не хоче розводити на бабки», – подумала й занепокоїлася.
– Треба багато… П’ятсот, – сказав англієць, поглядом підштовхуючи Людочку взяти участь у його афері.
– У мене… Мені ще не заплатили всього… А ті, що були, я ж витратила… Штани… Комунальні послуги… Наступного місяця обіцяли, – виправдалася Люся.
– Окей! – кинув із досадою друзяці Микола. – Я дам! Але щоб потім повернула, – це вже до дружини. Тоді вийшов в іншу кімнату. Енді підморгнув Людочці. Зробив це надто зосереджено, аби не видаватися легковажним пройдисвітом.
– Ось! – простягнув кипу фунтів Коля. – Коли ти з нею переговориш? – супроводив Енді до вітальні. Людочка понесла за ними каву. Женька гралася в своїй кімнаті – ліпила з пластиліну.
Домовилися, що до кінця місяця все буде влаштовано.
– Два тижні залишилося, – нервував Микола, який хотів щонайшвидше запустити пекельну машину з перетворення нормальних людей на недієздатних осіб, аби на цьому вишкребти свої дивіденди.
– Два тижні! – Енді послав ці слова напряму до Людочки. Микола насторожено зиркнув на нього, тоді на дружину, запідозрив еротичний зв’язок між ними й відразу забув про це.
– Усе вері гуд, вері гуд! – виспівував Микола, коли англієць їх залишив. Тоді обняв Людочку, відверто поцілував її в губи й подивився в бездонні змучені очі. – Ти не бійся, це ж лише липовий папірець.
«За допомогою якого ти замкнеш мене до божевільні при першій-ліпшій можливості й житимеш з дитиною, де тобі заманеться», – з ненавистю думала, ласкаво всміхаючись чоловікові.
– І тоді нам усім дадуть дозвіл на проживання, – замріяно промовив Микола.
«Але вповні ним скористаєшся лише ти», – ще з більшою огидою подумала Людочка, дурнувато либлячись до чоловіка.
– Бо я вже заморився сидіти та чекати, наче у в’язниці, – зізнався.
«Чи у психушці, – подумала, тамуючи пекучу ненависть, яка потужною хвилею виривалася назовні. Стримувала це негативне цунамі маскою задоволення й обожнювання. – Нехай краще за тебе це зробить твоя дурна українська дружина, правда?»
– П’ятсот – це ж не дорого? – запитав, хвилюючись за свої гроші. Тоді згадав, що то, власне, не його гроші, а її. – Щоб віддала відразу, як отримаєш.
«От ти й на гачку в афериста-професіонала», – реготала внутрішньо й серйозно метеляла головою на знак згоди.
– О, а що це ти зліпила? – запитав Коля у дочки, зайшовши до її кімнати. – Синю маму?! – засміявся гучно, аж до вульгарного. – Дійсно, мама в тебе синя. Від плачу, – знову вибухнув сміхом, задоволений своєю дотепністю.
– Мама блакитна, – дівчинка не могла збагнути, чого це раптом татусь так тішиться. – Як небо.
– А чому мене не ліпиш? – у голосі бриніла неприхована образа.
– Ще зліплю. Ти у мене будеш… – Почала вибирати між зеленим, жовтим та червоним кавалочками пластиліну. Батько задоволено за цим спостерігав, йому подобалися всі кольори. Але дитина вважала, що для такого великого батечка потрібний цілий брусочок матеріалу. Тоді щось згадала, всміхнулася й підняла з підлоги загублений непочатий шматок – чорний.
– Ось! – радісно закричала. – Це для тебе.
Микола озвіріло зиркнув спочатку на дочку, тоді на її матір, яка, як йому небезпідставно здалося, переможно світилася, і пішов до телевізора дивитися шоу Ларі Кінга.
Вибір
Для Людмили почалася пора безсонних ночей, перша з яких наповнилася по Марусин поясок обмірковуванням подальших дій. Шляхи до відступів один за одним відсікалися, і жінка мусила зробити нарешті вибір. Йти до психіатра Енді категорично не радив, а проте йти потрібно було, бо ж він узяв гроші. Тобто англієць натякав їй на щось інше. Що? Що вона може зробити, аби залишитися разом зі своєю дитиною? Під ранок, коли одна ця шалена думка вовтузилася у важкій від безсоння голові, на заміну їй ненароком промайнула інша. Надто божевільна, як спочатку видалося Людочці. «Тікати!» – гахкало жінці в голову, тоді сповзло до нутрощів й різало розпеченим ножакою, а коли спустилося до самих кінчиків пальців на ногах і захолодило їх до нестями, Люся знала відповіді на питання, бачила своє майбутнє занадто виразно, аж до болю в очах. «Тікати!» – іншого вибору немає. Його й не було. Чому вона так довго нехтувала таким сценарієм? Вона просто втече з дитиною додому. «Боже, додому! З Женькою!» – в Жужі дрібно затрусилися щелепи й навіть зацокотіли зуби. Аби втамувати тремоло, яке за хвильку передалося всьому тілу, жінка підвелася з ліжка.
– Котра година? – запитав спросоння Микола й хтиво схопив її за трусики.
– Шоста! – швидко вивільнилася. – Спи, ще рано, – аби заспокоїти його, зібрала всю свою ніжність, яка була наготована для дочки, й поцілувала чоловіка.
Заварила міцнющу каву, взулася в теплі чуні, закуталася в картату дитячу ковдру, що її зазвичай стелили на підлогу, аби Женя гралася, й заглибилась у планування.
– Мені треба сходити на роботу… запитати, чи немає ще грошей, – збрехала Миколі, коли той прокинувся.
– Окей! Але я маю йти на лекції, – він ходив на них, коли хотів. – Женьку заведу до кого-небудь.
Питати, до кого саме, не варто, бо такі справи вирішує хазяїн, до того ж Люся має бути вільна, у неї сьогодні відповідальний день.
Тремтіння в колінах не полишало Жужу ні на хвилину. Йшла вулицями Лондона, самого середмістя, тримала в руці путівник, що його віднайшла на полиці в чоловіка. Її цікавила будівля в районі Холланд Парку. Звіряючись із книжечкою, прямувала до цілі, позначеної хрестиком. У невеличкому затишному провулку зупинилася. Над амбасадою майорів прапор, який викликав несамовите бажання прикладати руку до серця й співати гімн. Несміливо зайшла всередину, де її зустріли усміхнені клерки. Через скляний простінок жінка уривчасто пояснила, чого вона, власне, хоче. Виходило незрозуміло й плутано. Її по кілька разів перепитували, підозрюючи у смертних гріхах.
Через п’ять хвилин розмови обличчя співвітчизників уже не осявалися білозубими усмішками, а перетворилися на зневажливі гримаси, мовляв, іще одна прийшла брехні точити.
– Ми цим не займаємося, – відповів русявий середнього віку приємний на вигляд чоловік у гарній блакитній сорочці.
